Головна » 2013 » Червень » 22 » Призабуті фортеці КиУРу
11:19
Призабуті фортеці КиУРу
У День скорботи ми знову повертаємося у трагічний 1941 рік. Будемо говорити про світанок 22 червня, оборонців Брестської фортеці та інші приклади мужності на початку війни. Так і повин но бути. Але цілком логічно було б продовжити цей перелік і сторінкою оборони Києва, згадати безсмертні гарнізони Київського укріпленого району (КиУР). Для нас це особливо важливо, бо частина дотів (довготривалих вогневих точок) знаходиться саме у Вишгородському районі. 

На жаль, радянська історія війни, а слідом й історія незалежної України, значення боїв на укріпрайоні дещо нівелювали. Пояснити це можна тим, що оборона Києва завершилася небаченою трагедією – оточенням військ всього Південно-Західного фронту. За німецькими даними у полон потрапило 665 тисяч червоноармійців і командирів. Про це дуже неохоче говорять наші історики і сьогодні. Звісно, писати монографії про успішне визволення Києва у 1943 році набагато легше. 

Також тривалий час приховувався і той факт, що новоствореною на базі військ укріпрайону 37-ю армією командував Андрій Власов – майбутній командир Російської визвольної армії (РОА – рос.) у складі німецького вермахту. У 41-му Власову вдалося вирватися з київського котла, а ось під Ленінградом котел для нього виявився фатальним. Але говорити треба не про Власова – свою шибеницю він отримав, а про тих безіменних оборонців, чиї кістки розкидані по наших лісах і болотах. 

До початку Другої Світової війни в багатьох країнах Європи вже існували потужні оборонні редути. У Франції – «лінія Мажино», у Німеччині – лінія «Зіфріда», у Фінляндії – «лінія Манергейма» і т.д. Але особисто товариш Сталін не вірив у неприступність укріпрайонів, особливо після фінської війни. Червона армія у 1940 році прорвала знамениту «лінію Манергейма». За ціною Сталін не постояв – перед фінськими дотами та в карельських лісах було покладено 200 тисяч червоноармійців. Невдовзі, на нараді вищого складу Червоної армії, він сказав наступне: «… фінська армія дуже пасивна в обороні… Дурники, сидять у дотах і не виходять, вважають, що з дотами ми не впораємося, сидять і чай попивають…». Але наступного 1941 року «дурники» фіни з ходу взяли залізобетоні доти Сортавальського, Кексгольмського і Виборгського укріпрайонів. При цьому ще й оточили і знищили три радянські дивізії. 

І все ж, на початок війни Червона армія від Балтики до Чорного моря мала 12 готових укріплених районів, які налічували близько трьох тисяч дотів. Ще більше їх будувалося на нових укріпрайонах. У західній пресі цей рубіж отримав назву «лінії Сталіна». І вона дійсно вважалася найпотужнішою в світі. 

Київський укріпрайон №1 (КиУР) був побудований у 1929-1935 роках. Він охоплював Київ півкільцем: з півночі від Дніпра по річці Ірпінь повз Бірки, Демидів, Гуту-Межигірську, Мощун, Горенку, Романівку і далі на південь – через Білогородку, Віту-Поштову, Круглик і знову до Дніпра. Його довжина – 85 км. Укріпрайон будували за всіма правилами фортифікаційно- го мистецтва. Стіни дотів сягали у 1-1,5 метра залізобетону завтовшки. Доти мали добру вентиляцію для очищення від порохових газів, на випадок хімічної атаки – фільтри. КиУР налічував 246 споруд. На їх побудову пішло 35769 кубічних метрів залізобетону. Доти державі коштували більше 10 мільйонів карбованців. На довоєнний час – це колосальна сума. 

Вже 11 липня 1941 року передові німецькі загони по Житомирському шосе націлювалися з ходу вскочити у Святошин. На щастя, вправні наші сапери не розгубилися і жахнули моста через Ірпінь прямо перед носом мотоциклістів. Для Сталіна це був шок. Як, німці вже під Києвом? І Сталін телеграфує командуючому Південно-Західним фронтом М.П. Кирпоносу і члену Військової ради М.С. Хрущову. «Отримано достовірні зведення, що ви всі налаштовані панічно і хочете відвести війська на лівий берег Дніпра. Попереджую вас, якщо ви зробите хоч один крок і не будете захищати укріпрайони на правому березі Дніпра, то вас всіх чекає жорстка кара як боягузів і дезертирів». 

