Головна » 2013 » Листопад » 23 » 33-й у пам’яті димерчан
11:49
33-й у пам’яті димерчан
Мої респонденти різні за віком жителі Димера. У кожного з них своя правда про голодомор 1932-1933 років. Одні його пережили, інші зберігають сімейні перекази про нього. А спільне в них те, що це реальні і на сьогодні живі люди.
 
Софія Семенівна Бойко, 1930 р.н., неквапливо веде свою розповідь у батьківській хаті по вулиці Революції: «Було мені три рочки. Жили бідно. Якби не Іван із млина, то не вижили б, він помагав. Якось дав хліба буханець. Батько, йдучи на роботу, наказував матері, щоб хліб не чіпали. Поклали буханець на полицю над дверима. Я бачу хліб і кажу матері «Папа, папа, дай»! Мати не втрималась, одщипнула мені. Батько прийшов та до матері: «А що, не втрималась?» Мати у сльози: «Семене, я ж не собі, он Соня просила»!  
 
Все життя трудились важко. Крім своєї дочки (померла недавно) ще двох прийомних виростила, заміж оддала…”.
 
Ганна Мефодіївна Ворон  (Дуднікова), 1921 р.н., розповідає: «Мені 92 роки, але я добре пам’ятаю, що Димер у ті часи був райцентром, тож становище у нас, можливо, було кращим, ніж по навколишніх селах. На хуторі, у нашій хаті, їжа якась була, не було тільки хліба. В інших сім’ях було гірше, то я, коли мати наварить картоплі, нишком сховаю кілька в кишеню і  вибігаю на вулицю підгодовувати однолітків-дівчат, у кого їсти не було чого. Чи мати бачила, чи ні, не знаю – не сварила…».
 
 
Спогадами ділиться Василь Юхимович Жадобко, 1925 р.н.: «Де зараз ресторан «Ладимир», тоді був молокозавод. Ця шовковиця за спиною і тоді росла, а лівіше, то наша хата, ще з тих часів. Праворуч вулиця Пугачова, тільки паркану тоді не було. Весна 33-го, вибігаю з хати, а під шовковицею 5-10 чоловік лежать, вже пухлих від голоду. Ми їм сироватки з маслозаводу дали, а вони й померли. Підводою повезли їх на кладовище. Казав батько, що люди ті прийшлі не димерські. Рятував нас ліс – ягоди, гриби, горіхи. Картоплі встигли посадить, мати залишила кошіль у погребі, а тут приїхали зерно забирати. Ми сховали його у дитячі ходунки, але його і там знайшли, а тоді й картоплю забрали. Одбирали димерці, не пам’ятаю вже хто…».
 
 
Вікторія Павлюченко, у 2003 році учениця 9-в класу Димерської ЗОШ №1, на магнітну плівку записала голос Поліщук Надії Яківни, 1922 р.н.: «Люди не жили, а виживали. Від голодної смерті рятували лише ліс та річка. На болотах росла лепеха, жителі ходили на болота, рвали та їли. Інколи батько присилав із Владивостока у коробках з-під сірників вермішель… Потім, коли люди почали вступати до колгоспу, жити стало легше…». 
 
Ірина Денисенко, у 2007 році учениця 9-б класу вищеназваної школи, взяла інтерв’ю у своєї 86-річної сусідки по вулиці Гоголя, Віри Іванівни Іванченко: «Настав 33-й рік, тільки розтали сніги – весна, їсти взагалі нема чого. Старший брат влаштував працювати у колгосп – свині пасти за півлітра молока й лушпайки з картоплі… А взагалі їли все, крім сіна. Все повиїдали, що навіть деяких видів рослин ми не можемо зараз побачити. Колись були такі бурячки з червоними листками, які самі росли по полю, сьогодні їх знайти дуже важко. Голодомор зробив людей дуже скупими та злими. Брат мій, Оникій, який ледь не вмирав з голоду, йшов по чужому городу і вирішив вирвати морквину. Він навіть не встиг до неї доторкнутися, коли вийшла господарка та вдарила його ціпком. Оскільки хлопець був дуже слабкий, то від одного удару й помер…».
У підшивці районної газети «Шляхом колективним» за 1932-33 роки і знайдене винесене у заголовок статті слово «димеряни». Звичайно, у ті часи про голодомор газети не писали. Але у постійній рубриці «Червоний суд» 18 вересня 1932 року читаємо: «За злісне ухиляння від хлібозаготівлі товарознавця Завірюху Г. В з с. Димера засуджено до 3 років позбавлення волі, поразки громадянських прав на 3 роки та штрафу 200 крб.». 25 вересня засуджено одноосібників з Димера Гордієнка Й. А. та Горбаченка Д. К. на 3 роки ув’язнення кожного. Важко навіть уявити, який трагізм прихований у оголошенні в рубриці «Загублено» від 15.02.33 р.: «Загублену хлібну картку на ім’я Кулика Ю. вважати недійсною». Лютий. Зима. Голодомор. Звучить ніби смертний вирок…
 
23 червня 1933 року у газеті опубліковано постанову «Про готування робочої худоби до збиральної кампанії», в якій зазначалось: «…по всіх колгоспах, де скінчили весняну сівбу… звільнити від усіх робіт всю виснажену і непрацездатну худобу (коней, волів) і поставити їх на випас, відпочинок і підгодівлю на круглу добу». Про людей знову ні слова – як живуть, що їдять. Врешті, восени 33-го вийшла перша стаття про людей. У матеріалі «Приютити сиріт» читаємо: «Підготувати стійких борців за справу комунізму – ось завдання всіх громадських, спілчанських та радянських організацій і трудящих мас села. Першою передумовою здійснення цього завдання – створити відповідні умови для дітей-сиріт нашого району. Гарні показники в проведенні цієї роботи дали: Димерський к-п ( колгосп? – авт.), що охопив 7 дітей сиріт, забезпечивши їх одягом, взуттям, створив цілком гарні умови життя в інтернаті і всіх дітей забезпечив навчанням у школі. Лютіж к-п створив гарні умови життя для 4-х дітей та зібрав 400 карб. коштів. Козаровичі к-п, що зібрали більше 200 крб, Глібівка к-п виділив 5 дитячих пальт… Організації с-р (сільських рад – авт.) повинні пам’ятати, що 25.IX.33 р. всі діти-сироти повинні бути одягнуті, взуті, поставлені в гарні умови й навчатися в школі. – Життя дітей-сиріт залежить цілком від нас. Розгорнімо широко допомогу їм». Стаття традиційно закінчувалась звичним у ті часи закликом: «Вношу 5 крб. на безпритульних і викликаю Проданюка, Зусмановича. Тельонкова. …Виклик тов.. Тельонкової приймаю, вношу 5 крб. на потреби сиріт, викликаю… Проданюк». Відомо, що Проданюк був редактором Димерської районної газети «Шляхом колективним». 
 
Григорій АЛЄКСЄЄНКО,
краєзнавець
Категорія: Димерська громада | Переглядів: 621 | Додав: komashkov
comments powered by Disqus