Останній номер газети
Головна » 2014 Травень 8 » Син полку – була така «посада»
12:19 Син полку – була така «посада» | |
 Уже багато років співробітники Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році» листуються з людиною незвичайної долі – сином полку, ветераном Великої Вітчизняної війни, заслуженим тренером України Володимиром Дмитровичем Бредіхіним. Колись у складі делегації ветеранів МВС та пошуковців Нікополя, що на Дніпропетровщині, Володимир Дмитрович відвідав славетну землю колишнього Лютізького плацдарму. Тоді й зародилася наша дружба…
Коли слухаєш про життя таких людей як Володимир Дмитрович, завжди вражає історія окремої людини, нерозривно пов’язана з історією країни. Батьків Володимир Дмитрович майже не пам‘ятає. Вони померли у роки Голодомору. Маленький Володя потрапив у дитячий будинок. У 1938 році до дитбудинку приїхав політрук військової частини і запропонував дотепному хлопцеві стати вихованцем 2-го винищувального авіаполку. Володя з радістю погодився. Так в 11 років він став сином полку. Його вихователями були молоді веселі льотчики. На грудях багатьох виблискували вже ордени за повітряні бої в Іспанії, Монголії, Фінляндії. Володя мріяв про польоти у небі, добре вчився, багато часу проводив на тренуваннях, тоді й полюбив спорт.
Особливо горнувся хлопець до командира першої ескадрильї капітана Кирила Олександровича Снєгурова, який став для Володі другим батьком.
У ніч з 21 на 22 червня у Києві своєчасно було отримано директиву з Генштабу від Тимошенка та Жукова, і війська ППО встигли привести у бойову готовність. Ранком 22 червня літаки військ ППО, що дислокувались під Києвом, були підняті в повітря. Так для чотирнадцятирічного Володі Бредіхіна почалась Велика Вітчизняна війна.
Спекотним серпнем 1941 року авіаполк базувався біля с. Гоголево на Полтавщині. Бої йшли жорстокі. Один за одним підіймались у небо літаки. Але не всі повертались на аеродром. Володя бачив останній бій свого наставника капітана Снєгурова. На все життя запам’ятав, як той перед польотом сказав йому: «Якщо не повернуся – знайди родину». Наче щось відчував.
Через годину винищувач Снєгурова повертався з бою. На обрії з’явились дві точки – ведучий та відомий. Ось літаки випустили шасі. Звичайна посадка. Але щось пішло не так. Штурмовик Іл-16 капітана Снєгурова під великим кутом пішов до землі. Після удару він став на ніс і почав перевертатися. Бійці аеродромної команди підбігли та підняли літак. Снєгуров був поранений у голову, але ж таки посадив літак і втратив свідомість. Він був ще живий, коли його виймали з кабіни і помер на руках бійців. Для Володі Бредіхіна це був справжній шок. Капітана Снєгурова посмертно було представлено до нагородження орденом Червоного Прапору.
Володя Бредіхін залишився в авіаполку. Одного разу завдяки його кмітливості та спостережливості льотчики залишились живі. Справа була така. Коли Володя вертався у частину, його схопили двоє невідомих у формі НКВС, але хлопцю вдалося втекти. Хоробрий малий збагнув, що це не «енкаведисти», а перевдягнуті німецькі розвідники, що коректували бомбові вдари по авіачастині. Бредіхін устиг добігти в частину й доповісти про можливий напад ворога. Коли далеко в небі з’явились «юнкерси», ескадрилья встигла злетіти і дати відсіч.
Був ще один випадок. Бредіхін разом з вартовим пробув на дальньому посту довше, ніж завжди. Хлопця зацікавило, чому з полку ніхто не зреагував на німецький літак, що кружляв над аеродромом, та вирішив дізнатися в чому справа. З’ясувалось, що літаків на аеродромі немає, склади відкриті, а один навіть горить. Разом з вартовим Бредіхін вирішив тримати оборону. Незабаром до центральних воріт під’їхала «емка» з командиром полку, який побачив, що вихованець полку у складних умовах не розгубився та мовчазливо зняв з гімнастерки медаль «20 років РСЧА». З’ясувалось, що літаки терміново передислокували, а зняти далекий пост не встигли. До речі, потім у своєму наметі Володя побачив, що його ліжко пробито кулями з кулемета саме того німецького літака.
З армії Володимир Бредіхін демобілізувався у 1951 році. Він віддав службі майже 13 років. А далі почав учитись – вечірня школа, вищі тренерські курси, Київський інститут фізкультури. І всі ці роки Володимир Дмитрович намагався знайти хоча б якийсь матеріал про свого наставника капітана Снєгурова, знайти його родину. І ось нарешті довгі пошуки дали результати. Виявилось, що сестра Снєгурова Марія весь цей час жила недалеко від Нікополя – у Марганці. Потім знайшлись інші родичі.
Кирило Олександрович Снєгуров міг би пишатись своїм учнем. Володимир Дмитрович чітко вивчив науку перемагати. І навчав цієї науці своїх учнів – легкоатлетів. Серед яких – рекордсмен Радянського Союзу Віктор Римко, рекордсмен світу з бігу на 3000 метрів з перешкодами Григорій Таран, учасник Олімпійських ігор в Мехіко на 110 метрів Олег Степанко, призер кубка світу з естафети 4 на 100 метрів Антоніна Настобурко та багато інших. Усі учні взяли собі краплинку тренерського серця.
Ольга СУБАЧ,
завідуюча відділом експозиції Національного музею «Битва за Київ у 1943 році»
| |
| Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 576 | Додав: komashkov | |