«Господи, благослови тих, хто входить в цей дім. Окрили всіх, хто з нього виходить, і дай, Боже, мир навіки всім, хто в ньому залишається», – такі теплі, по-справжньому щирі та мудрі слова, що вишиті на полотні, зустрічають кожного, хто завітає на гостини до Валентини Казимирівни Осипової, людини, знаної не тільки на теренах Вишгородщини. 
Вони, неначе білі лебеді, що розкинули на дубовій лаві свої широкі, вишиті червоно-білими нитками, руки-крила. Із якої такої чарівної країни вони потрапили до нас, до науковців Вишгородського історико-культурного заповідника, що повернулися із чергової етнографічної експедиції втомленими, але із загадковими вогниками у очах? 
– Так це ж із Лебедії, із затоплених сіл, – залунало у вечірньому просторі музейних залів.
Ось вони, дивовижно гарні, лежать просто переді мною – мовчазні, зачаровані свідки української історії цілих трьох століть – XIX, XX, XXI. Скільки ж бачило на своєму віку домоткане, вишиване оберегами полотно? 
Вишивані весільні сорочки родини Сивашенків-Пономаренків, із затопленого водами Київського моря села Бірки, які Валентина Казимирівна люб’язно передала на виставку «Пам’яті затоплених сіл Вишгородщини», що планується відкритися у Вишгородському історико-культурному заповіднику. У травні 2019 року виповнюється 55 років із дати початку трагедії затоплення «Придніпровської цивілізації», як охрестила переселених мешканців 52 затоплених сіл відома українська письменниця. Цікава виходить історія, самого села Бірки давно не існує, десять метрів води над ним, а вишивані сорочки, як нові. Саме їх, цю закарбовану історію народу на полотні, вже і праонуки приміряють на себе. У родині Осипових виникла ціла традиція – кожне нове покоління нащадків бірківців одружується у цих вишиваних весільних сорочках! 
Колись, дуже давно, Феодора Дмитрівна Пономаренко, яка народилася у далекому 1886 році, ночами і днями вишивала та готувала цей весільний одяг для себе і свого судженого. Чоловіча сорочка рясно вишита оберегами традиційного поліського «Козацького Спаса» у вигляді восьмикутних хрестів, сонячної сварги та інших солярних знаків. Із давньо-литовської мови «ванке» позначає «ясного сокола». Можливо, саме у такі ритуальні сорочки у давні часи одягалися і козаки-характерники, про яких у Вишгородському краю існує так багато легенд. Надійно захищали вони їх від ворожої кулі, списа чи лихого ока. Відомо, що у Київському Поліссі той прадавній міф-ритуал зберігся найкраще. Тому кожна подібна знахідка – сенсація для науковців. 
Звали нареченого — Павло Мусійович Сивашенко, 1884 року народження. У ті часи ще добре правив давній звичай — кожна дівчина ретельно готувалася до весілля, а свій найбільший скарб-придане складала у скриню. Вишиті сорочки прикрашали особливим орнаментом, що передавався від старших до молодших, від матері до доньки. У кожного роду був особливий орнамент вишивки, який поєднував носія вишиванки з усім Родом, його історією, культурою, традиціями. Дозвіл на шлюб давали батьки, питали такого дозволу під час святкування Купайла у священних дубових гаях – у пращурів. Багато таких було на лівому березі Дніпра, наприклад, у Гористому, ще задовго до побудови ГЕС. У такому щасливому, гармонійному шлюбі згодом народжувалися здорові діти. Дівчата до шлюбу берегли не тільки свою цноту, а й одружувалися раз на все життя – бо головним був Рід, відчуття наповнення щастям земним, виховання здорових і щасливих дітей. Можливо, не було тоді стільки розлучень (85 на 100 офіційно зареєстрованих шлюбів) як сьогодні. 
У 1906 році вишивання весільних сорочок було завершено. Хоча домашнє полотно ткалося ще наприкінці XIX століття. Тільки у 1910 році молоді, нарешті, побралися. Багато страждань і випробувань випало на долю закоханих: Перша світова війна, революція, громадянська війна, голодомори, колективізація, репресії... Не розпалася родина, витримала, встояла і, щире кохання, від цих усіх жахіть, не зменшилося. Де б вони не були, куди б не заносила їх бірківська доля, як би не випробовувала Сивашенків рід, завжди, як найбільшу святиню, берегли вони родинний весільний скарб, своє «вєно». «Можливо, тут земля така особлива – «Лебедія», люди народжуються щирі, чисті душею і відповідальні. Ось і Вишгород, заснований ще при княгині Ользі, також належав їй, як «вєно», весільний подарунок. Простояло «місто наречених» понад тисячу років і ще простоїть...», – розповідала мати, повчаючи свою доньку Феодору. Про рід Сивашенків у ревізьких казках сказано таке: «Сіє семейство довго проживає у Бірках...». Засновник цього славного роду, який походить з київських міщан, Семен Семенович Сивашенко згадується ще у 1799 році.  
