«…Чи не гоже було б нам, браття, почати старими словами ратних повістей про діяній князя Київського (Вишгородського) Ярослава?...» *978-1054+рр.
А мала Батьківщина Ярослава Мудрого – це Вишгород. Генеалогія: Князь Київський Ігор (Рюрикович) з княгинею Ольгою (нашенського походження) дали світу князя Святослава – Завойовника. Князь Святослав з Малушою (рабинею, ключницею княгині Ольги) виплодили байстрюка Володимира (майбутнього хрестителя Київського князівства). Цей князь – багатоженець дав суспільству багатьох синів і дочок, як-то: Бориса і Гліба (від Анни, сестри Візантійського імператора Костянтина Багрянородного), цього ж Ярослава (від Рогніди), Святополка і так далі.
Ярослав (який після своєї природної смерті одержав у літописців приставку «Мудрий») почав свою діяльність в ролі намісника князя Володимира в Ростові. Потім в Новгороді. Після смерті батька (князя Володимира) боровся з братом Ярополком, за якого стояв польський король Болеслав І Хоробрий.
Відвоював Червенські міста у Польщі. Розгромив печенігів і у цій битві, в особистому герці переміг печенізького кагана. 
Був одружений з Інгігерд, дочкою шведського короля Улафа – в місцевому побуті Ірина. Сестру видав за польського князя Казиміра І Відновителя. Одну дочку відправив до Франції в ролі жони короля Генріха І, яка довгий час ставила підписи на державних актах за короля, бо він був неписьменний. Та і вона була не дуже, бо вміла лише ставити підписи на невідомій мові і то з граматичними помилками. Другу видали за скандинавського вікінга Геральда Сміливого, майбутнього короля Норвегії, який у своїх віршах оспівував горду із золотою гривною слов’янську діву, яка довго не відповідала на його почуття. Третя дочка стала дружиною угорського короля Андраша. Це все свідчить про те, що сусідні держави, як і Київське князівство, прагнули налагодити економічні і культурні зв’язки між собою.
Обливаючись гіркими сльозами від’їжджали назавжди в чужі країни дочки Ярослава як дипломатичний «багаж».
Часто згадуваний збірник законів «Руська правда» написаний не ним, бо він був безграмотним, а мабуть, вже після його смерті. Літописання у нас могло з’явитись далеко не раніше ХІІ століття, бо нашої грамоти ще не існувало – Кирило і Мефодій на той час сиділи на берегах Адріатичного моря і тільки ще створювали азбуку для древньоболгарської мови. А як тоді бути з письмом «Велесової книги»? VI-IX століття?
На місці свого бойовища з печенігами Ярослав заснував будівництво собору святої Софії в Києві. Автори пам’ятника Ярославу Мудрому у Києві знайшли цікавий варіант агітації князя – він тримає в руках диковину – макет храму. Він цивілізаційно неосвічений взагалі і тим більше в архітектурі! За його часів збудовані Золоті ворота в Києві. Нащадки повторяли його чи не його заповіт: «Оберігайте Золоті ворота, міцніше замикайте замки!». Бо ці ворота закривали  оборонні споруди навколо Києва – слова тертого воїна!
Він такий же братовбивець, як Святополк Окаянний. Цей в боротьбі за владу організував вбивство своїх молодших братів Бориса і Гліба, а Ярослав Мудрий добив свого старшого брата-конкурента в боротьбі за цю ж владу – Святополка! Хто ж із них тоді Окаянний? Ярослав Мудрий (а може, і не він?) – розпочав ідеологічну кампанію за створення культу національних богоугодних святих – він підняв питання про включення до сонму святих убитих князівських отроків Бориса і Гліба – жертв озвірілої міжвидової боротьби того часу. Та, мабуть, не до цього було тоді, а рівень християнського мислення не міг на той час таке запропонувати. Ця думка (про доморощених святих), мабуть, виникла  на майбутніх політично-церковних ігрищах ХІІ-ХIV століття…
Ярослав підняв питання про деформацію справжніх історичних повідомлень про християнізацію князівства. В юному чи в молодому віці він жив і бував у Вишгороді. Є згадки, що там у нього була животрепетна любов з місцевою красунею. Про це він згадував, коли приїхав у Вишгород помирати.
