Останній номер газети
Головна » 2013 » Лютий » 23 » Наш перший «блакитний вогник»
12:53 Наш перший «блакитний вогник» | |
 Його ідея газифікувати радгосп була майже утопічною на той час. Ліміти на будівництво і сам газ міг дати лише Держплан Радянського Союзу. Але перш, ніж черга дійде до Москви, необхідно все було погодити і заручитися підтримкою тут, в Україні. Серед впливових знайомих Олександра Гавриловича був директор українського філіалу науково-дослідного інституту планування і нормативів при Держплані СРСР Борис Щербицький – брат Володимира Щербицького, першого секретаря ЦК Компартії України (до речі, 17 лютого Володимиру Щербицькому виповнилось б 95 років. У Києві, на будинку, у якому він жив, у ці дні відкрито меморіальну дошку). – Ми товаришували, інколи у вихідні зустрічалися за більярдом у Бориса Васильовича на дачі, в Лютежі. Грав він здорово, а я, чесно кажучи, слабенько. Зате про кращі сорти яблунь, груш я міг говорити годинами, а його це цікавило. Тож одного разу я розповів йому про свої наміри, – згадує Олександр Гаврилович. – Але у братів була домовленість – з подібними питаннями один до одного – ані-ні. Та несподівано під час розмови все у свої руки взяла його дружина Нінель Петрівна. Вона мені сказала: «Я спробую вам допомогти, але спочатку пораджусь з Радою Гаврилівною (дружиною Володимира Щербицького), як це краще зробити. Ми, дружини, у політику не втручаємося, а от посприяти у вирішенні деяких питань іноді можемо. Тим паче, що Ви не для себе стараєтеся, а для радгоспу. Газифікація – справа добра і перспективна». Чесно кажучи, я тоді не дуже повірив, що вона зможе якось допомогти. Але приємно помилився. Десь через місяць після розмови мене запросив до себе керуючий справами ЦК КПУ Ілля Голобородько, поважна людина, старий партизан. Розпитав про радгосп, поцікавився показниками і проблемами. Я подав йому свої розрахунки – що нам дасть газифікація радгоспу. Окремим рядком відзначив, що газ піде до радгоспу, але з попутним підключенням цілого ряду населених пунктів і державної дачі. І от незабаром в одному з відділів капітального будівництва ЦК КПУ та Ради Міністрів України я побачив мої розрахунки, на яких стояла віза Володимира Щербицького: «Изучить и по возможности решить». Як результат – до кінця 1978 року були отримані ліміти, а у 1979-му – готовий проект. Це дало змогу розпочати будів ництво газопроводу високого тиску вже весною 1980 року. Контролювали виконання робіт Наш перший «блакитний вогник» строго. Щотижня високі чиновники приїздили на трасу, прискіпливо перевіряли хід робіт. При найменшій затримці картали, передовсім… директора радгоспу пана Олександра: – Схоже, вони не лише ретельно виконували завдання, але й злилися на мене, що я зі своєю газифікацією додав їм роботи. Це відчувалося. А проблеми, звісно ж, виникали. Адже по всій довжині газопроводу потрібно було збудувати ще шість газо-розподільчих станцій (ГРП): на Водогоні (для житлових будинків, школи та котельні), у Вишгороді (для газифікації міста), на державній дачі ЦК КПУ та Ради Міністрів України, в Нових Петрівцях (для села Валки і половини Нових Петрівців), біля музею «Битва за Київ у 1943 році» (для теплиць, хлібозаводу та другої половини села Нові Петрівці) та біля Старих Петрівців (для теплиць і самого села), а далі – до Лютежа. Усього приблизно 120 км, включаючи газопроводи по селам. Повна газифікація сіл була завершена в 1991 році, не дивлячись на тодішній дефіцит на все – від цвяха до труби. Працювати доводилося у досить інтенсивному ритмі. Інколи навіть знімали додатково техніку з польових робіт, аби ліквідувати якийсь аврал. Та як би там не було, у графік вкладалися. У серпні 1984 року всі об’єкти (газопровід і шість ГРП) були здані в експлуатацію. Однак на фініші робіт трапився казус. На ГРП, збудованій для теплиць, біля музею, бракувало заглушки, і я навідріз відмовився підписувати акт готовності траси, хоча мої «опікуни» на цьому наполягали. Адже газ мав прийти і на котельню державної дачі. Моя відмова викликала справжній скандал. Мене вимагали звільнити, телефонували першому секретарю Київського обкому партії Володимиру Цибульку. Але все ж таки правда була на моєму боці. І вже через день потрібну заглушку для ГРП доставили літаком аж із Нижнього Тагілу. Після її встановлення я підписав акти і газ пішов… Відповідаючи за будівництво газопроводу, яке тривало майже чотири роки, Олександр Гаврилович ні на йоту не послабив своєї уваги до господарських питань радгоспу, який жив насиченим життям. З’являлися нові потужні підрозділи, вводилися в експлуатацію об’єкти виробничого та соціального призначення. Зокрема, облаштували диспетчерський пункт із зворотнім зв’язком між усіма цехами, бригадами, ланками, завершено будівництво 40-квартирного житлового будинку в Нових Петрівцях, радгоспної механічної майстерні, силосної траншеї, телятників, автодороги з твердим покриттям від заправки до будівельної бригади. Ця дорога, по суті, стала продовженням дороги від тракторного стану. Олександр Жмурко поставив за мету щороку будувати внутрігосподарські дороги так, щоб вони об’єднали надійним сполученням усі виробничі підрозділи радгоспу. І, головне, житло. За роки директорства Олександра Гавриловича було побудовано приблизно 150 квартир, надано під індивідуальне будівництво більше тисячі земельних ділянок. І все безкоштовно! Отже, по суті, здійснення задуму прогресивного керівника, дало поштовх для розвитку Вишгородського району. Це той приклад, коли людина, якщо забажає, може перевернути гори. Такі якості, як новаторство, наполегливість, вміння доводити справи до кінця, допомогли Олександру Гавриловичу зробити велику справу – газифікувати район, точніше розпочати газифікацію. А як відомо, починати важче, ніж йти по протоптаній кимось стежці. І от сьогодні, після 29 років, відколи вперше «блакитний вогник» запалав на Вишгородщині, триває газифікація району. Естафета підхоплена нинішніми поколіннями керівників району. Це і колишній голова райради, нині народний депутат України Ярослав Москаленко, і голова райдержадміністрації Олександр Приходько, і теперішній голова райради Олександр Носаль. Тож є всі сподівання, що справа, розпочата Олександром Жмурком, врешті буде завершена.
Ольга ФІЛАТОВА, «Слово» фото Олексія МОТОЗЮКА У публікації використано матеріали з книги Василя Линовицького «Нащадок древнього роду» | |
| Переглядів: 451 | Додав: komashkov | |