Юнак з Чернігівської області та дівчина з Миколаївщини більше 50 років тому приїхали у Вишгород на будівництво Київської ГЕС, щоб зустрітись і навік поєднати свої серця, створити родину Гавриленків, котра міцним корінням вросте у Вишгородську землю, обросте дітьми, внуками, правнуками і стане уособленням ідеалу  для близьких і рідних.
Олена Григорівна, приїхавши в 1963-му році на будівництво Київської ГЕС, працювала кранівницею. І хоча робота та була більш чоловічою, як вважали подруги, та дівчина на те не зважала і не раз доводила, що і тендітним дівочим рукам під силу підкорити складну техніку, зробити її слухняною. 
Олексій Іванович на будівництві з 1964-го року, працював бригадиром будівельників. Його бригада завжди відзначалась якістю робіт і високими виробничими показниками, за що й нагородили бригадира орденом «Знак Пошани».
Жили у вишгородських гуртожитках, працювали на одному будівельному майданчику, певно, що й зустрічались, але одне одного не «бачили». А перетнулись у 1966 році – зустрілись, щоб уже не розлучатись ніколи.
«Я була молода, весела, моторна, любила співати і танцювати, любила і свою роботу, – розповідає Олена Григорівна. – Але розуміла, що професію все ж треба обрати більш жіночу.  Коли я це усвідомила, то між танцями і книжками частіше стала вибирати книжки. І що цікаво,  Олексій підтримував це моє прагнення. Я їду на заняття до Києва, а він терпляче дожидається мене у гуртожитку. Зустрів, пересвідчився, що я без пригод дісталась додому, і тільки тоді йде відпочивати. Мабуть, саме за таку серйозність і підтримку я й обрала його серед інших «кавалерів».
А він і справді бачив у ній не просто робітницю чи домогосподарку, а людину з великими можливостями, хотів, щоб вона їх реалізувала. В ній відчувався такий собі «моторчик», який допомагає добитись всього, чого захотіла. Ось вирішила, що буде бухгалтером, значить так і буде, докладе зусиль до навчання. А коли вже пішла працювати за новою професією, намагалась побільше перейняти від досвідчених колег. І таки багато чого досягла – одні лише посади – головного бухгалтера та головного ревізора – чого варті.
 Олена Григорівна завжди любила співати, не раз долучалась до творчих колективів вишгородських самодіяльних митців, котрі радували глядачів гарними концертними програмами. А останні п’ять років – вона у фольклорному колективі «Золотий вік»,  котрий працює при Вишгородському територіальному центрі соціального обслуговування на базі Вишгородського районного будинку культури. 
«Наш невеличкий колектив – як одна родина, – говорить Олена Григорівна. – Ми всі тут – «поважного віку», у всіх дорослі діти. І коли приходимо на репетиції  чи виступаємо з концертами, то ніби аж молодіємо душею. Це дуже важливо, коли у людини є таке улюблене заняття».
Її пісні надзвичайно любить і вся родина, особливо – чоловік. Його серйозна хвороба внесла чимало сум’яття та переживань у родину, та вони не опустили руки, як завжди, підтримували одне одного і допомагали. 
«Щоб перебороти хворобу, знадобилась операція, – розповідає Олексій Іванович. – І моя Лєночка рятувала мене не тільки своєю турботою та увагою, а й своїми піснями – по ниточках її чарівного голосу я вертався до життя».
…Якось онука, почувши, що бабуся та дідусь незабаром будуть святкувати «золотий» ювілей подружнього життя, звернулась до бабусі із незвичним запитанням: «Ви  разом прожили 50 років! Це ж ціле життя! Ось скажи мені, бабусю, по секрету, ти ніколи не пожаліла, що вибрала саме дідуся? Якби все довелося почати спочатку, то яким би був твій вибір?».
Олена Григорівна задумалась хіба що на мить, але для того тільки, щоб підібрати слова, які б зрозуміла дванадцятирічна онука: «За 50 років, що ми живемо разом, у нас не виникло жодної серйозної сварки, бо дуже цінували одне одного, намагались не завдати болю. А коли й були якісь суперечки, то той, хто був винуватий, завжди робив перший крок назустріч. Навіть не уявляю, що так можна було б прожити з кимось іншим. Ні, знаєш, я б свого Льоню, твого дідуся, ні на кого не проміняла». 
Двоє синів, шестеро онуків, правнучка – така сьогодні родина Гавриленків. І хоч живуть сини окремо своїми родинами, але все це одна велика РОДИНА, де кожен думає про іншого, старається допомогти і підтримати.
Коли народилися сини, Олексій Іванович і раз, і вдруге приходив до пологового будинку з величезним букетом троянд. Відтоді – жодне свято, жодна подія у цій родині без троянд не обходиться. І сини та онуки теж завжди дарують своїм батькам квіти, віддячуючи за турботу і любов.
…Олексій та Олена побрались у 1968 році. Відтоді – вже 50 років, як вони разом. «Усього пережили, поки дійшли до цієї позначки «золотого» ювілею подружнього життя, – каже Олена Григорівна. – Півстоліття тримаємо одне одного за руки, зустрічаємо світанки і проводжаємо захід сонця. Змінюються дні, роки і десятиліття, але, відчуваємо, що наша любов незмінна. Вона, як якір, що утримує у штормовому морі проблем та негараздів. Ми бачили, як у кожного з нас сивіло волосся, а на обличчі з’являлись нові зморшки. Але це не засмучувало нас, а породжувало ще більше ніжності одне до одного. Кожен з нас проживав життя і за себе, і за іншого, бо разом плакали і сміялися, хворіли й одужували. Діти виросли і вилетіли з батьківського гнізда, а наше сімейне життя перетворилося у тиху гавань нашої великої любові».
 Хай же ця гавань ще довго радує вас затишком і повнотою життя,  шановні Олена Григорівна та Олексій Іванович!

Галина МАКАРЕНКО
Фото з сімейного архіву