Очам архімандрита Іони постала страшна картина повного запустіння Межигірської обителі. Всюди сміття, на дахах – багаторічне пріле листя, порожні вікна, забиті де дошками, а де – затулені картоном, під дахами – кубла птахів, куниць, білок, всюди купи глини, цегли, битого посуду.
З Троїцького монастиря архімандрит Іона привів до сорока монахів. Відслуживши молебень, братія взялась воскрешати будівлі і упорядковувати територію святого місця. Велику частину робіт Іона доручив виконувати ієромонаху Серафиму, призначивши його головним. 
В одній із споруд фабрики ченці розібрали горнові печі, нижній поверх розділили на кімнати, розширили другий поверх – і вийшов ошатний двоповерховий будинок, де було облаштовано житло для митрополита Платона. Пристосували під житлові приміщення верстатний та машинний корпуси. Також відновили Спасо-Преображенський собор та Петропавлівську церкву, де через деякий час почалися щоденні літургії.
Згодом територія та земельні володіння Межигірського монастиря почали набувати доглянутого та дбайливого вигляду, як колись. 
До обителі знову потягнулись прочани. На храмове свято Преображення до Межигір’я збиралось по 5000–6000 прочан, котрі розміщались в корпусах і навіть просто неба. Кілька разів служив літургії у храмах Межигір’я сам митрополит Платон. Йшла мова про створення у Межигір’ї єпархіального свічкового заводу та великої психіатричної лікарні. Але в 1891 році помер митрополит Платон, після чого всі проекти заморозили, хоча отець Платон заповів Межигір’ю 9000 рублів. Новопризначений київський митрополит Іоаникій не проявляв такого інтересу  до Межигір’я, як його попередник. 
Архімандрит Іона, піклуючись водночас про Межигірський та Києво-Троїцький монастирі, більшу перевагу  надавав створеній ним Троїцькій, а не Межигірській обителі, яка так і не стала йому рідною. 
24 травня 1893 р. над Межигір’ям пронісся страшний буревій зі зливою, були пошкоджені дахи монастирських будівель, знищені всі посіви на городах. Стихійне лихо призвело до повені у проточному ставку, що знаходився вище Дзвінкової криниці. Через повінь було ушкоджено великі ділянки лісу, а в багатьох місцях стався зсув берегів у Дніпро, пошкоджено міст і дороги. Тільки 15 червня отець Іона підрахував збитки і доповів митрополиту Іоаникію про неспроможність відновлювальних робіт зусиллями лише ченців, даючи зрозуміти, що Межигірська обитель є для нього надто важким тягарем. Не бажав архімандрит Іона, аби за рахунок Києво-Троїцької обителі був облаштований свічковий завод на території Межигір’я, мотивуючи це тим, що фабрика з мирськими робітниками внесе розлад у монастирське життя: «Чи ви подумали про те, що фабрика не є вдалою для монастиря? Якщо фабрика, то там і гармонія, і скрипка, і горілочка, і тютюн, і жінки. Коли хочете – то забирайте Межигір’я». Таким чином, монастир знов став занепадати. В ньому на той час жило 14 монахів і 23 послушники.
Київський шанувальник старовини Олександр Хребтов різко засуджував отця Іону: «Ігуменство Іони перетворило монастир на руїни. Він здавав Межигір’я княгині Олександрі Петрівні і вивіз в Троїцький монастир баржі, наповнені господарським приладдям».
Києво-Троїцький монастир відвідав князь С. Васильчиков, син княгині Васильчикової, основної жертводавиці Троїцького монастиря. Архімандрит Іона звернувся до княза С. Васильчикова посприяти у вирішенні обтяжливої для нього справи. Князь звернувся до царя з проханням відділити Києво-Троїцький монастир від Межигірської обителі. 21 лютого 1894 року Синод перевів Межигірський монастир у відання Києво-Покровського суспільножитного монастиря. Згідно з цим указом Межигірський монастир переводився із чоловічого на жіночий. Вже 26 березня 1894 року це синодальне рішення було закріплене імператорським указом із призначенням настоятельниці Києво-Покровського монастиря Калісфенії ігуменею і Межигірської обителі. 
