Головна » 2019 » Лютий » 28 » Наймолодша з дніпровських сестер
17:51
Наймолодша з дніпровських сестер

Третього листопада 1965 року на будівництві Канівської ГЕС у котлован гідростанції закладено перші кубометри бетону. Експлуатується ГЕС з 1972 року, коли був введений в дію перший агрегат. Останній, 24-й, розпочав роботу в травні 1975 року. До складу споруд Канівського гідровузла належать: будівля ГЕС (із 24 водозливами), земляні греблі лівого і правого узбережжя, судноплавний шлюз, зданий в експлуатацію 22 липня 1972 року. Канівська  ГЕС – наймолодша з дніпровських сестер.
Загальна довжина напірного фронту споруд Канівського гідровузла – 16,7 км, пропускна здатність – 19 300 куб.м/с при напорі 7,2 метра. На ГЕС встановлено 24 горизонтально-капсульних гідроагрегати загальною встановленою потужністю 444 МВт. Одинична потужність гідроагрегатів Канівської ГЕС – 18,5 МВт. На гідроагрегатах встановлені горизонтально-капсульні агрегати поворотно-лопаткового типу, потужністю 19,2 МВт, виробництва ОАО «Турбоатом» (Харків, Україна) й генератори потужністю 18,5 МВт, напругою 3,15 кВ, виробництва НПО «Електроважмаш» (Харків). Електрична мережа скомпонована на основі жорстких блоків, кожен з яких в своєму складі має підвищувальний трансформатор потужністю 80 тис. кВА і вимикач збоку 110 кВт. Середньорічне виробництво електрики Канівською ГЕС – 972 млн кВт/год. при тиску 7,4-11 м.
Будівництво Канівської ГЕС – логічне продовження господарської політики СРСР у плані так званого комплексного використання водних ресурсів Дніпра. Вона стала останньою гідроелектростанцією в Дніпровському каскаді, який завершив виконання одного із основних завдань будівництва всіх Дніпровських ГЕС – утворення суднохідного шляху від Чорного моря до гирла Прип’яті. Конкретним завданням було забезпечення підняття рівня води в Дніпрі до 3,65 м. Крім того, у зв’язку з тогочасними тенденціями в гідроенергетиці ГЕС повинна була забезпечити погашення пікових навантажень в енергосистемі УРСР та покращити діяльність усіх інших гідроелектростанцій каскаду. Щодо самого водосховища, то воно мало вирішити декілька завдань – поліпшення умов судноплавства, які на Дніпрі до появи водосховищ були незрівнянно гіршими; збільшення життєвого простору для риби, хоча рибопродуктивність і промисловий лов виявилися меншими, ніж очікувалося; підвищення рівня води порівняно з межевими умовами (для істотного спрощення водозабору). 
При спорудженні ГЕС було вийнято 20,8 млн. куб.м і намито 26,9 млн. куб.м грунту, укладено 866 тис. куб.м бетону й залізобетону, змонтовано 19,7 тис. тонн. 
Останнім часом особливо важливим є використання Дніпровського каскаду у сфері енергетики, причому роль Дніпра як джерела енергії має тенденцію до зростання. Це пов’язано насамперед із значним подорожчанням енергоносіїв, зокрема природного газу, а також з проблемою забезпечення теплових електростанцій паливом через військові дії на Донбасі, який був і залишається основним постачальником кам’яного вугілля в Україні. Тож певною мірою гідроенергетика стала важливою складовою енергетичної незалежності країни. Собівартість виробленої Дніпром електроенергії в кілька разів менша, ніж на теплових і атомних електростанціях. Важливим є не лише обсяг виробництва дешевої електроенергії, а й те, що гідроелектростанції каскаду мають велику маневреність, тобто здебільшого працюють у «години пік», коли потреби в електроенергії є найбільшими. До того ж, ГЕС здатні швидко нарощувати потужність у разі виникнення нештатних ситуацій в енергосистемі. 
На Переяславщині найбільш значимими захисними спорудами Канівського гідровузла є Трубізька насосна станція та три захисні дамби. 
Для р. Трубіж характерною є широка річкова долина, а її водозбір характеризується надмірною зволоженістю, що зумовило будівництво у 1960-х роках Трубізької осушувальної системи. При цьому річку перетворили на водоприймач, її розчистили і спрямили. І тільки на території Переяслава Трубіж зберіг свій первозданний вигляд. Результати такого втручання в природу не забарилися, Трубіж почав висихати. Тому для збільшення водності на випадок виникнення посушливих умов було створено можливість перекидання води з басейну Десни. Для цього використали р. Остер, віддалену від верхів’я Трубежа на 4 км, і побудували чотири насосні станції перекачувальної спроможності близько 6 куб.м/сек. кожна (це при середній природній водності Трубежа за 1962-2009 роки 5,96 куб.м/сек.). Звичайно, що робота цих насосних станцій могла б збільшити водність Трубежа в рази, але останнім часом описаний комплекс використовується лише частково, і лише в найбільш посушливі місяці року. Причина – великі затрати електроенергії. 
