Історія літописної Почайни тісно переплітається з історичною Вишгородщиною – вишгородською та оболонською землями. Знамените Дорогожицьке болото, заливні луки «Болоні», яка потім почала зватися оболонню, численні озера, джерела та ручаї, болота – все це, аж до Вишгорода – царство Велеса. Судячи із давньої назви Вишгорода, яка вперше фіксується у Костянтина Багрянородного, – «Вусеград», останній міг бути своєрідним центром поклоніння «скот’єму Богу» – богу багатства і достатку.  Легенда про змія у Почайні, Велесові луки на Оболоні, зміїні печери на Юрковиці у Києві тощо – все це «історичні пазли» вшанування могутнього дохристиянського божества. Відомо, що Русь хрестили двічі – у часи князя Аскольда, у 861 році, та, вже остаточно, у часи князя Володимира, у 988 році. Відомо також, що «Аскольдовий літопис», який не зберігся, міг бути певною мірою відкоректованим під нову княжу династію Рюриків та ліг в основу нового, який створювався у часи князювання Ярослава Мудрого відомим літописцем Нестором. 
Киян хрестили у Почайні, де вона впадає у Дніпро широким руслом. У той же час могли хрестити і вишгородців, але вже на верхів’ях Почайни або Ручая, біля витоків цієї річки із «Святих гір», де вона ставала доволі широкою. Відомий місцевий краєзнавець Василь Ростовський, який понад 20 років досліджував топоніми та етнографію рідного міста, в своїх роботах та на саморобних картах фіксував, що довга Почайна, як річка, починається саме з Вишгорода. Сьогодні це підтверджується не тільки висновками досліджень місцевих краєзнавців (Володимир Литвиненко), а й дослідниками ГО «Почайна» (А. Морина).  Існує цікава думка, що перше хрещення Русі за князя Аскольда у 861 році могло відбуватися саме у Вишгороді, у мальовничій затоці, де річка Почайна тільки розпочинає свій біг. Якщо визнати, що на час князювання Аскольда саме Вишгород, а не Київ був адміністративним та релігійним центром Русі – цілком імовірно?! 
Після підступного вбивства перших християн Аскольда і Діра нова династія Рюриків обрала для себе і нову резиденцію, де пізніше, у часи князювання Володимира, було закладено і новий адміністративний центр на «Старо-Київській горі» – місто Володимира. На підтвердження цієї гіпотези та виняткового значення Вишгородщини ще до Володимирових часів є згадка про заснування православного монастиря «між гір» у 886 році, а це на 165 років раніше від заснування Києво-Печерської лаври!  Можливо, що настоятель Десятинної церкви корсунянин Анастас мав безпосереднє відношення до цього, більш раннього, вишгородського монастиря, домінанту якого з часом перейняла заснована Антонієм та Феодосієм у 1051 році Києво-Печерська лавра. Нагадаємо, що через три роки після цих подій, 20 лютого 1054 року, у Вишгороді помер князь Ярослав Мудрий. 
При настоятелі Десятинної церкви Анастасі, який на той час керував усією митрополією  Русі при князі Володимирі, відбувалося Хрещення Русі, не маючи при цьому визначеного статусу митрополита (можливо, належав до Ірландської (кельтської) церкви на противагу центру з Риму чи Константинополя). Разом з усією казною померлого князя Володимира пішов ще у 1018 році з першим королем Польщі – Болеславом Хоробрим у Польщу, де став  проповідником та хранителем казни і польського короля! Дійсно, князь Аскольд міг бути і засновником Вишгорода, і першого православного монастиря – залишилося тільки археологічно підтвердити це припущення. 
Відомо, що Почайни було дві: довга і мала, які зливались на Оболоні. Довга Почайна брала свій початок з багатьох  джерельних струмків та боліт на вишгородських горах – у Святогір’ї, а мала – з численних боліт та озер на Оболоні. У Дніпро вони впадали повноводною річкою. У Вишгороді і досі існує згадка про болотисте урочище Лантиш, що трактується як «поле тиші». До будівництва Київської ГЕС вишгородська Почайна (Ровчак – Ручай) через болото Лантиш впадала у затоку Покал. Протікала вишгородська Почайна попід Вишгородом, внизу Вовчих гір і далі під хутором Редьки на Київ. Свідченням того було велике болото біля станції ДВС, інше розташовувалося під хутором Редьки. На сьогодні витоки історичної Почайни можливо реконструювати так: два струмки, які протікали глибокими ярами і зливалися поблизу сучасного бювету по вул. Шолуденка, там утворювалася повноводна річка, що протікала по місцині Шиляга (назва утворюється від назви лози, яка тут росла у великій кількості), далі, через болотисте урвище Лантиш до затоки Покал, Вовчі гори, хутір Редьки у бік Києва.