У відповідь до Москви полетіла така телеграма: «… противнику вдалося прорватися на Житомир і Київ, тому, що ми не мали резервів (???). Не дивлячись на це, ми не дали противнику увірватись з ходу в Київ… Запевняємо Вас, товаришу Сталін, що поставлене Вами завдання буде виконане. Хрущов, Кирпоніс». 

Сталіна можна було зрозуміти. Найпотужніший Південно-Західний фронт мав на озброєнні 32 стрілецькі і 5 кавалерійських дивізій, 5617 танків проти 728 німецьких, 2110 літаків проти 440 німецьких. Куди все це поділося за два тижні війни? Новоград-Волинський, Струмилівський, Рава-Руський укріпрайони німці взяли з ходу. Окремі гарнізони дотів вели бій до кінця червня, але зарадити обороні вже не могли. Мільйони карбованців, вкладених в укріпрайони, пішли коту під хвіст. Це був справжній розгром. Ось чому Сталін приводив до тями генералів розстрільними телеграмами. 


Київський укріпрайон, єдиний з «лінії Сталіна», тримав оборону 72 дні. Головний удар німці нанесли з південного заходу. Особливо тяжкі бої точилися в районі Голосієво. Але були серйозні спроби прорватися і через північний сектор. Німців дуже привабило Димерське шосе встелене бруківкою. І в разі прориву через Демидів мотопіхота вже через годину була б на Куренівці. 

У свій час я дуже любив розпитувати бабусю, батька, стареньких сусідів про війну. Бабуся – Євгенія Пилипівна, була нагороджена медалями «За оборону Києва», «За перемогу над Німеччиною», «За доблесний труд». У 41-му евакуювала колгоспну худобу на схід, копала окопи і протитанкові рови, словом, як і десятки демидівців, вносила свою маленьку частку у майбутню Перемогу. 

– В Демидів німці входили з боку Литвинівки – згадувала вона – там був сильний бій. Але спочатку вони спробували сунутися з Синяка, та з лісу, від Гути-Межигірської, червона артилерія розгромила чималий обоз. Пам’ятаю, першими в’їхали мотоциклісти, а за ними йшли кінні фури з ящиками боєприпасів, мішками тощо. Вразили німецькі коні: здоровезні ваговози, яскраво-руді, з гривами солом’яного кольору, з товстелезними кудлатими ногами. Куди там нашим конячкам! А німці веселі, поголені, одна молодь. А наші бідні солдатики, відходили до лісу втомлені, брудні, в обірваних гімнастерках і стоптаних черевиках йшли нав’ючені мішками, скатками шинелей, зброєю». 

Як тільки німці увійшли в Демидів – село стало прифронтовою зоною. Через ірпінську заплаву у лісі простягався укріпрайон. Німці негайно вигнали демидівців в інші села. І зробили це завчасно, бо невдовзі радянські гармати з лісу практично спалили село. Ось як згадував про Демидів письменник Анатолій Кузнєцов у книзі «Бабин яр»: «По дорозі до Литвинівки війна ще раз нагадала нам про себе живописно підірваним мостом через річку Ірпінь, біля села Демидова. Села не було: одні попелища з яскравими білими печами, труби яких, як вказівні пальці, стриміли в небо. Значить, тут був бій. Ірпінь – річка поганенька, але швидка. Німецькі частини, які тут проходили, облаштували гаті через рукава річки, але ж самі їх так розбили, що ми ледве не втопили свою колимагу, перебираючись, зате коли ми в’їхали у спалене село і звернули з бруківки в полі, біля Литвинівки, була маса дрібних воронок і майже в кожній стримів хвостик від розірваної міни. Стояв і підбитий танк з чорно-білими хрестами на броні». 

Ці спогади, тоді ще 12-літнього Толика Кузнєцова, датовані жовтнем 1941 року, через місяць після здачі Києва. Але як не дивно, а Демидів тоді згорів не весь. І хата моєї бабусі теж вціліла. 

– За весь час боїв я молилася, щоб хата не згоріла – розповідала вона. – І я вирішила піти з Литвинівки у Демидів і поглянути на хату хоча б одним оком. Як мене не відмовляли, а я на своєму – піду. Дійшла до села, слава Богу, хата начебто ціла. Лишень зібралася у зворотню дорогу, як тут: 

– Хальт! (стій – нім.) 