Калісфенія завзято взялася за облаштування Межигірської обителі, залучивши кошти не тільки київського митрополита, а й жіночого Києво-Покровського монастиря. Відремонтувавши Спасо-Преображенський храм, що тепер мав вигляд дбайливо доглянутого, хор півчих звучав урочисто, тому сюди приходило молитись багато прихожан із навколишніх сіл, а з Києва влітку пароплавами стало приїжджати багато богомольців.
В 1896 р. до Межигірського монастиря було приєднано садибу Микільський хутір. Раніше ця місцина була облаштована «під дачі» Києво-Покровського монастиря, а в зв’язку з тим, що імператор подарував Покровській обителі лісу 150 десятин, де теж монахині облаштували підсобне господарство з хатою для житла, будинок-молочарню, кухню, льодник, погріб, сарай, двір для худоби, колодязь і лазню, то Микільський хутір як такий, що розташований поряд з Межигір’ям, перейшов до Межигірської обителі. До речі, і сьогодні на трасі Київ–Димер Микільський хутір виділений як територіальна одиниця, де є зупинка з такою ж назвою.
У квітні 1896 р. священик церкви Нових Петрівців Митрофан Якимович написав великій княгині Олександрі Петрівні, основній жертводавиці Києво-Покровського монастиря, скаргу на межигірських черниць, через яких у його приході значно зменшились прибутки. На що велика княгиня звернулась у Духовну Консисторію з проханням до благочинного  провести бесіду з новопетрівським священиком із забороною порушувати спокій монахинь із Межигір’я.
Зразковий стан Межигірської обителі заохочував паломників, які стали щедро обдаровувати монастир. В архівах збереглись документи, де записано, що у 1890-1895 році ігуменя Неофіта придбала для священиків Спасо-Преображенського храму у Межигір’ї дорогу парчеву ризу.
Літом 1897 року жертводавиця С. Сахарова подарувала золотий запрестольний хрест. А 1900 року священик Яків пожертвував розкішну ікону святого Пантелеймона. В 1902 р. монастир одержав срібне панікадило від жертводавиці Ю. Альфанової та ікону Благовіщення від О. Лещинської.
В синодальному архіві знаходяться відомості, що викликають наше зацікавлення: в 1781 році в скиту, який знаходився тоді на острові Ірпінському, що навпроти села Демидів, на кошти ієромонаха Федорита, послушника Межигірської обителі,  було збудовано церкву Різдва Богородиці. Цю церкву межигірськими черницями було вирішено збудувати в пам’ять про Ірпінську битву 1320 р., яка була третьою визвольною битвою України від татаро-монгольського іга і стала переможною, в якій литовський князь Гедимін спільно з українськими військами назавжди звільнив Русь-Україну від монголо-татарського ярма. Що ж стосується нашого північно-східного сусіда Московії, то там це іго було скинуто лише через 160 років після Русі-України. Отже, місце Ірпінської битви – це історичне місце нашої незалежності, яке свідомо століттями Московська імперія замовчувала і викидала з української історії.
І. Г. Єрченко, димерський краєзнавець бірківського походження, в одному із своїх досліджень пише: «В 1921 році після закінчення громадянської війни дорога Димер–Київ стала стратегічною, бо кордон Совєцького Союзу з Польщею проходив у Житомирській області за Новоград-Волинським. Під час весняних повеней рух транспорту по цій дорозі переривався на 2-3 тижні. Людей з одного берега Ірпеня на інший мусили перевозити човнами. Отже, постало питання негайно підсипати дамбу до таких відміток, щоб вода у повінь не затоплювала дорогу. Між старим і новим руслом річки Ірпінь тоді ще був величезний плоский курган завдовжки до 100 метрів, який називали урочищем Церковним (саме на цьому місці і був у 1781 р. збудований храм Різдва Богородиці в пам’ять Ірпінської битви). Отже, землю для насипу дамби більшовики вирішили брати із церковного кургану. Спочатку все йшло добре, а глибше з’явилися людські кістки червонуватого кольору. Це – знак того, що поховання було дуже давнім. Намагання людей, які грабарками возили грунт, уладнати з керівництвом питання не зносити братську могилу, де поховані жертви Ірпінської битви, не увінчалися успіхом. Надійшов наказ: «Все – в дамбу!». Нічого дивного в цьому немає, адже, починаючи практично з правління Петра І імперські уряди Московії скрупульозно знищували всі пам’ятки старовини, бо Московія завжди була зацікавлена в тому, щоб Україна не мала своєї власної історії.
