Останній номер газети
Головна » 2013 » Травень » 11 » Гітлерівська версія «нового порядку»
10:26 Гітлерівська версія «нового порядку» | |
 Окупаційний режим самі німці називали «новий порядок». З приставкою «новий» окупанти обіцяли встановити свій, як вони говорили, «справедливий», порядок. Розгорнулась широка пропаганда, що мала на меті нейтралізувати ідеологію більшовицької влади. Особливо охоче використовували факти недавнього минулого: насильницької колективізації, голодомору, репресій НКВС. Серцевиною психологічної обробки населення стала теза, що «німецьке військо несе визволення уярмленим народам Російської імперії від тиранії рад і більшовицького гніту». У життя втілювались правила пропаганди, сформульовані Гітлером у «Майн кампф»: «Якщо вже брехати, то брехати безсоромно… Люди часом і самі побріхують у дрібницях, але надто великої брехні вони соромляться. Тож їм не спаде на гадку, що їх так навіч обдурюють». У перші дні окупації у лісі за лікарнею німці розстріляли представників радянського, партійного і комсомольського активу Димерського району, серед них – передовики праці колгоспу ім. XX-річчя Жовтня Паша (Параска) Стукаленко, Іван Хоменко, Юхим Якубчик і його брат М. Якубчик, Григорій Провотар, Микола Ковшун, Микола Ярмолаєв. Була викопана велика яма, на її краю розстрілювали людей. Загиблих накривали дошками, землею не засипали, наступного дня розстріли продовжували. У 1942 р. були розстріляні Альоша Демченко і Петро Ковшун – студенти, що навчались у мирний час у Львові. Марія Яновська з двома дітьми, дружина директора Димерської школи. Марія Рувінська, дружина колишнього редактора газети «Шляхом колективним» та багато інших. Після визволення Димера у листопаді 1943 році у присутності відповідних службових осіб, прокурора району було проведено ексгумацію останків. Родичі розстріляних намагалися упізнати своїх по одежі, гудзиках чи особливих прикметах. Витягли з могили жінку, як виявилось з Козаровичів, що мертвою хваткою тримала на руках дитину. Те моторошне видовище, як і запах, назавжди закарбувались у пам’яті присутніх. За розстрільним німецьким списком у ямі мало бути 77 чоловік, у наявності ж виявилися останки 76-ти. В результаті розслідування НКВС було виявлено, що житель села Ясногородки, тяжко поранений, уночі вибрався з страшної ями і поповз лісом та лугом до свого села. Напівдорозі, його мертвого знайшли у копиці сіна випадкові люди та тихо поховали, як зуміли, в умовах окупації. Упізнані останки забрали для захоронення родичі як з Димера, так і з навколишніх сіл. Частину витягнутих з ями захоронили на протилежному від входу краю на старому кладовищі, при дорозі на Рикунь, майже біля хат. Поряд з мармуровою плитою з іменами похованих на братській могилі можемо побачити табличку з нержавіючого металу, на якій викарбовано ім’я страждальця, який намагався урятуватись з могили: Андрій Сергійович Кухаренко. Під час окупації продовжувала працювати друкарська машина у довоєнній редакції газети «Шляхом колективним». Двома мовами – зверху крупно німецькою, внизу дрібно українською німці друкували свої листівки та оголошення. У текстах українською мовою окупантами допускалися помилки, які назавжди залишились у архівних матеріалах. З Києва доправляли газету «Українське слово», яка з 14 грудня, після розстрілу у Бабиному Яру старої редколегії на чолі з Оленою Телігою, стала називатися «Нове українське слово». З друкованих видань димерці дізнавалися про вимоги влади та особливості поведінки при новій владі. Загальна трудова повинність, що введена розпорядженням райхсміністра зайнятих східних територій Розенберга, від 5 серпня 1941 року, передбачала примусове залучення до праці всіх мешканців у віці 18 – 45 років. Інше розпорядження, від 16 серпня 1941 р. стосувалось праці євреїв: «Замешкалі в новозайнятих східних територіях євреї, мужчини і жінки, у віці від 14 повних років по 60 повних років життя підлягають примусовій праці… Хто ухиляється від примусової праці, буде покараний в’язницею, …у особливо важких випадках може бути примінена смертна кара»”. Вже у вересні 1941 року димерці могли читати типовий тогочасний наказ: «Уряджування всіляких забав з танцями є аж до відкликання заборонене. Хто не повинується цьому розпорядкові, буде покараний гривнею,… у випадку нестягальності – арештом до 6 тижнів». Біля колодязів було встановлено цілодобові пости – брати воду населенню дозволялося лише в певні години, та й то не з усіх криниць, а лише з тих, де не було напису «Тільки для німців». «Новий порядок» стосувався і шкільної освіти. Димерська