Обернулася і обімліла. Неподалік стояв німець у касці і цілився з гвинтівки. 

– Матка, ком! – скомандував він і повів у село. В одній з хат знаходився штаб, снували офіцери. Вартовий доповів. Тоді один з них щось запитав мене. Був серед них і один у цивільному, наш, мабуть перебіжчик. Він спитав: 

– Кто такая? 

Я розповіла. 

– Тетка, тебе что, жить надоело? – вказав він і щось почав пояснювати німцям. 

– Молись Богу, что тебя не расстреляли, – зауважив перебіжчик – Давай, быстро отсюда, пока не начался бой. 

Той же вартовий, але вже з гвинтівкою на плечі, відвів на околицю і скомандував: 

– Матка, вег! (вон – нім.) 

У Литвинівці всі ахнули, коли я розповіла про свої пригоди. А могли німці вбити. У 43-му так і зробили б, коли дуже злі відступали. 

Гітлерівці неодноразово через заплаву річки атакували доти на узліссі. Особливо їм докучали доти №558 і 559 обабіч Димерського шосе. Та що вони могли вдіяти проти них? Адже перед метровим залізобетоном безсилою була і гармата-гаубиця. Німцям не вдалося блокували жодного дота, бо проміжки між ними у окопах займали бійці кулеметного батальйону. Але знаходилися смільчаки і серед німців. Як розповідав батько, після завершення боїв демидівцям було наказано ховати загиблих на заплаві німців. Метрів за 100 від доту №558 у траві з водою лежав горілиць здоровий німець з в’язкою гранат і пакунком тротилу. На кітелі впадала в око червоно-чорна стрічка (відзнака Залізного хреста II ступеня). Цей сапер мав намір закидати вибухівкою дот через амбразури. Очевидно, вояка ліз за Залізним хрестом I ступеня. Тут його і коцнули. 

Про запеклі бої в північному секторі КиУРу свідчило ціле німецьке кладовище у Демидові. Київський укріпрайон штурмувала знаменита 6-та польова армія вермахту, яка першою увійшла в Брюссель, потім марширувала Парижем. Свою могилу вояки цієї армії знайшли, хто під Києвом, а хто – на Волзі під Сталінградом. 

Але повернемося в 1941 рік. В ніч з 18 на 19 вересня штаб фронту віддав наказ 37-й армії залишити Київ. Найдальше від мостів через Дніпро знаходилися батальйони на рубежі Бірки–Демидів–Гута-Межигірська. В обстановці паніки і безладдя, породженими страшним словом «оточення», наказ про відхід отримали не всі гарнізони дотів… Цей злочин повністю на совісті генерала Власова. 19 вересня київські мости злетіли у повітря. Хто встиг, той потрапив на лівий берег… прямо у гігантський котел, де, якщо не загинув, то опинився у полоні. На схід прорвалися одиниці. 

Трагічною виявилася доля оборонців Києва. Кістки бійців укріпрайону лежать у пирятинських болотах, у ямах Дарницького і Сирецького таборів, у Бабиному яру. Може комусь і посміхнулася доля, бо німці до середини листопада 1941 року відпустили з таборів додому 277761 полонених українців. 

Сумним був і кінець КиУРу. Частину дотів підірвали наші, коли відступали. У 1942 році німці довершили їх руйнацію. Так собі, про всяк випадок. У межах Вишгородського району з трьох десятків дотів вціліло лише п’ять. 


Руйнують доти і по-сьогодні. Скажімо на доті №581, що на Київському морі, зловмисники зрізали броньову башту, на металобрухт. І не відсохли їм руки! 

Здається, під Білогородкою українські сапери знайшли 80 мін і не придумали більше нічого, як підірвати їх у доті. Просто якісь байстрюки! 

Жертви Київської оборонної операції були не даремними. Фактично, оборона Києва врятувала Москву. Це безперечний факт. Незаслужено призабуті фортеці Київського укріпленого району ми просто зобов’язані оберігати всім миром. До цього закликає, в першу чергу, прах тисяч і тисяч червоноармійців пекельного 1941 року. 

Володимир ТКАЧ, Демидів
Переглядів: 564 | Додав: komashkov
comments powered by Disqus