Останній номер газети
Головна » 2013 Лютий 9 » Димерська підпільна група
13:36 Димерська підпільна група | |
 70 років тому територія нинішнього Вишгородського району була під окупацією військ гітлерівської Німеччини. Незважаючи на віддаленість фронту, окупанти відчували себе неспокійно. Час від часу на вулицях Димера з’являлись вирвані зі шкільного зошита аркуші, на яких від руки були написані повідомлення Радінформбюро про становище на фронтах, що суперечили брехливій німецькій пропаганді. Пошуки авторів тривалий час були безрезультатними, адже радіоприймачі вже давно «нова влада» конфіскувала, а шкільні зошити залишились з радянських часів у кожній хаті, де був школяр. Почерк – не перевіриш же у кожного жителя! Та все ж одного дня поліцаї разом із німцями зайшли на подвір’я Євгена Калениковича Прищепи (сьогодні вул. Революції, 28, прим. авт.) та заарештували його. Син Валерій підбіг з вулиці до батька, коли його виводили з двору. «Я вернусь, сину», – промовив на прощання і високо підняв хлопчика над головою. Звісно, Євген Каленикович, вже ніколи не повернувся до рідної хати. Цього дня було заарештовано й інших жителів Димера. Їх подальша доля невідома. Хіба що, 10 лютого 1943 року в німецькій окупаційній газеті «Нове українське слово» було надруковане оголошення: «Начальник поліції безпеки та СД повідомляє: за порушення розпорядження щодо користування радіо (незаконне слухання закордонних станцій) були розстріляні такі особи з Димера, Іванківського округу: (далі у тексті йде вісім написаних з помилками прізвищ розстріляних, прим. авт.) ...Останнім часом сильно збільшилось поширення чуток. Частково ці чутки ґрунтуються на незаконному слуханні закордонних станцій. Ще раз категорично нагадується місцевому населенню про заборону слухання закордонних станцій і застерігається його проти поширення ворожих інформацій. Надалі проти поширення чуток також вживатиметься якнайсуворіших заходів. Вже той, хто поширює ворожі чутки, підлягає карі як співучасник і не може сподіватись на пощаду». Письменник Анатолій Кузнєцов у книзі «Бабин Яр» теж згадує про цей розстріл і газету, що її читали кияни на Куренівському базарі у лютому 1943 року.
Завдяки пошуковій роботі стало відомо, що завідуючий радіовузлом Василь Коломієць зберігав за розпорядженням німців, зібрані у свій час, радіоприймачі населення. Один з них він таємно передав групі. Формально майже всі учасники групи працювали на німців. Тож зовні не було нічого дивного у тому, що молоді люди збирались разом, грали у карти, випивали. Радіоприймач був замаскований на кухні у Є.К. Прищепи. Слухали його здебільшого вночі. Великою проблемою був акумулятор, заряджати який потрібно було щонеділі. Ризикуючи життям, акумулятор переправляли у Київ до майстра, який заряджав його. Багато чого в історії діяльності та розгрому групи залишається нез’ясованим і на сьогодні. Навіть увіковічнили імена загиблих не одразу: лише на початку 80-х встановлено мармурову дошку Меморіального комплексу на Димерському кладовищі.
Нині у документах архівного фонду «Документальні матеріали про підпільнопартизанську діяльність у період тимчасової німецько-фашистської окупації міста Києва та Київської області» є відомості про те, що з березня 1942 року в с. Димер діяла підпільно-партизанська група з 8 чоловік, організатором якої був Григорій Миколайович Гопкало, 1901 року народження. Члени групи мали радіостанцію, слухали радіопередачі з Москви, розповсюджували листівки, постачали до партизанського загону зброю і продукти харчування.
 До підпільної групи входили: Григорій Миколайович Гопкало (на фото), керівник, Прохор Михайлович Давиденко, старший бухгалтер ощадкаси, 1911 р.н., Степан Григорович Малашок, 1918 р.н., Микола Никонович Майсюра, працівник пошти, 1907 р.н., Віктор Францевич Новодворський, 1919 р.н., Євген Каленикович Прищепа, головний бухгалтер ощадкаси, 1913 р.н., Дмитро Пантелеймонович Пателепень, начальник телеграфу, 1910 р.н., Степан Шевченко, до війни колгоспник.
Наприкінці січня 1943 року, завдяки зраднику, димерська підпільна група була розкрита і заарештована, її учасників було вивезено до Києва і розстріляно у Бабиному Яру, який був місцем масових розстрілів у часи окупації.
Дочка керівника, Галина Григорівна Юдченко (Гопкало), 1931 р.н., згадує, що її батько до війни працював агрономом Димерського району, мав вищу освіту, добре розмовляв німецькою мовою, був дуже розумною людиною. А ще патріотом – ризикуючи долею своїх трьох малолітніх дітей, не шкодуючи молодого життя пішов грудьми проти німецьких окупантів. Додає, що катували їх протягом трьох днів так люто, що батько посивів. У сім’ї Віктора Францевича Новодворського саме народилась донечка. Доводилось переховуватись, тож невдовзі Галина Григорівна з матір’ю, меншими сестрою Юлією та братом Петром переселились з Козаровичів до села Рикунь, де жили до звільнення радянськими військами у листопаді 1943 року.
До 30-річчя Перемоги (1975 р.) у Димерській восьмирічній школі було створено фотоальбом про підпільну групу. Екскурсоводи кімнати Бойової Слави розповідали про подвиг підпільників. У 1985-1988 рр. екскурсоводом був Євген Валерійович Прищепа, онук Євгена Калениковича Прищепи. Кілька років тому 9-й клас Димерської ЗОШ І-III ступенів №1 закінчила вже правнучка Є.К. Прищепи – Альона Євгенівна. Родина Прищеп живе у тому самому будинку, де у роки війни на кухні стояв відомий вам радіоприймач.
Григорій АЛЄКСЄЄНКО,
краєзнавець
| |
| Категорія: Димерська громада | Переглядів: 640 | Додав: komashkov | |