Зручне розташування Почайни зумовило утворення на ній міської гавані Притики на Подолі, де був епіцентр не тільки давніх ремісників, а й торгівлі. У давньоруських джерелах ця річка часто згадувалася у визначних подіях, пов’язаних з історією Києва. «Верстах в трёх с половиной от киевского Подола к северу, и не более полторы версты от слободы Куренёвки, на обширной и ровной Оболони, подобно острову, возвышается песчаный бугор, длиною около трёхсот сажень, при подошве коего находятся небольшие озёра, из которых получает начало своё малая речка Почайна. Она протекает по Оболони почти в прямом направлении к югу», – згадує Микола Закревський у праці «Описание Киева» 1868 року. За словами київських археологів, вздовж берегів Почайни знаходились великі поселення давніх слов’ян. Саме вони заклали підґрунтя для створення міста, що незабаром перетворилося в столицю давньоруської держави. Десь поряд, можливо у межиріччі або на плато вишгородських круч, мав існувати і потужний релігійний центр – з цілою системою культових об’єктів, капищ тощо.  
Старовинні карти та історичні документи свідчать, що річка мала низку народних назв: Почая, Пачаня, Пучай, Опічань, Пичаня, Пічань, але найбільш поширена  – Ручай.  «В пристани Почайны или Ручая великая княгиня Ольга заставила греческих послов стоять с судами и ожидать решения их участи. В 945 году при Почайне стояла, быть может первая в городе Киеве христианская церковь во имя святого Ильи, упоминаемая в договоре великого князя Игоря с греками, в коей христианская Русь присягала ненарушимо хранить договор. Великий князь Владимир повелел ниспровергнуть Перуна с киевских высот и стащить его по Боричеву, древнему путищу, пролегавшему с киевских высот к пристани на Ручай…», – пише Микола Сементовський у книжці «Киев, его святыни, древности, достопамятности», яка була видана у 1871 році. В ті часи Почайна під Вишгородом була судохідна. Можливо, грецькі посли очікували прийому на Почайні саме під Вишгородом, оскільки на той час останній міг бути адміністративним та релігійним центром Русі. 986 року князь запросив до себе представників різних віросповідань: магометан, католиків, іудеїв, православних, щоб зрозуміти основні догмати кожної релігії. 987 року Володимир скликав велику раду бояр і «міських старців», на якій було вирішено послати десять довірених осіб до Германії, Волзької Болгарії та Візантії з метою ознайомитися з церковними обрядами магометанства, римського і візантійського християнства. За іншої версії, настоятель Десятинної церкви притримувався Ірландського центру християнства, можливо, що існувала ідея створення своєї незалежної Слов’янської імперії, яка могла б існувати на противагу Візантійській чи Римській.  
Політична ситуація того часу, а також давні зв’язки з християнським світом стали визначальним фактором у виборі віри. 988 року християнство було проголошено офіційною релігією на Русі. За наказом князя Володимира у Києві був знищений пантеон язичницьких богів. На очах киян святині були порубані і частково спалені. А статую верховного бога Перуна прив’язали до коней і тягли вулицями міста, до того ж дванадцять дружинників били його палицями. Після такої екзекуції ідола скинули у води Почайни. Наступного ранку всім киянам наказали зібратися на березі Почайни, їх загнали у воду і хрестили. Введення християнства у Київській державі сприяло зміцненню її авторитету у Європі, а також відіграло велику роль у розвитку давньоруської культури. Для українців Почайна завжди є своєрідним символом рідної землі. Так, 1240 року, коли до Києва підійшли монголо-татарські орди загарбників, грабуючи і знищуючи все на своєму шляху, ченці Києво-Печерської лаври, жіночого монастиря та Білого Спаса, що у Вишгороді, рятуючи святині, змушені були покинути місто. Зупинилися на Тернопільщині і заснували там новий монастир, назвали його Почаївським, на честь улюбленої київської річки. Протягом багатьох століть річка Почайна лишалася важливим стратегічним об’єктом, адже фактично вона слугувала водними воротами Києва. У її тихих гаванях був надійний захист для суден взимку і під час негоди. Єдина незручність – човни, що йшли з півночі, робили чималий гак, щоб потрапити до Притики. У 1710 році кияни вирішили прорити канал у косі, який скоротив би шлях до міської пристані. Сильна течія Дніпра ринула у цей канал, поглинула косу, а з нею і Почайну. Сучасна акваторія гавані біля Рибальського півострова та низка оболонських озер – живий спогад про цю легендарну річку, а у Вишгороді мала річка Ровчак (Ручай) або  Монашка. І мабуть, саме ці спогади надихнули Ліну Костенко на прекрасні поетичні рядки: «Мені відкрилась істина печальна, Життя зникає, як ріка Почайна. Через віки, а то й через роки, Ріка вже стане спогадом ріки. І тільки верби знатимуть старі: Киян хрестили в ній, а не в Дніпрі». 

Вадим ПЕРЕГУДА, 
краєзнавець, провідний науковий співробітник Вишгородського історико-культурного заповідника,

Володимир ЛИТВИНЕНКО, краєзнавець