Головна » 2019 » Лютий » 14 » Печаль війни із пам’яті не стерти
18:46
Печаль війни із пам’яті не стерти

Швидко минають літа, змінюється час. І ось уже 30 років пройшло з того далекого лютого 1989 року, коли колони радянської бронетехніки пройшли свій останній маршрут кам’янистими шляхами Афганістану. Але шрами тієї десятирічної війни ще довго не заживуть, і тисячі людей будуть шукати відповідь на запитання: що ж відбувалось там, в горах Гіндукушу?
Через пекло Афгану пройшло понад 600 тисяч радянських солдатів. Так звані неповоротні людські втрати складали в Афганську війну 14453 особи. Україні Афганістан коштував життів 3380 молодих хлопців. Ще 3560 українців повернулись додому каліками. Київщина також заплатила свою ціну – 132 загиблих, 300 – інваліди. Двох уродженців Вишгородського району привезли додому в цинкових трунах. Це – лейтенант Олександр Сенчук із Вишгорода та молодший сержант Анатолій Чайка з Раківки. А хто рахував зламані людські долі, зруйновані сім`ї, безсонні ночі та передчасно посивілі голови матерів та дружин?
Мій співрозмовник один  із тих, хто пройшов Афганістан. Він повернувся живим, можливо, з обпаленою душею, але на своїх ногах. Це беззмінний голова спілки афганців села Нові Петрівці  Олександр Дмитрович Мережко. Олександр каже, що ні про що не жалкує. Але як можна викреслити або забути два роки життя з 1983 по 1985 рік у чужому краї, смерть друзів, постійної напруги при проходженні «зеленки». За ці роки він багато пізнав, подорослішав, навчився цінувати життя. Там, на перевалі Саланг, на маршруті до Чілікара, рядовий мінометного батальйону охорони маршруту, водій МТЛБ (багатоцільовий транспортер легкий броньований) Олександр Мережко зрозумів, що таке дружба та вірність. 
Олександр намагається не говорити і не згадувати про лихе. Можливо, це форма психологічного захисту. Прийшовши з Афгану додому, він навіть спалив свої листи та фотографії. До служби  бажав бути військовим, а коли повернувся – передумав. Олександр  вважав себе везунчиком. Бо було декілька епізодів, коли  кажуть: «Бог врятував». До речі, у нього, комсомольця, радянського солдата, у «всюдиході» завжди знаходилась  іконка. І ніхто не забороняв. Одного разу під час охорони маршруту у земляка Васі з Василькова в  машині розірвався радіатор. Олександр зупинився на узбіччі і відтягнув непритомного товариша в сторону. Колона пішла далі. Через півкілометра її накрили «духи». Було багато «двохсотих».
 Олександр із вдячністю згадує своїх друзів-однополчан. І не лише з України. Багато з ким листується, інколи зустрічається. А загалом він говорить, що в Афгані був повний «інтернаціонал» – українці, росіяни, молдавани, дагестанці, казахи, узбеки та багато інших з усіх куточків Радянського Союзу. Прикривали один одного, допомагали, незважаючи на національність. Їх ріднила військова дружба. 
Олександр із посмішкою розповідав, що біля Саміда «духи» два тижні тримали їх точку без провізії. Божа ласка, що поряд протікав арик і була вода. Що їли – не відомо. І ніхто не скиглив, не психував. Це, дійсно, були хлопці зі сталі.
Після повернення пільгами майже не користувався, вважав, що йому і так пощастило – вернувся живим і здоровим.
Коли почалась неоголошена війна з Росією, учасники війни а Афганістані не змогли бути осторонь. Сотні з них стали волонтерами, допомагали українській армії. Після подій в Іловайську розпочала роботу гуманітарна місія «Чорний тюльпан» у складі ВГО «Союз «Народна пам’ять». Донецькі сепаратисти дозволили евакуацію та транспортування останків українських військових, 12 афганців Вишгородщини, серед яких Микола Остапов, Віктор Ткачук, Олександр Маслун, Олександр Мережко та інші, декілька разів брали участь в експедиціях.
Пройшовши горнило Афганістану, Олександр добре розумів, що значить для батьків, близьких отримати тіло сина або чоловіка, щоб можна було поховати як слід, по-християнськи, поплакати або помовчати на могилі. Для родичів це все, що залишилось… Колись в Афгані близько двох місяців не писав листів додому, батько Олександра так хвилювався, що сам написав командиру полку. Тому й вирішив Олександр допомогти хлопцям із «Чорного тюльпана». Витягувати з підбитих БМП або з присипаних могил обвуглені тіла, що вже почали розкладатись – це робота не для слабкодухих. І це на ворожій території, інколи під дулами ворожих автоматів.
Сьогодні Олександр у складі групи волонтерів на чолі з Вікторією Лемешко надає благодійну допомогу родинам воїнів АТО, дітям-сиротам, дитячим будинкам та іншим.
Під час підготовки виставки в нашому музеї «Їх вибрав час» до 30-річчя виведення радянських військ з Афганістану Олександр Дмитрович допоміг зібрати фотографії, документи, особисті речі своїх побратимів, що живуть у Нових Петрівцях.
 Сьогодні ті, хто воює на Сході України, як і «афганці» 80-х, гідно виконують свій солдатський обов’язок і до кінця залишаються вірними військовій присязі. Живі завжди в боргу перед мертвими. І наші діти чи онуки мають знати своє історичне минуле, якнайбільше правди, нехай гіркої, але правди...

Іван ВІКОВАН, 
директор музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 р.», заслужений працівник культури України

 

Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 389 | Додав: slovo
comments powered by Disqus