Невдячна то справа – писати про книгу, від якої неможливо відірватися. Бо не вистачить ніяких меж жодної рецензії, щоб поділитись усіма враженнями, вихлюпнути всі емоції від прочитаного і кожного, буквально всотаного, слова.
Це видання – другий том книги Валентина Тимошенка «Всі дороги ведуть у Козаровичі» (редактор – Іван Іваницький) про село з більш як тисячолітньою історією, хоча скільки саме селу років – ніхто достеменно й не знає.
Чим вражає і захоплює ця солідна книга, що включає майже 600 сторінок спогадів, мемуарів, мемуарчиків, виписок з архівів і свідчень очевидців? Так саме цим і вражає - багатоплановістю і різнобічністю матеріалу, який на сторінки книги потрапив не тільки з мертвого пласту архівів, а й з живих свідчень очевидців, котрі все це пережили чи не раз чули від своїх батьків і дідів, односельців. Тут кожна сторінка, як жива, викликає масу емоцій – від посмішки і сміху, до гіркоти втрати і скорботної сльози, бринить яскравим відображенням прожитих і пережитих козаровичанами років і подій. Багато що з написаного – досить особисте, і це надає книзі ще більшої виразності і емоційності, змушує співпереживати як над власними спогадами. 
Козаровичам пощастило в тому плані, що завжди знаходились люди, його мешканці чи вихідці, які намагались увіковічити історію і людей села у своїх творах – були і вірші про село, і кінофільми, і книжки. Олексій Лукашенко писав вірші про село. Іван Іваницький зняв кінофільм. «Предтечею» нинішніх «Всіх доріг..» була книга  Петра Лукашенка «Козаровичі». Однак, книга Валентина Тимошенка «Всі дороги ведуть у Козаровичі» відрізняється, як уже сказано вище, ґрунтовністю і масштабністю. А ще – «фотографічністю», бо вдалося зберегти історичні нариси про село не тільки у споминах, а й у численних знімках. Автор та його добровільні помічники долучили  до книги чималу кількість фотоілюстрацій, віднайшовши їх у архівах та старих домашніх шухлядах, і таким чином зберігши не тільки від забуття, а й від нищення. Бо невідомо, наскільки у тій чи іншій родині шанують пам’ять про своїх предків, і чи будуть нащадки зберігати фото своїх прадідів через століття після їхньої смерті. 
У цьому ґрунтовному фоліанті відображено всі розшарування місцевого населення і за родоводом, і за приналежністю до ремесла. Скажімо, у 1926 році, крім традиційного землеробства та лісового бджільництва, з 2493 мешканців 33 займались різними ремеслами – це були ковалі, шевці взуття, кравці, столяри, теслі, рибалки, бондар,  майстер з виготовлення транспортних засобів, мельник… По суті, село було настільки самодостатнім, що весь товарообіг міг звершуватись саме тут, не виходячи за його межі.
Щодо родоводу, то, як свідчать вміщені в книзі нариси, у селі й досі мешкає чимало нащадків старовинних українських аристократичних родів, чиї герби прикрашали фасади родових маєтків, а сьогодні – прикрашають сторінки книги.  А «Часопис найдавніших козаровицьких родів» з детальним переписом родин і переліком домашньої худоби, орної землі та сіножатей та інших маєтностей дає нам уявлення про те, наскільки трудолюбивими були козаровичани, самі собі будуючи достаток.
Окремою сторінкою, що викликає гордість у місцевих мешканців і широко описана в книзі, була діяльність науково-дослідної станції,  створеної у 1923 році, де  працювали справжні вчені – кандидати і доктори наук. Її першим директором був Олексій Степанович Шкабара. Трава «Тимофіївка Козаровицька» прославила село далеко за його межами.
А щодо хобі місцевих мешканців, то тут завжди традиційно захоплювались мисливством, рибалкою, і в книзі можна вичитати чимало жартівливих історій, як усе  те відбувалося і чим закінчувалось. А ще завжди любили художню самодіяльність – ніколи не затихали у селі співи, і творчий колектив виступає сьогодні під назвою «Журавлині ключі». Свого часу тут навіть працював театральний колектив, який на професійному рівні ставив «Назара Стодолю» та інші вистави і гастролював з ними по Димерському (на той час) району.
Отож, численним гостям, таким, скажімо, як французький актор Ів Монтан, які часто навідувались до села з усього світу, завжди було що показати і що представити. До речі, гостям, як і традиціям села, присвячено в книзі окремі розділи.
Чим ще примітна ця книга, так це тим, що буквально на кожній її сторінці, про що б не йшлося, неодмінно присутні і міркування про наболіле, про культуру, про традиції, про те, що народжені в Козаровичах чи ті, хто тут оселився і прожив багато років, завжди повертаються до села, щоб зачерпнути тут душевної енергії, збагатитись традиціями,  поміркувати над життям, яке тут, на березі Київського моря, у засадженому вишнями українському селі, попри все, вирує, як у вулику.
Тандему Тимошенко-Іваницький (автор-редактор) вдалося зібрати й не просто стулити до купи факти, події, спогади, а укласти  ґрунтовну книгу, яка тягне на добротну науково-дослідницьку працю про село, його людей,  його традиції, його історію. Вдалося зробити, здавалося б, неймовірне – історією минулих поколінь об’єднати покоління сьогоднішні заради збереження місцевих традицій, місцевої історії для поколінь майбутніх. 

Галина МАКАРЕНКО, 
член Національної спілки журналістів