Останній номер газети
Головна » 2013 Серпень 24 » «…Ще прийде ніч в смердючу хату, ще прийдуть думи…»
10:54 «…Ще прийде ніч в смердючу хату, ще прийдуть думи…» | |
 Продовжуючи публікацію матеріалів, присвячених двохсотлітньому ювілею з дня народження найславетнішого національного поета і художника, ми спробуємо розвінчати окремі міфи, що підтверджують винятковість або пересічність натури генія. Спробуємо зрозуміти джерела його неординарності. За часів розвинутого соціалізму табу існувало не лише на деякі інтимні сторони особистого життя Тараса Григоровича, а й на спогади його друзів-сучасників, дослідження біографів, щоденники, що старанно збереглися. Це зрозуміло, адже тим, хто його возвеличував, потрібна була неординарна людина, незламний борець проти кріпацтва, поневолення та пригноблення народу. Нічого людського, лише гола боротьба! Він дійсно боровся, але часом не всім зрозумілими способами, що викликало нерозуміння, осуд, а то й просто лють. На прохання оприлюднити факти з життя поета у чиновників від культури була одна відповідь: – Не вам про це судити. Я не бажаю розмовляти на цю тему з пустопорожнім журналістом… Звертайтеся до архівів! І все ж таки мені пощастило дізнатися про окремі побутові та неоднозначні факти з життя всенародного генія. Феофан Білецький, житель міста Звенигородки, практично земляк Тараса Григоровича, розповів мені цю історію. Наведу її з певними ремарками і щоденниковими вставками, що дозволять читачу самому зрозуміти, усвідомити і оцінити нові штрихи й риси до загального портрету генія. Баронеса Нікель Медем з’явилася на пароплаві «Князь Пожарський», як здалося звільненому солдату Новопетрівського укріплення лінійного Оренбургського батальйону №1, дещо несподівано. «…Із багатьох пасажирів «Князя Пожарського» у кращий бік вирізнялися купець Олександр Сапожніков – давній приятель та баронеса Нікель Медем…». Власне, про корабельні стосунки баронеси – законної дружини одного з капітанів Меркурієвської компанії, що займалась на той час вантажними перевезеннями на Волзі, і «бунтівного мужицького поета» Шевченка і піде мова. Тоді, як Сапожніков разом з іншими учасниками подорожі уважно вслухалися у ліричні, переважно, поетичні рядки українського художника і поета, баронесу Медем щоразу так розчулювала «малоросійська і майже не зрозуміла» поезія, що на її очі напливала туга і скорбота, і згадані почуття не могли не викликати сліз… І от Казань. Пароплав пришвартувався на міській пристані й Тарас Григорович не проминув можливості зробити покупки на причальному базарі. Купив те, за чим у киргизьких степах неймовірно скучив. Опецькуватого ляща, що був ідентичним дніпровському, шматок сала та голівку часнику. Ще кілька пензликів, бо стоянка передбачалася тривалою, а він мав намір замалювати живописні краєвиди Казані. Спостерігав за пам’ятником Пожарському і чомусь на пам’ять спала історія його спорудження. – Практично звели на кістках захисників Казані. Тут, навіть на сірій бруківці, вгадується печать російського самодержавства, – промайнула думка. В цей час збоку почувся вже знайомий голос. – А я оце з ніг збилася, шукаючи Вас. Ви мені обіцяли портрет, Тарасе Григоровичу. Баронеса Медем виглядала впевнено, шляхетно, але дещо запобігливо посміхалася. – До Нижнього Новгорода лічені дні залишаються, а ми ще й не розпочинали, – мовила вона, чомусь сторожко дивлячись на пакунок, – може сьогодні розпочнемо!? – Де? – чомусь роздратовуючись, запитав Тарас. – А хіба ви мене в каюту для сеансу не запросите, бо наші кавалери пішли до місцевої корчми. До ранку, поки не попадають, на судно не повернуться. Ех, перевелися наші мужчини! Їм би бунтарської крові додати… – Гаразд. За півгодини чекаю в каюті, – лукаво посміхаючись мовив Тарас. Як і належить за етикетом, гостя змусила себе чекати на півгодини більше. – Чепурилася, мабуть, – промайнула думка у Шевченка, – он як кокетливо ховає під капот безсоромне декольте… – Ви що, часнику наїлися? – втягнувши ніздрями повітря, верескнула гостя, – Тьху! Як ви можете!? Це ж просто жах. Бунтарство… – Ви ж хотіли, – ледь тамуючи сміх, мовив Шевченко, – я ж мужик, а у нас кажуть, що не смердітиме душа, котра не куштувала часника. Часник дійсно смердить. Зате… – Хам, – зверескнула баронеса і, грюкнувши металевими дверима, кинулася геть від жахливого запаху. Пізніше наскаржилася капітанові «Князя Пожарського» і чоловікові на жахливий сморід, що розповсюджується з однієї з кают судна. Найскоріше – з тимчасового помешкання цього «малоросійського мужлана» Шевченка. А у Нижньому Новгороді на Шевченка вже чекала поліція та заборона на в’їзд до Москви та Санкт-Петербурга і… нова любовна пригода. Але про це згодом…
Юрій ГОРОВИЙ, «Слово» | |
| Переглядів: 476 | Додав: komashkov | |