Марк Крупяков, ізраїльтянин українського походження, народився 1951 року у місті Бровари Київської області, де й нині проживають його родичі. Але, буваючи в Україні, він щиро сподівається на доленосну зустріч у Вишгородському районі, найперше у Димері. У далекому 1941 році мешканка Димера на ім’я Оксана двічі врятувала життя його батькові, Борису Олександровичу Крупякову. Борис Олександрович був вдячний своїй рятівниці до останніх днів свого життя. Допомагав, чим міг, у тяжкі повоєнні роки. Зустріч батька з Оксаною, що відбулася у 1956-1957 рр., запам’яталася маленькому Маркові на все життя.
Марк Крупяков сподівається розшукати нащадків димерчанки, щоб належним чином віддячити їм за вчинок людяності їх матері ще раз. На жаль, із пам’яті стерлось її прізвище, невідома й адреса проживання її в Димері. Можливо, газетна стаття допоможе знайти інформацію про дітей чи родичів  Оксани.
У далекому вересні 1941 року Борис Крупяков потрапив у полон до окупантів. Утримували його у Дарницькому концтаборі. Табір спочатку був задуманий німцями як фільтраційний, де утримувалися місцеві мешканці та військовополонені. Полонених окупанти сортували за національною ознакою, а політруків та євреїв відразу розстрілювали. Військовополонених із числа українців певний час з табору відпускали, якщо до військової адміністрації зверталися жінки з недалекої округи з проханням відпустити чоловіка із-за колючого дроту.
Свою книжку червоноармійця, де вказувалася його національність – єврей, Борис Крупяков встиг знищити. У таборі він зареєструвався Борисом Антоновичем Кругляком, українцем. Розпочалися тяжкі дні полону із щоденними масовими розстрілами в’язнів, знущанням і катуванням. Утримуваних годували один раз у 2-3 дні огидним просяним пійлом. Серед тисяч полонених Оксана обрала саме  його. Яка тому причина, можемо лише здогадуватися. Оксані на той час було близько 40 років, а Борис сподівався у жовтні 1941-го зустріти свою 28-у осінь. Через короткий час він уже виконував чоловічу роботу у господарстві своєї рятівниці.
Димерські поліцаї швидко вирахували національність Оксаниного “чоловіка”. Його було заарештовано і призначено  вивезти на розстріл до Бабиного Яру у Київ або знищити у лісі на північній околиці Димера. Проте Оксана і цього разу врятувала Бориса. Наразі невідомо, як це їй вдалося: можливо, вона викупила його життя за великі гроші, а може, мала якийсь вплив на поліцію як на своїх родичів.
До речі, після визволення у листопаді 1943 року Димерська сільрада прийняла ухвалу забезпечити Червону Армію яловичиною за рахунок “… сімей, які під час німців працювали в активу …“ Серед 19 прізвищ спеціального списку  бачимо Мажарську Оксану і Дорошенко Оксану П. Наразі їх знайти ще не вдалося. Інші особи цього списку, як правило, чоловіки. Отже, ці Оксани чоловіків явно не мали.
У листопаді 1943-го Борис Крупяков був мобілізований до Червоної Армії, в одному з боїв тяжко поранений, втратив кисть правої руки. Але залишився живий.
Його син, Марк Крупяков, щиро надіється на допомогу читачів газети у пошуках дітей чи родичів Оксани, яка врятувала життя його батькові. Іформацію, якою ви володієте стосовно цієї історії, надсилайте на адресу редакції.

Григорій Алєксєєнко, краєзнавець