Останній номер газети
Головна » 2014 » Травень » 24 » Чужі серед своїх?
10:53 Чужі серед своїх? | |
 «...Дав Господь землю велику й багату,
ніби рай, та не вложив у серця наші справжньої любові до неї...»
Богдан Лепкий
Одним із напрямків трудової міграції громадян України є внутрішня міграція, особливо, в столицю країни та міста-сателіти. На відміну від місцевих жителів, приїжджі погоджуються на будь-яку роботу за нижчу зарплату та ліжко-місце в гуртожитку, у вагончиках на будмайданчиках або безпосередньо на підприємствах. В одному лише Вишгородському районі, за неофіційними даними, працює близько п’яти тисяч заробітчан. І, на жаль, переважна більшість з них працює без офіційного оформлення та реєстрації, отримуючи зарплатню в «конвертах». А відтак, не маючи права на медичне страхування, не сплачуючи соціальні внески, без права на голосування за місцем роботи… Тобто чужі на Батьківщині. Про проблему заробітчанства у Вишгородському районі та можливі шляхи її вирішення кореспондент «Слова» поспілкувався з громадською активісткою Степанією Сідляр, яка вже декілька років опікується проблемами трудових мігрантів на Вишгородщині.
– Заробітчани – це багатомільйонна категорія активного працездатного населення, яке з метою вижити, підтримати матеріально свої сім’ї, змушені залишати родину, власні домівки і шукати заробіток за 800-1000 км від рідного дому, – починає нашу розмову Степанія Сідляр. – Сказати, що це важко, – не сказати нічого. Заробітчани – і цим усе сказано.
Кожен заробітчанин, який їде на надзвичайно важку працю – будівництво висотних будинків, капітальний ремонт доріг, вантажні та пасажирські перевезення тощо, змушений власним коштом орендувати житло або жити у металевих вагончиках, спати на «дошко-місцях», харчуватися напівфабрикатами… Про духовність та культурний розвиток не тільки мови, а й думки немає.
І всім, хто змушений залишати родину та рідний дім, душевного спокою не дають питання: «Чому я тут? Чому я не маю роботи вдома?»
Важкий хрест заробітчанина звичайно нести може не кожен. На превеликий жаль, потрібно визнати, що частина людей, які виїхали на заробітки, з різних причин додому не повертаються.
На сьогоднішній день є лише приблизна статистика трудових мігрантів в Україні, але є значна проблема у кожному населеному пункті нашої держави щодо дітей-сиріт при живих батьках, жінок-вдів при живих чоловіках, недоглянутих батьків при живих дітях.
– Яким чином ви пропонуєте вирішувати проблеми людей, які приїхали на Вишгородщину задля заробітку?
– Думаю, що одним із напрямів вирішення болючих питань місцевих заробітчан, є створення Незалежної робітничої профспілки, що об’єднала б трудових мігрантів на Вишгородщині й опікувалася б їхніми проблемами.
Найболючішим питанням для заробітчан є побутові умови. Працюючи у надзвичайно важких умовах, на які не погоджується місцеве населення, жоден заробітчанин не має можливості хоча б раз на день за доступною ціною пообідати, помитись, привести до ладу свій одяг. А є ще медичне забезпечення, правовий захист та інші питання.
Проте заробітчани не мають претензій до місцевої влади. Жодного з них місцева влада на заробітки не запрошувала. З рідних домівок на чужину погнали безробіття, безгрошів’я і бідність. Заробітчанство – не вибір, а нужда. За неправильний напрямок розвитку української економіки, надзвичайно високу ціну фізичного і духовного виснаження платять молоді активні громадяни України.
Українська земля має всі умови, щоб на кожному клаптику землі від Закарпаття і до степів Донеччини можна було створювати робочі місця і забезпечувати високий рівень матеріального і духовного розвитку кожної людини. А тому, аналізуючи вищевикладене, з метою вижити (а виживають тільки разом) заробітчанам доля не визначила іншого шляху, як створити громадську орнагізацію, в якій об’єднати робітників, юристів, медичних працівників, працівників інтелектуальної сфери.
І саме результативна, повноцінна робота профспілки створить умови для участі у громадському і політичному житті країни, допоможе кожному заробітчанину відчути себе повноцінним громадянином, а не тільки дешевою робочою силою.
– Це правда, що заробітчанам важко. Але потрібно і визнати те, що саме заробітчани погоджуються на зарплату у «конвертах», з якої не платять податків?
– Зарплатня у «конвертах» – це не є вина роботодавця, а тим більше заробітчанина. Для заробітчан і для всіх людей працездатного віку – це без перебільшення велика життєва трагедія, а юридично, це марно прожиті роки. Але це почалось не сьогодні. З початку 90-х років відбувалася дика приватизація країни, вірніше розграбування, що стало результатом масового скорочення виробництва. І, відповідно, скорочення кількості робочих місць, ліквідації бюджетонаповнюючих підприємств промислового та аграрного комплексу.
Для забезпечення функціонування життєдіяльності країни іншого шляху як оподатковувати галузі і працюючі підприємства немає. Сумарний розмір усіх видів податків на заробітну плату становить значну частину. Але про використання державою перерахованих сум податків жоден платник найменшої можливості перевірити не має. Допоки податкова система буде карателем і гальмом розвитку української економіки, допоки не буде створено можливості платнику податків, платнику послуг платежів перевірити як використовуються його гроші, доти буде зарплата в конвертах.
– Все-таки, що є на сьогодні найбільшою проблемою для створення умов нормального функціонування профспілки.
– Звичайно приміщення. За помірну плату орендувати приміщення, де після важкого робочого дня мали б можливість приходити заробітчани, поспілкуватись, вирішити свої життєві проблеми, мати можливість готувати їжу домашнього приготування за доступною ціною – це був би з боку місцевої влади позитивний крок оцінки праці будівельників, дорожників і просто заробітчан.
Коли я спілкуюся з заробітчанами, які працюють в Італії, Греції, Канаді, вони розповідають, що тамтешня влада йде назустріч трудовим мігрантам, створюючи осередки для їхнього повноцінного життя. У нас, у рідній державі, усе вимірюється, на жаль, з чийогось корисного розрахунку.
Фото Володимира ПОТАПОВА
| |
| Переглядів: 502 | Додав: komashkov | |