Мені поталанило побувати в Миргороді на кінофестивалі «Калинові острови». Велика зала Палацу культури була заповнена вщерть, багато шанувальників української пісні стояли навіть у проходах. Неподалік від мене розсілися галасливі школярі, які оздоровлялися в одному із санаторіїв.
Якраз біля їхнього ряду у проході стояла молода жінка з малою дитиною, проте ніхто навіть оком не повів у її бік, щоб поступитися місцем. Майбутні мами (а саме дівчатка займали весь ряд із двома молодими наставницями) штовхалися, голосно сміялися, підстрибували, мов умостилися на колючках. На зауваження не реагували, та й їхні вихователі не звертали уваги на поведінку своїх підопічних. Вони так захопилися розмовами, що, певно, забули, чому і з ким опинилися в гамірній залі. Врешті обурені слухачі горе-наставниць змусили оглянутися довкола і втихомирити своїх вихованців.
Та де там! Зі сцени лунали прекрасні українські пісні у виконанні талановитих співаків, а біля нас дівчиська безсоромно щось викрикували, навмисне кривлялися, відпускали репліки на адресу виконавців. А там же доносили голос народної душі найкращі виконавці, перед якими схилявся світ.
Слухачі були у захваті. Тільки не мої невгамовні сусіди. Коли на сцені з’явилися сільські аматори української пісні, яких приймали з почестями в різних куточках України, дівчата голосно перекручували слова, тикали пальцями у жінок-виконавиць.
Врешті їх попросили всіх вийти геть разом з наставницями.
Оце таке наше майбутнє — без кореня і духовного начала. Вечір прекрасної одухотвореності і піднесення національної гордості за багате культурне надбання нагло зіпсували невігласи.
Чи співала їм мама колискову, чи вслухалися вони коли-небудь у неперевершену мелодику рідної землі?   
Мабуть, ні! Бо й на вустах і в мобільниках – чуже слово, чужа музика. Іноді здається, що такі несамовиті ритми звучать з іншої планети.
Навіть науковці забили тривогу, бо простір заполонило навіяне з інших музичних традицій і неприйнятне на нашому культурному обрії.
Деякі творці новомодних мелодій використовують елементи обрядової музики шаманів. Вона діє на підсвідомість, тому часто шанувальники таких музичних шедеврів поводяться неадекватно.
До слова, може, саме причиною надмірної збудженості і глухоти до рідної пісні отих дівчаток були мелодії незамовкаючих мобілок?
А наші солов’їні пісні зачаровують найдальші куточки усіх континентів. Та чи не озоветься в майбутньому якоюсь абракадаброю нехтування своїм рідним не тільки в слові, а й у пісні?
Гортаю збірник – близько шестисот українських народних пісень. Із подивом переконалася, що дуже багато їх знаю. Вони у серці від народження, від маминої лагідної «люлі-люлі»...
Пам’ятаю улюблену батькову «Ой, горе тій чайці» (випадково дізналася, що цю пісню написав Іван Мазепа!). Особлива туга і співчуття до маленької скривдженої пташки залишилися в пам’яті назавжди. Моя внучка любила слухати пісню про Галю. Мені не подобалися рядки, де нібито козаки позбиткувалися з дівчини. Я сама придумала щасливий кінець, бо внучка все допитувалась, чи повернулася Галя додому.
Один із дослідників цієї пісні вияснив, що у первісному варіанті було: «їхали хазари...» (одне з племен-завойовників). А комусь захотілося кинути тінь саме на козаків. Хоча сотні пісень прославляють їхню вірність рідній вітчизні, землі, своїм коханим, мужність і відвагу у відстоюванні свободи.
На жаль, рідко нині звучать народні пісні, співають їх здебільшого в селі люди старшого покоління. Навіть на весіллі часто включають магнітофони із записами різних гуцалок, бо дуже всім «харашо», як стверджує одна із співачок.
А я часто слухаю спів нашої вишгородчанки Тетяни Школьної. Вона виконує автентичні українські пісні. Який дивний тембр, скільки тепла й любові звучить у її незвичайному голосі! Певно, вона успадкувала талант від співучих батьків і бабусі, нині Тетяна – солістка Київської філармонії.
Наша пісня – невмируща.
На день Вишгорода самодіяльні колективи району своїми перлинами-піснями надали дійству справжньої святковості, кожного долучили до чистих джерел української пісенної спадщини. Якби ще й гучномовці не забивали слух попсою та різними низькопробними пісеньками і не спустошували душу...
Днями тему духовного спадку українців доповнив хвилею негативу скандал із обранням представника від України на конкурс Євробачення. Просто дивує позиція відповідальних осіб, точніше, їхня безвідповідальність за важливий процес творення образу українців як високодуховних, патріотичних, талановитих, гідних синів і дочок великого народу.
Критерії моральності, духовної спорідненості з нацією, яку представлятимеш, мали б стати жорстким фільтром у відборі на шоу світового значення.
Прикро, що й мільйони українців через свою недалекоглядність підтримують не справжні паростки невичерпного джерела української духовності, а колаборантів, які відверто за шелест зелених чи брязкіт срібняків красуються перед софітами завойовників на Сході нашої країни. 
Чи поважатимуть нас у світі, коли ми не навчилися поважати самі себе?

Ольга ДЯЧЕНКО