Головна » 2019 » Квітень » 5 » Море українського горя
15:18
Море українського горя

У ХХ столітті історія України, на жаль, має чимало віх національних трагедій – громадянська війна, голодомори, жахливі репресії комуністичного режиму, Друга світова війна, афганська війна, Чорнобиль... На цьому кривавому тлі побудови соціалізму для багатьох наших співвітчизників є періоди, які, так би мовити, мають привабливий вигляд – як часи конструктиву і творення.  Але будівництво Кременчуцької ГЕС стало ще однією формою знищення потенціалу нації, стиранням цілого пласту її історії та культури, одвічних природних зв’язків.
Це був справді грандіозний геростратівський проект, подібного якому історія України чи Радянського Союзу, та й усього світу, доти не знала! Було затоплено 186 населених пунктів, майже 200 тисяч гектарів родючого чорнозему, 47 тисяч гектарів вікових лісів, майже тисячу кілометрів автомобільних доріг та близько 4 тисяч різноманітних будівель. Збитки становили не одну сотню мільйонів повнокровних радянських рублів. 
Сьогодні мало хто згадує, що існувало кілька початкових проектів. Від абсолютно руйнівних – вісім електростанцій аж до верхів’я Дніпра, що перетворило б головну річку України і тодішнього СРСР на суцільне водосховище протяжністю майже дві тисячі кілометрів і загрожувало б заболоченням величезної території, і до набагато раціональнішого проекту – збудувати ГЕС вище міста Черкаси. У такому разі втрати від затоплення земель були б мінімальними, крім того, залишалися б доступними для видобутку 248 млн тонн розвіданих запасів бурого вугілля, що могли б стати не зайвими для енергетики країни.
Але для тодішнього радянського уряду пріоритетною була більша маса води у водосховищі, а отже, вагоміша кількість виробленої електроенергії. На вугілля махнули рукою, а втрати сіл, майна людей, моральні страждання від знищення їхнього одвічного життєвого простору і способу життя тоді взагалі правлячу верхівку не хвилювали.
До такої грандіозної будови ні країна загалом, ні організації, задіяні в ній безпосередньо, фактично не були готові. Катастрофічно не вистачало техніки, доводилося виконувати вручну багато тяжкої фізичної роботи. Не було відповідного житла та інфраструктури для учасників будівництва. Люди жили насправді в жахливих умовах: наметах, тимчасових бараках, десятками в одній кімнаті, буквально на головах одне одного в хатах довколишніх сіл.
Будова притягла до себе велику кількість робочої сили. Це була переважно сільська молодь із Кіровоградської, Черкаської та Полтавської областей. Для неї регулярна заробітна плата, хоча і з тяжкими умовами праці та проживання, на тлі безпаспортного, безперспективного села, вже стала певним досягненням. Тим більше, коли в новому селищі, що мало назву  Хрущов (пізніше Кремгес, нині місто Світловодськ) постали перші багатоквартирні будинки, і люди почали отримувати окреме житло. Звідси теж усталений міф про високу соціальну захищеність людини в СРСР та невпинну турботу КПРС і тодішнього уряду про просту радянську людину. Міф, якого ми з різних причин і досі не можемо подолати, хоча про рівень побуту будівельників яскраво свідчить той факт, що останній барак тут було знесено тільки у 1986 році. І навіть коли Кременчуцьку ГЕС збудували й струм було подано, мешканці ближнього Подніпров’я не отримали його. Основна маса електрики пішла на промислово-оборонний комплекс, і лише через дев’ять років «лампочка Ілліча» з’явилася в оселях українців.
Та ті люди, кого торкнулися, фактично, насильницьке переселення, руйнація дідівського житла, навряд чи вірили комуністичним міфам. Їм було важко осягнути – як можна затопити те, що тільки-тільки відбудували після війни, землю, яка щедро родить, поля, сади, ліси, все, що становило основу їхнього життя впродовж багатьох століть (на берегах Дніпра люди жили, як мінімум, 10 тисяч років). Тож не дивно, що переселення проводилося зі значним відставанням, багато будівель, які не встигали зруйнувати, так і затоплювали цілими. Особливо впертих, буквально, вивозили силоміць із допомогою міліції. Документальних даних немає, але є перекази, що кілька десятків людей таки пішли під воду, не бажаючи покидати рідне дворище. 
Але організованого масового спротиву, фактично, не було. Відомий тільки колективний опір села Ревівка, яке категорично не хотіло переселятися на визначені для них землі, бо там не було води (людей, які звикли до щедрот Дніпра, виселяли часто у безводний степ), і таки добилося зміни місця розташування свого нового поселення.
Якщо влада не рахувалася з людьми, їхніми почуттями та інтересами, то що говорити про пам’ятки, археологічні й палеонтологічні знахідки. Назви багатьох населених пунктів назавжди зникли не тільки фізично, а й з ужитку – як побутового, так і офіційного. Тільки вузьке коло дослідників та небагатьох нинішніх громадян, чиє життя було пов’язане з містечком Новогеоргіївськом, згадують про нього як про затишне невелике місто і центр району (див. фото). Велику журбу викликають зниклі назавжди славні своєю багатою історією козацькі міста Крилів, Бужин, колишні міста-фортеці козацької доби Жовнине (Желдь), Воїнь.
Ніхто не заперечує – електроенергія таки була потрібна. Але тодішнє керівництво держави обрало найзатратніший, найбільш неефективний шлях для її виробітку. Тим більше встановлювалося стільки турбін, скільки ніколи повністю не використовувалось, тобто масштаби будови, а отже, й знищеного, могли б бути на порядок меншими. Але гігантоманія, кар’єрні амбіції вищого керівництва призвели до колосальних і невиправданих моральних та матеріальних втрат. До того ж ніякі матеріальні потреби не можуть слугувати виправданням для знищення цілих пластів культурних національних надбань.
Під воду пішло, як мінімум, 100 українських шкіл, більшість же дітей переселених змушені були навчатись у школах з російською мовою викладання. Знищено безліч артефактів козацьких часів. Ці процеси можна назвати потужним ламанням хребта українського духу на Подніпров’ї.
Ми маємо справу з дивним явищем, у музеях, які розміщені поблизу Кременчуцької ГЕС, практично немає живих свідчень про переселення та події тих років. Офіційні до уваги брати не можна – вони всуціль неправдиві, наповнені фальшивим пафосом. І тільки у Чигиринському краєзнавчому музеї збереглися спогади простих людей, які пережили ту свою життєву катастрофу.
Два роки на будівництві Кременчуцької ГЕС знімалися окремі епізоди  кінофільму «Поема про море» відомого режисера Олександра Довженка. До речі, його можна знайти в Інтернеті, там добре показані масштаби будівництва, тодішні краєвиди, Дніпро, ще не повністю сповитий каскадом ГЕС.
І найсвіжіший приклад підкидає життя: довколишні села, зокрема й переселені, Велику Андрусівку, Подорожнє, знову підтоплює вода, вона підступає вже до осель. Береги терміново потребують укріплення, а коштів у місцевих бюджетах на це немає. Дає про себе знати, особливо в теплу пору року, також інша біда – зелені водорості, які отруюють усе навколо. Світловодськ уже можна перейменувати на Зеленоводськ. Усе це потребує нових і нових величезних затрат. Отак природа мстить за дурість і невміння рахуватися з її законами. Так Кременчуцька ГЕС і водосховище стало ще одним морем українського горя.

Підготував Лаврентій КРАВЕЦЬ
 

Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 38 | Додав: slovo
comments powered by Disqus