Паралельно із загальнобудівельними роботами управління «Гідромеханізація» продовжувало роботи по гідронамиву земляної дамби, яка і зараз захищає Переяславщину (басейни річок Трубіж та Карань) від підтоплення водами Канівського гідровузла.  Але перед цим у низинних ділянках майбутньої дамби проводилася підготовка до намиву: прокладались дренажні трубопроводи із залізобетонних кілець діаметром 0,6 м. 
Дамба, яка бере початок від гирла Трубежа і тягнеться до хутора Чубуки і далі, в технічній документації значиться під №1. Її довжина складає 9840 м. Невелику ділянку цієї дамби (848 м), що прилягає до насосної станції, закріплено залізобетоном. По гребеню дамби прокладено інспекторську дорогу, покриту монолітним залізобетоном (в народі – «бетонка»). Після завершення будівництва дамби укоси її заліснювалися. 
Дамба №2 розташована за кілька кілометрів на схід від дамби №1, і нижче по течії Дніпра в районі нинішнього річкового порту та місця відпочинку «Лісове озеро», яке в дійсності є не чим іншим, як теж дренажним каналом і у свій час слугувало земляним кар’єром, звідки земснарядом намивався грунт для цієї дамби, довжина якої 1383 м.
Дамба №3 намита на захід від перших двох і знаходиться дещо вище за течією Дніпра – майже навпроти Ржищева. Її довжина всього 828 м.
Ці три дамби захищають від затоплення понад 30000 га земель та 12 населених пунктів, що хоча б невеликою мірою компенсує величезні втрати родючих земель, понесені Переяславщиною. 
Кількість води, що перекачується насосною станцією у водосховище, залежить від водоносності Трубежа. Як правило, це 300-400 млн куб.м на рік. Найбільше перекачується води в період весняного паводку, тоді працює одночасно кілька потужних насосів. Рівень води в Трубежі біля насосної станції підтримується на рівні 85,0 м над рівнем моря. 
Завдяки заходам, що здійснюються на захисних спорудах, на захищеному масиві підтримуються комфортні гідрогеологічні умови – грунтові води утримуються на глибині близько 2 м від поверхні землі. 
Та навіть за наявності захисних споруд під затоплення потрапила значна частина земель Переяславщини із селами та угіддями. В зону затоплення потрапило 10 сіл: лівобережні Циблі, Комарівка, Городище, В’юнище, Козинці, Андруші, Підсінне, правобережні Зарубинці, хутор Монастирок, Трахтемирів. Загальна кількість мешканців цих сіл на 1965 рік становила 7318 осіб. Затопленню підлягали також кілька маленьких хуторів: Борок, Гетьманів, Гора, Лісаневичі, Максимівка, Слобода, Чубуки та інші. 
Окрім сіл, жертвою гідроенергетики на Переяславщині стали тисячі гектарів родючих земель, понад 5000 га віковічного лісу, десятки рибних озер, неперевершені у своїй красі луки, які були кормовою базою сільського господарства району. 
Підготовкою дна майбутньої водойми займався спеціалізований лісозаготівельний трест «Київспецлісзаг», створений 1962 року. До його складу входило кілька спецліс­промгоспів, що створювалися почергово. Першим роботи розпочав «Спецліспромгосп» №7, який базувався в Каневі й підготовляв площу безпосередньо під саму ГЕС і дно водойми на території Канівського району. Про обсяги виконаних робіт можна судити з акта прийому-передачі від 13 липня 1973 року. Проектом передбачалося розчистити територію загальною площею 15409,3 га,зокрема: загальна площа 13550,2 га, під дільницю для рибальства – 1802,4 га, для судноплавства – 51,8 га. 
Велика за площею водна поверхня Канівського водосховища вплинула й на формування мікроклімату Переяславщини. Починаючи з другої половини літа й восени досить часто на прилеглих ділянках суходолу відбувається посилення вітрів до ураганних, випадання сильних дощів та граду. 
Ще один негатив – руйнування берегів водосховища внаслідок коливання рівнів води, дії хвиль та криги, процесів промерзання й танення грунтів. Наприклад, в урочищі Козинські горби кожні півроку «з’їдається» два метри берега, віковічні прибережні сосни стають жертвами ерозії. У деяких місцях від часу створення водосховища на лівому березі вже «відвоювало» до 100 метрів території вглиб берега. На правому березі продовжується підмивання крутих схилів канівських дислокацій. 