Багато галасу ведеться тепер з приводу «бібліотеки Ярослава Мудрого». Але ж яка там може бути бібліотека, коли взагалі в країні не було писемності? Та і він сам по суті не володів грамотою. Але він міг цікавитись книгами просто як диковиною! Із-за кордону могли привозитись привабливі фоліанти з церковним змістом. І Ярослав міг їх просто колекціонувати – створював бібліотеку?
Та як би там не було, у всіх випадках – всі артефакти тодішньої цивілізації були знищені і спалені дикунами Батия!
…А яке це княже містечко, якщо там відсутні гареми? За літописами, у Ярослава був гарем на 700 наложниць. А у його батька, князя Володимира – на 300 красунь, там же, у Вишгороді. Оце і була слава нашого славного міста в минулому! Вишгород мав можливість приймати одночасно 1000 «парашутистів»-кавалеристів (похідне від французького слова «кавалер»).
Але ж після людини лишаються діла, яким вона серце своє віддала! А це боротьба за єдність князівських ватаг, державна діяльність, зміцнення оборони держави. 
Дрібнота споганить наречену Русь! Цей афоризм особливо показовий для характеристики наших теперішніх справ в Україні і її сучасних діячів!
 Треба вчиняти справи книжні! Нехай до нас приходять люди книжні! До книг нечитаних треба припадать! – цей афоризм, мабуть, дописали пізніше. Бо хто і до яких книг буде припадати, коли люди не вміють читати, та книг одна-дві на все князівство на івриті і то про містичне блукання в пустелі іудея Мойсея із одноплемінниками?!
Скільки книг та і про що можна написати індивідуальним гусячим пером на ягнячих пергаментах? Цілі покоління баранів повинні йти на плаху зі своїми шкурами заради оброзумлення кількох дикунів із ІХ-ХІІ століть! Та ще треба серед дикунів знайти «понятливого списателя»!
 А скільки кожухарів втратять роботу? А скільки людей будуть без кожуха?
Ярослав прибуває у Вишгород помирати – це осередок і справжній багатющий ареал в його житті. Він збирає навколо себе в княжій опочивальні дітей, родичів, служилих діячів і мовить їм останнє слово. Слово проникнуте сумовитим роздумом людини, яка багато зробила для своєї держави і стурбована її майбутньою долею. Це слово грунтується не на писемному документі. А на усних народних переказах. Саме цим воно і цінне для нас: у ньому не тільки, як думаємо сьогодні, думки Ярослава, а й мудрість нашого народу, його одвічне прагнення до миру, до спільності, до захисту своєї землі.
На закінчення можна сказати таке. Монастирські записи історичних подій, які дійшли до нас тепер, робилися через сто – сто п’ятдесят – двісті років після того, як вони фактично  відбулись. Знаменита «Повість минулих літ», яка була обнародувана не в автентичному вигляді (може, вона і ніколи не існувала такою), і незабаром зникла з наукового вжитку. Залишились лише списки цих документів. 
 Літописна епопея, не претендуючи на останню істину, залишає нам заповіти, які були актуальні у нашій державі протягом тисячоліття, так як і тепер. А як же: мутанти-дикуни минулих епох і їхні нащадки і тепер плюндрують квітучу Україну, як це було колись. А нащадки Ярослава  Мудрого, героїчно відбиваючи цю сучасну навалу північних дикунів цивілізації, в кровопролитних баталіях відстоюють честь і незалежність нашої країни.

Анатолій МИСЬКО, краєзнавець, почесний громадянин Вишгорода