Останній номер газети
Головна » 2015 » Квітень » 25 » Митець повинен бути з народом
12:46 Митець повинен бути з народом | |
 На тому тижні мені випала велика журналістська удача. В адміністративному будинку, абсолютно випадково я зустріла народну артистку України Ніну Митрофанівну Матвієнко, яка люб’язно погодилася дати невеличке інтерв’ю для читачів «Слова».
Ніна Матвієнко народилася в с. Неділище Житомирської області, була п’ятою дитиною у сім’ї. Училася в школі-інтернаті для дітей з багатодітних сімей у с. Потіївка. З 1968 року, після закінчення вокальної студії при Українському народному хорі ім. Г. Верьовки, стала його солісткою. У якості солістки хору перемагала у багатьох конкурсах. У 1979 році стала заслуженою, а в 1985-му їй присвоєно звання народної артистки України. В її репертуарі багато народних пісень, серед яких обрядові, ліричні, пісні-балади, українські пісні XVII-XVII ст. Співачка веде активну концертну діяльність. Ніна Матвієнко з успіхом гастролювала в багатьох країнах світу.
У 1975 році заочно закінчила філологічний факультет Київського університету, активно займалася літературною творчістю. Є професором кафедри музичного мистецтва Київського національного університету культури і мистецтв.
Ніна Матвієнко у 1996 році була нагороджена вищою відзнакою Фонду міжнародної премії М. А. Касяна – орденом Миколи Чудотворця. У 1997 році стала кавалером ордена княгині Ольги III ступеня. З 2004 року бере активну участь у політичному житті країни.
Її чоловік Петро Гончар – син відомого українського фольклориста й етнографа Івана Гончара. Вони мають трьох дітей: синів Івана, Андрія та дочку Антоніну, яка продовжує справу матері.
– Ніно Митрофанівно, ви досить частий гість на Вишгородщині, чим Вас приваблює наш край?
– Дякуючи нащадкам цариці прекрасної, у народі княгині Ольги, я познайомилася з Вишгородщиною, якої до цього часу не знала. Для мене це було якесь таємниче місце, пов’язане з древньою історією. З часом я познайомилася з цікавими людьми, з місцевою владою, представники якої відкрили мені красу Вишгородського краю. І ви знаєте, я просто закохалася в це місце.
– Декілька років тому ви брали активну участь у проведенні різних народних духовних обрядів за древніми традиціями. Пам’ятає як це було?
– Так, це була для всіх новизна. Пам’ятаю, що під час організації клопоту було дуже багато, але ми витримали таке випробування. Здавалося, нічого складного в цьому не має – начебто просто дрова дістати, начебто знайти намет, води привезти. Усе виявляється було не дуже просто. Дякуючи цій акції, мені і відкрились простори Вишгородщини, ми побачили такі села, які здавались загублені, як в народі говорять «забуті Богом і людьми», але їх архаїка мене дуже здивувала, я рада, що збереглися такі хатки і така доброта людська. Вразила мене церква в Старих Петрівцях, ми туди ходили на службу, біля пам’ятника Святославу, що побудований на території храму, посадили берізки. Я мрію про зустріч з громадськістю, з молоддю, дуже багато чого хочеться розповісти, адже місцеві жителі є нащадками князів Київської Русі, а нащадки – то є не прості люди: вони мають певний дух, який передається з покоління в покоління.
– Ви сьогодні познайомились з новим очільником району Олександром Горганом, які ваші враження від знайомства?
– Дійсно, така нагода мені випала. Скажу відверто, я трішки була здивована, побачивши нову людину, але ж у наш час влада змінюється так швидко, що особисто я навіть не встигаю запам’ятати прізвища. Але незважаючи не це, Олександр Любомирович мене приємно вразив, він видався мені сучасним, освіченим, відповідальним, загалом – людиною слова…
– Пані Ніно, вам напевно багато разів говорили, що є в вас щось таке, що випромінює енергію, яка надихає оточуючих людей, торкається їх глибинних почуттів, іноді збуджує, іноді заспокоює, але в будь-якому разі не залишає байдужими. Звідки у вас цей дар?
– Воно якщо є в людини, то воно є, а якщо його немає, то уже і не буде. Звісно, наповнити людину можна життєвим досвідом, враженнями, позицією… Але якщо не закладено Богом, не виплекано в сім’ї, серед найближчих людей, розуміння та відчуття своєї приналежності, своєї відповідальності, коли не відчуваєш внутрішньої потреби, поклику допомагати людям, не бути байдужим, любити, радіти, тоді людина почувається обділеною і просто нещасною.
– Ваше ставлення до того що відбувається в нашій країні?
– Мені дуже болить сучасна політика. Я не маю впевненості у завтрашньому дні. Але не можна сьогодні не бути поряд зы своїм народом, адже ми поєднані одними бідами і радостями. А держава наша, може свідомо, може ні, підштовхує власний народ на подвиг. Я хочу пишатися не тільки своїм народом, а й державою в цілому, своєю країною. Не хочу, щоб про нашу владу говорили погано. Я закликаю владу допомогти нам, захистити нас, не принижувати і не обманювати власний народ. Не вести якихось потаємних кулуарних домовленостей, відкритися людям. Останнім часом я співаю багато сумних пісень, а хочеться співати радісні. Але я не можу фальшивити перед своїм слухачем, бо ситуація в країні не та, не радісна.
Незважаючи ні на що, я впевнена – ми все одно переможемо!
Ірина ЛИТОВЧЕНКО, «Слово»
| |
| Категорія: Україна | Переглядів: 431 | Додав: komashkov | |