Та все ж найбільш негативним фактором регулюванням стоку є надлишкове цвітіння води й заростання водосховища водяною рослинністю. У місцях цвітіння розвиваються явища біологічного забруднення води в результаті виділення продуктів розпаду водоростей – аміаку, фенолу, індолу, скатолу, ціанідів. Масовий розвиток синьо-зелених водоростей порушує режим водопостачання міст, приводить до забруднення місць відпочинку й замору риби. Водосховище зариблюється товстолобом і білим амуром, для яких ці водорості є продуктом харчування. Та це не вирішує проблеми, бо такої риби надто мало, а водоростей надто багато.
Точаться розмови про можливість спуску водосховища й відтворення загубленої природи. Чи можливо це в принципі й до сьогодні немає чіткої науково обґрунтованої думки. Як стверджують деякі спеціалісти, грунти після спуску водосховища будуть ще довго непридатними для землеробства: в кращому випадку нас чекатимуть непролазні хащі верболозу, а в гіршому – піщана пустеля. Оптимісти стверджують, що природа зробить все сама, адже має властивості до самоочищення та до самозахисту.
У затоплених селах були сотні гектарів орної землі, тисячі гектарів сінокосів і випасів. Лише в Комарівці було 250 гектарів орних земель, де вирощували хліб, городину, лікрослини, кок-сагиз. Це був край сільськогосподарських угідь, край рибних озер і річищ, віковічних лісів. Лише в Білоозерському лісництві затоплено близько 3200 гектарів. 
Микола Денисович Коваль, згадуючи своє село, мовить, що йому до цього часу сниться улюблена Комарівка, оточена мальовничою й багатою природою. Їх колгосп був двічі мільйонером, у той час – це дуже багате господарство.
І Комарівка, і всі села заплави, оточені лісами і луками, купалися в зелені верб, лозових заростей і калинових гайків. При в’їзді в Городище, перед містком з трьох дрючків в пору першого снігу з обох боків розляглися червоні калинові гаї на білому полотні снігу. У кожному селі гніздилися десятки лелечих сімей – на стовпах, деревах, на дахах будинків і сараїв, і навіть на колодязних журавлях. Скрізь було чути їх клекотання й видно їх «вартування» на лузі. Не менш мальовничі землі, що затоплені разом з селами Зарубинці, Монастирок, Трахтемирів. Були тут чудові сади, ліси й луки. Що озеро, затока чи старик – то багатюще рибне царство. Там водилися щуки й карасі, коропи, лини, лящі. У Дніпрі – сом, жерех, судак. Тепер зникли всі риби, що нерестилися в проточній воді – морина, йорш, в’язь, минь, підуст та інші.
Крім лісового багатства, сплюндровані великі площі сільськогосподарських угідь – сінокоси, випаси, орні землі. Більш як десяти колгоспам степової зони району належали тут луки із сінокосами й випасами. Кожне літо на луках господарств і лісгоспу випасалися тисячі голів худоби нашого й сусідніх районів області, України. Навесні приганяли (й привозили) «перезимуваний» молодняк, а восени забирали нетелів на відтворення стада, бичків везли зразу на м’ясокомбінат, куди здавали, відстоявши велику чергу. Це було найдешевше вирощування худоби. Багато людей з інших сіл і міста випасали там і свій молодняк. Вирощена влітку на зелених випасах, а взимку на вітамінному сіні худоба майже не потребувала ветеринарної допомоги.
Більшість пасік району стояли й медоносили до осені на галявинах, у лісі, в гайках. Найкращі медозбори були в Грабщині біля Хатнища, в Канівщині, де постійно базувалися великі пасіки. Мед з квітучих лук був найбільш цілющим, він високо цінувався в знавців.
Забута, сплюндрована також і наша історія. Майже кожне із затоплених сіл іде корінням у прадавню історію. Городище та Комарівка згадуються в X–XI сторіччях, в Андрушах знаходили бронзові монети Х століття. Біля В’юнищ і Козинців та урочищі «Загаї» виявлено поселення доби неоліту (V–IV тисячоліття до н. е.) і доби бронзи ( II тисячоліття до н. е.). Багаті історією села Зарубинці, Монастирок, Трахтемирів – це знахідки Зарубинецької культури, стоянки Трипільської культури й часів Київської Русі. Це й місто-фортеця Заруб, і Зарубський та Трахтемирівський монастирі, і безліч інших пам’яток нашої минувшини. 
 Чи потрібно було створювати рукотворні моря? Так, дніпровську воду споживає більше половини населення України. Крім того, водосховища дозволили створити зону сталих врожаїв на півдні України. Основне призначення Канівського й Київського водосховищ – забезпечення сталих глибин – 3,65 м на водному шляху Херсон-Київ. 
Для наступних поколінь існує велика проблема замулення рукотворних морів, утримання в належному стані дамб і гідростанцій. А при можливому спуску цих водосховищ наші правнуки одержать не зелену заплаву, а піщану пустелю з радіоактивними піском-мулом. Таким, можливо,  буде чорнобильський «привіт» нащадкам із XX століття.

Підготував Лаврентій КРАВЕЦЬ

Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 83 | Додав: slovo
comments powered by Disqus