середня школа цього навчального року свої двері перед учнями так і не відкрила: шкільні підручники, посібники та географічні карти старших і середніх класів були спалені на подвір’ї школи, добротні дерев’яні парти викинуті через вікна, двері зірвані з петель. У підвалі школи було облаштовано стайню для німецьких коней. У порівнянні з радянськими, коні у німців були набагато більші, їх ще називали ваговозами; зазвичай шестерик коней легко тягнув гармату. Невідомо, чи то випадково з фуражем, чи то спеціально німцями, але на димерські городи було занесене нове зілля. Соковите, швидкоросле, воно й сьогодні поїдається з задоволенням як худобою так і птицею. Цей бур’ян, швидше за все, має якусь наукову назву, але у Димері його називають просто «німецьке зілля». Згодом влада дозволила з лютого 1942 року відкривати початкові школи. У с. Рикуні перший і другий класи початкової школи працювали весь час, не закриваючись. Окупаційна влада дозволила діяльність закритої в радянські часи церкви. Німці наклали певні обмеження на її діяльність: заборонялося святкувати будь-які релігійні свята, які не ввійшли в число днів, святкування яких дозволено владою. Заборонялися похорони в робочий час – хоронити можна було зранку до початку роботи або увечері по закінченні робочого дня. 7 жовтня 1941року було оголошено про заборону в’їзду радянських громадян до Києва. По Димеру і навколишніх селах біля кожної хати з’явились спеціальні дошки, на яких уповноважені крейдою записували імена мешканців. 10 жовтня до відома мешканців довели розпорядження вермахту про введення системи заложників та смертну кару за пошкодження засобів зв’язку. Під загрозою розстрілу необхідно було здати радіоприймачі, згодом населення «запросили» до здачі кольорових металів: міді, алюмінію, олова, нікелю, свинцю. Одночасно заборонявся продаж вищевказаних металів на базарах. За лікування встановлювалась наступна оплата: за перший прийом 5 крб., за повторний 3 крб., за перебування в лікарні протягом доби 10 крб., за обслуговування (рентген, лабораторія та інше) 5 крб. Безкоштовно обслуговувалися робітники, що зазнали травми на виробництві та інваліди праці та війни 2 та 1 групи. Гроші у Димері ходили як довоєнні, так і німецькі, курсова вартість становила за 10 карбованців– 1 марка. На базарі за 10 крб. можна було купити коробку сірників або пакетик сахарину, який з приходом німців повністю замінив цукор. Ціни різко зросли: за 1 кг хліба, який до війни коштував 90 коп. тепер продавці просили 90-120 крб., тому хліб стали продавати на вагу – по 100 г чи більше. На Куренівському базарі у Києві картоплю продавали купками по 3 штуки за 10 або десяток за 35 крб., склянку пшона – 20 крб., фунт сала – 700 крб., один волоський горіх – за 3 крб. або 30 пфенігів, цигарка вроздріб – 2 крб. Заробітна плата робітника київського заводу становила 200 крб. на місяць. Про вартість проїзду по сучасному маршруту Київ-Димер навесні 1942 року можемо довідатись зі сторінок книги Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр». Автор пише: «На межі міста… було вкопано на віки масивного стовпа із вказівником німецькою: DYMER – 35 km. Димерська шосейка тепер була пожвавлена… На річці Ірпінь під Демидовим полонені будували міст. У Димері німець-шофер зібрав з усіх по п’ятдесят карбованців і поїхав кудись…». Особливим був податок на собак. Розпорядженням рейхскомісаріату України податок становив 150 крб. на рік за одну собаку. Якщо хтось тримав більше як одну, то податок підвищувався на 300 крб. на кожну наступну. Торгівля окупантами обмежувалась. Зимою 1942 року вийшло розпорядження про заборону торгівлі продуктами харчування та забою худоби. У власному господарстві за забій худоби на хазяїна чекало покарання, забій дозволено проводити лише на бойнях. Зарізати свиню можна було за умови, що 50% забитої свині буде здано діючій владі за гроші. Перебування на вулиці також було обмеженим: розпорядженням комісара м. Києва від 16 листопада 1941 р. цивільні особи мали право бути на вулицях лише з 5 год. до 17 год. 30 хв. Щоденне читання, вивчення і запам’ятовування численних оголошень та розпоряджень нової влади давало додатковий шанс уникнути покарання чи зберегти життя. Але навіть безумовне виконання усіх вимог не було гарантією безпеки. У будь-який час можна було стати заручником і бути розстріляним, як це трапилось у Києві 22 жовтня 1941 року, коли за наказом коменданта розстріляно 100 жителів міста.
Григорій АЛЄКСЄЄНКО, краєзнавець Початок. Закінчення у №20 (від 18.05.2013 р.) | |
| Переглядів: 619 | Додав: komashkov | |