Останній номер газети
Головна » 2013 Березень 16 » Нескорений отаман Струк
13:15 Нескорений отаман Струк | |
 Серед видатних постатей національно-визвольних змагань 20-х років минулого століття на Київщині варто виокремити таку колоритну і, водночас, суперечливу особистість як отаман Ілько Тимофійович Струк. Людина, яка неодноразово побувала в кожному селі нашого району, в загонах якого воювало багато наших земляків. Тим більше, що Струк користувався повагою і підтримкою селян і був їх першим захисником. Ілько Струк народився 18 грудня 1896 року в селі Грині Горностайпільської волості Чорнобильського повіту у сім’ї хліборобів. Закінчив земську школу, працював народним учителем. Коли розпочалася Перша світова війна, був призваний на Балтійський флот, служив на кораблі «Штандарт». Далі була Віленська юнкерська школа. За успіхи в навчанні отримав звання портупейюнкера, тобто, фактично виконував обов’язки офіцера. Після випуску отримав перше офіцерське звання прапорщика піхоти і знову відбув на фронт. Воював Струк дуже хоробро, за що отримав чотири георгіївські хрести. Посучасному, це дорівнює званню Героя Радянського Союзу. На фронті був тричі поранений.
Після демобілізації він повернувся в рідний край. Червоний терор, розв’язаний більшовиками, змусив Струка організувати повстанський загін. Невдовзі вся північна Київщина і Житомирщина були ним очищені від червоних.
Встановлення радянської влади в Україні було далеко не тріумфальне, як пізніше трактувалося у підручниках історії ВКП(б). З 1918 року Україна перебувала у вогні селянських антибільшовицьких повстань. На початку квітня вибухнула і Київщина.
Саме тому отаман Струк приймає рішення взяти червоний Київ. Вже 8 квітня отаман у Нових Петрівцях. На його заклик сюди підтягуються сотні добровольців, головним чином – селянська молодь з Димера, Демидова, Лютіжа, Старих Петрівців, Валків, Вишгорода, Мостища, Горенки, Гостомеля та інших сіл повіту.
А в Києві зростає занепокоєння. Кінний розвідувальний загін ЧК на чолі з командиром Фінкельштейном гине біля Валків. 9 квітня червоні на трьох бронекатерах спробували висадити десант у селі Вишгороді та селяни вогнем відігнали їх. 10 квітня повстанці увійшли в Київ, захопили Пріорку, Куренівку, Поділ, звідти трамваєм піднялися на Царську (нині Європейську) площу. На жаль, повністю очистити Київ від ворога повстанцям не вдалося – червоним поспіла допомога з Бахмача. Струк відступив до Вишгорода, а потім зайняв оборону в Демидові вздовж Ірпеня.
У дитинстві я любив слухати розповіді бабусі про наш Демидів у роки громадянської війни. Особливо тоді мене вразила оповідь про перебування в селі китайців-червоноармійців. Звідки вони тут з’явилися? Тепер відомо, що це були бійці Київського ІІІ стрілецького інтернаціонального полку. Китайці масово наймалися в Червону армію і воювали за гроші. Вони виконували найбруднішу роботу – були карателями. Така собі червоноармійська зондеркоманда. Китайці з азіатською жорстокістю рубали голови повсталим селянам… По собі інтернаціональний полк залишив у повсталому Демидові забитих селян і могилу на цвинтарі зі своїми вояками. Хто там закопаний – австріяки, угорці, чехи чи китайці – невідомо.
Безуспішно боролася проти отамана Струка і знаменита 44-а Київська стрілецька дивізія імені Щорса. Начальник групи Червоної армії Ейдеман доповідав Леніну і Камєнєву про ліквідацію загонів Струка, а той в цей час вже штурмував Горностайпіль. До речі, доля 44-ї дивізії у майбутньому виявиться трагічною. На фінській війні її оточать у лісах лижники і фактично знищать. За це комдива розстріляють перед строєм вцілілих. У Великій Вітчизняній війні дивізія в серпні 1941 року потрапить в Уманський котел, де і загине.
А отаман нарощував удари. Влітку 1920 року Струк за широкої підтримки селян визволив Чорнобильський, Київський, Радомишльський, Овруцький, Мозирський та Козелецький повіти. Повстанці добили розтрощені під Варшавою 25-ту дивізію ім. Чапаєва, 47-му дивізію Котовського, 9-ту і 57-му стрілецькі дивізії.
У червні 1920 року Струк перебував у Лютіжі, де зустрічався з представником Симона Петлюри, проводив наради з командирами, приймав лютіжців, допомагав їм.
Молодь Полісся охоче поповнювала військо Струка. Як інформував начальник тилу Київської губернії: «З Димерського району надійшло повідомлення, що призвані за мобілізацією чоловіки замість того, щоб йти на збірний пункт, ховаються в лісах, а потім приєднуються до банди Струка».
Так скільки ж «бандитів» було у Струка? В середньому – більше 3000 чоловік. Основна маса війська – це кавалерія. Ось чому повстанці Струка так блискавично поставали перед розгубленим ворогом. На початку 1921 року Струк захоплює Наровлю, Мозир, Овруч, Васильків, Сквиру, Чигирин, Макарів, Бородянку, Димер, Брусилів, далі несподіваний для червоних стрибок через Дніпро на Чернігівщину – пішли гуляти козаки аж до Мінської губернії.