А на сьогодні урочище Церковне, або Ірпінський острів – місце між старим річищем Ірпеня і сьогоднішнім руслом річки – братська могила воїнів переможної Ірпінської битви 1320 р., що дала можливість більшості земель теперішньої України звільнитися від татаро-монгольського іга. Через 460 років після битви межигірські монахи звели тут пам’ятну церкву. І з 1781 по 1800 рік монахи-межигірці опікувались цим скитом і діяльністю церкви. В документі «Селения, состоящия во владении государственных имуществ» сказано, що біля церкви Різдва Богородиці на Ірпінському острові біля Демидова була ще древніша, трохи менша дерев’яна церква. А в селі Лютіж, котре в кінці ХVIII ст. мало 440 жителів, «...а с лесною стражею в номерах 4, 5, 6 и 7 - 511. ...Впрочем, Лютеж, по неимению полей и по песчаности почвы никогда не имел значительного населения. В позднейшее время это был хутор с небольшими водяными мельницами, принадлежавшими Межигорскому монастырю, подчиненный скиту, находившемуся на Ирпеньском острове напротив Демидова».
Як стверджують укладачі цього документа, у Лютежі до 1800 року не було церкви, а жителі його ходили до церкви через ліс й Ірпінь на Ірпінський острів. А коли Межигірська обитель за велінням Катерини ІІ перестала існувати, то обидві церкви на Ірпінському острові розібрали і з них збудували одну у самому Лютежі. Це місце, де була перша лютізька церква, зараз знаходиться на території приватного господарства.
Першим священиком у Лютізькій церкві був отець Оршанський. В 1801 р. полковник Степан Носков, що жив у монашському домі при церкві Рідва Богородиці на Ірпінському острові, пожертвував новій Лютізькій церкві розкішну срібну ікону в пам’ять про колишній Ірпінський скит.
При перенесенні церков із острова в Лютіж «...оказал особое усердие и понес большую часть издержек бывший киевский войт Михаил Григоренко, по ремеслу котляр». Згодом благодійник став жити в Лютежі. Отже, логічно припустити, що усі Григоренки, що вийшли й живуть у Лютежі, Кругах, можуть своїм предком вважати цього благодійника. 
За штатом Лютізька церква була причислена до 6-го класу: землі мала 35 десятин, більша частина з них – сінокісні луги і рілля. Розташовувалась вона в тій частині Лютежа, яка споконвіку  називається Левада. Повністю згоріла ця церква в 1943 році при форсуванні радянськими військами Дніпра під час звільнення Києва від фашистів.
В 2012 році громадський діяч Вишгородщини В.П. Саюк пропонував у газеті «Слово» список заходів щодо відзначення ювілею Ірпінської битви. Вважаючи, що місце, де була ця доленосна битва, має велике історичне значення для сьогоднішньої України, в урочищі Церковнім до 700-річчя цієї битви (а буде це в 2020 році) краєзнавець Саюк пропонував встановити обеліск із підведенням до нього автомобільного заїзду. За п’ять минулих років нічого не зрушило з місця. Влада Януковича абсолютно проігнорувала пропозиції історика і небайдужого українця. Попереду у нас у нас є ще три роки... Чи будемо ми, сьогоднішні жителі Вишгородщини, «Іванами, що згадають нарешті своє юродство», чи так, як ще свіжі в нашій страдницькій пам’яті, януковицько-азарівські папєрєднікі, замовчимо в угоду путінській Московії одну із величних сторінок своєї історії?

Геннадій НІКОЛАЄНКО, с. Старі Петрівці,
Валентина ОСИПОВА, с. Демидів