Все своє свідоме життя Феодора слухалася свого чоловіка Павла, ніколи і ні в чому з ним не сперечалася. Прожили вони так, душа в душу, цілих 31 рік, аж поки на українську землю несподівано не прийшла нова біда. 22 червня 1941 року, без оголошення війни, німецькі бомбардувальники несли смерть і руїну мирним і працелюбним господарям Придніпрянщини — розпочалася Друга світова війна. Чому так сталося, у чому завинили прості люди? Чому невігласи і невелика група ідеологів людиноненависників та їх холуїв тоді перемогли? Це питання залишається відкритим і до сьогодні, на нього ніхто ще не дав відповіді.
Дуже дісталося у ті нелегкі часи давньому, ще із скандинавською назвою, поселенню на берегах Дніпра – Біркам. Ось таку непросту історію нам повідала Валентина Казимирівна Осипова, яка народилася і виросла у затоплених Бірках. Майже всі хати села були тоді спалені. Коли німці наступали, горіла навіть земля. Дерев’яна церква на честь Олександра Невського згоріла повністю. Люди, страждаючи від авіанальотів, ховалися, хто де міг. У бур’янах, у глибоких воронках, що залишилися від вибухів бомб, у льохах. Прямо на очах горіли батьківські хати. Огорнувши малих дітей, Павло сидів у воронці, схвильовано поглядаючи на дружину Феодору. «Не смій мені висовуватися, кохана! Зараз вони відлетять, тоді і вийдемо...», – давав мудру пораду чоловік дружині. «Але ж там, у хаті, у скрині наш весільний скарб — наші весільні вишивані сорочки, їх треба рятувати. Все ж згорить, хата он як палає!» – не вгамовувалася Феодора, але ще не наважувалася уперше у житті піти проти волі чоловіка. «Як ти не розумієш, що то смертельно небезпечно. Як голова нашої родини забороняю тобі, чуєш!». Чисельні вибухи, осколки від снарядів літали, як скажені. Загиблих людей ніхто не рахував. Війна часто робить людей жорстокими, надто жорстокими, але у ці часи безвихідних життєвих умов народжувалось щось не прагматичне, майже святе. Феодора не послухалася свого чоловіка. Вперше, за 31 рік подружнього життя. Вона згадала, як рік за роком, мріючи про родину і коханого, хрестик за хрестиком вишивала ці самі сорочки, мріючи про щасливе подружнє життя. Не втрималася, не боячись смертельної небезпеки, вона стала у повний зріст і швидко побігла в палаючу вже хату – рятувати свій найбільший родинний скарб. Там, у самому кутку, під іконами, стояла стара, як світ, скриня, а в ній найдорожче у житті — весільні вишивані сорочки. «От, як зрадіє мій чоловік Павло, це в них ми йшли під вінець. Це вони нас рятували під час усіх воєн, революцій і голодоморів», – напевне, думала у ту рокову мить Феодора. Мабуть, так вже розповідали чисельні нащадки, зберіг жінку сам Господь Бог. Тисячі осколків від бомб, куль, що падали навколо неї і косили траву, наче кривавим серпом, жодного разу не зачепили жінку. Ну, хіба не диво? «Навіть, двадцять років після страшної війни, сосновий ліс, що піднявся навколо місця того пекла, не брався пиляти жоден лісник. Скільки розпеченого заліза і куль позастрягало у стовбурах молодих сосен», – розповідає Валентина Осипова, рідна внучка Феодори і Павла Сивашенків. 
– Іноді можна почути і інший погляд: «Та то звичайний мотлох, нічого цінного...». Як таке можна казати, немає у них ні душі, ні віри, ні серця, – розповідає Валентина Казимирівна. – Це ж родові реліквії. Обереги Роду! Саме на таких речах тримається, в них занотована культура і традиції українського народу. Якщо людина цього не розуміє — її можна тільки пожаліти».
На дубовій лаві, широко розкинувши білі крила, лежали весільні сорочки пращурів. Мов ті казкові лелеки, вони повернулися із далекого минулого у сучасний світ, у затоплені штучним морем стародавні Бірки, розповісти усім нам щось дуже важливе. Якщо найближчим часом, не дай Боже, традиції родинного життя українців стануть нічого не варті і зникнуть (на 100 одружень розлучень стане ще більше, наприклад: 90 – 95 і більше), якщо чоловіки і жінки перетворяться на простих заробітчан, споживачів і просто обслуговуючий персонал для підтримання світових «елітних борделів», без бажання знати свою історію, традиції і культуру — зникне сам народ. Молодь не хоче і не планує своє життя на «Окраїні», як дехто  представляє нашу державу, молодь обирає «Лебедію». І тому так важливо зберегти для нащадків ці дві унікальні вишивані весільні сорочки.

Вадим ПЕРЕГУДА, краєзнавець