 У радянській історії громадянської війни повстанців Струка називали бандою. Втім, цей ярлик вішали всім, хто був проти комунії. Але міркуймо логічно: чи могла банда декласованих відщепенців п’ять років поспіль отримувати всенародну підтримку? В яку ще банду охоче йшли тисячі добровольців, а селяни постачали провіант, спорядження, займалися розвідкою тощо? В той час кожен хлібороб знав, що військо Струка – єдине, яке захистить їх від більшовицької реквізиції хліба, худоби, примусової мобілізації, звірств каральних загонів. Про це радянська історія скромно замовчує.
Столицею повстанського краю було містечко Чорнобиль. Вибір отаманської резиденції був дуже вдалим. Якщо глянути на карту, то з півночі Чорнобиль прикривала Прип’ять, зі сходу – Дніпро, із заходу і півдня захищали густі ліси. В Чорнобилі виходила щоденна повстанська газета «Рідний край», вечорами грав військовий духовий оркестр, ставилися спектаклі, працювали магазини, майстерні, проводилися базари і гучні ярмарки. Тобто, поліський край жив у стабільній обстановці, яку і забезпечувало військо Струка.
Погуляло військо Струка всією Україною. Хлопці дійшли аж до Одеси. Там, затиснутий червоними і румунами отаман відчайдушним ударом відкидає румунів і знову прямує на рідну Київщину.
На жаль, Струк не залишив воєнних мемуарів. Але перебуваючи у жовтні 1921 року у м. Тарнув (Польща) у штабі армії УНР він залишив деякі свідчення: «Щоб показати більшовикам, що справжні повстанці ще живуть і продовжують боротьбу, я зі своїм загоном пішов до Дніпра і погуляв так, як колись гуляли запорожці». Так, у травні 1921 року повстанці біля Межигір’я, а потім біля Толокуня зупинили дев’ять пароплавів, з яких п’ять затопили. Захоплене майно козаки роздали селянам. Далі на дно пішло десяток барж, які перегородили Дніпро. Червоні в паніці перекинули до річки великі сили і броньовані пароплави. Але Струківська Січ, як називали повстанців, вже діяла на Прип’яті – на дно відправили ще два пароплави. Трофейні запаси хліба і цукру вони традиційно презентували селянам.
Не треба забувати, що Струк – колишній матрос імператорської яхти «Штандарт» Балтійського флоту, тому знав, як відкривати кінгстони. Фактично отаман паралізував судноплавство на Дніпрі. Голова більшовицького уряду Х. Раковський у відчаї телеграфує Троцькому про допомогу. В цей час козаки Струка знову захоплюють два пароплави і буксир. Залишивши собі одне судно, інше повстанці топлять на фарватері.
Навіть сам Троцький відчув силу війська Струка: знаючи, що той їхатиме до польського фронту, хлопці отамана висадили в повітря залізничні мости через Ірпінь та Тетерів. Троцький був змушений їхати у бік Румунії. Взагалі, «залізничники» Струка любили пожартувати. Наприклад, на коростенській лінії вони зупинили потяг, зняли поїздну і паровозну бригади і повним ходом пустили некерований ешелон на червону Бородянку. Довго там розбирали завали на рейках.
Загони Струка ніколи не відсиджувалися по лісах і хуторах. Навесні хлопці отамана здійснили зухвалий наліт на Святошин і визволили 4800 українців, заарештованих ЧК.
Можна ще довго розповідати про рейди поліського війська. П’ять років нескорений отаман не давав спокою червоним. Але після поразки визвольних змагань відомості про отамана зникають. Його подальша доля і по сьогодні не відома. Одні припускають, що йому вдалося емігрувати до Польщі. Інші розповідали його молодшій сестрі, що начебто Ілько з двома чоловіками дійшов до кордону, де ці попутчики підступно його і вбили. Втім, є інформація, що Струк помер у 1969 році в Чехословаччині. Але ЧК-НКВД ще довгі роки шукали по Поліссю отамана. У 30-х роках його матері показували мертву людину і запитували, чи не її то син.
Декілька слів про родину ватажка селян. Окрім Ілька у сім’ї Струків було ще два сини: Микола і Дмитро. До речі, батьки всім трьом дали освіту. Також, у нього були і дві сестри: Настя і Параска. Остання померла у 1993 році вже в незалежній Україні, за яку воював старший брат.
Ілько Струк був також одруженим, мав доньку, але, на жаль, дитина померла малолітньою. Дружина Марина ще довго чекала звістки про чоловіка і врештірешт вдруге вийшла заміж.
Могила легендарного отамана невідома. Як не старалися більшовики, але схопити ватажка повстанців їм так і не вдалося. Не зуміли його ліквідувати і наймані вбивці. За радянської влади про Струка люди боялися говорити вголос. Але пам’ять про нього завжди трималася у живих вояків-повстанців з Димера, Демидова, Лютіжа, Старих і Нових Петрівців, інших сіл і містечок поліського краю. Не один раз рука селянина, тероризованого колективізацією та голодоморами, тягнулася до змащеного обріза під стріхою, не один з них пошкодував, що поряд немає нескореного отамана.
Володимир ТКАЧ, с. Демидів
| |
| Категорія: Демидівська громада | Переглядів: 2152 | Додав: komashkov | |