Науковці стверджують, що у Хіросимі більшість людей загинула саме від ядерного вибуху, тобто, вибухової хвилі, високої температури, травм та опіків, і вже потім від радіації. Чорнобильська катастрофа за масштабами була більшою за декілька десятків хіросімських вибухів. Інші й наслідки. Якщо в Японії більшість мешканців постраждали від, власне, вибуху, то в Чорнобилі значна частина людей отримала смертельні дози радіоактивного опромінення. Нині науковці стверджують, що трагедії можна було б уникнути, як і врятувати багатьох постраждалих, аби не байдужість, невігластво та злочинний непрофесіоналізм керівників тогочасної політичної та соціальної системи. Свідченням тому є наше спільне з сусідами минуле та спогади трьох братів – ліквідаторів Чорнобильської аварії – Леоніда, Петра та Івана Шавреїв із Вишгорода. Вони з перших годин брали участь у ліквідації ядерного вибуху на четвертому енергоблоці. Пліч-о-пліч з добре нам відомими героями, нині покійними Володимиром Правиком, Віктором Кібенком, Володимиром Прищепою, Леонідом Телятниковим, Григорієм Леоненком, Іваном Хільком, Василем Ігнатенком, Миколою Ващуком…
Нині вже покійний Леонід Шаврей свого часу згадував, що за кілька хвилин після вибуху опинився разом із воєнізованим караулом, його начальником Володимиром Правиком та братом Іваном на палаючому даху третього енергоблоку, що щільно прилягав до зруйнованого четвертого. Працювали гуртом і злагоджено. Долали блювоту та наслідки надмірного опромінення в радіаційному укритті після гасіння. 
– Йодистих пігулок навіть на всіх учасників боротьби з радіаційною пожежею не вистачало. Мені та ще кільком пожежним пігулок вистачило хіба що на те, щоб відмовитися від евакуації до Москви, – жартома згадував Леонід Михайлович, – Віктору Кібенку, Володимиру Правику та ще кільком вогнеборцям – ні. Що, зрештою, і врятувало нам життя. На другий день, а саме 28 квітня, нас доставили на вулицю Ломоносова в Києві в Інститут крові. Ми потрапили на лікування до професора Леоніда Петровича Кіндзельського, котрий попри усталені на той час рекомендації Міністерства охорони здоров’я СРСР радикально змінив курс лікування. Згідно з результатами обстежень крові він прийняв правильне рішення про вчасну трансплантацію кісткового мозку. Знаю лише, що в Москві, у більшості випадків, обходилися на той час загальним переливанням крові  та спробою замінити вражені радіацією клітини кісткового мозку. У результаті подібного лікування в Москві загинуло шестеро наших колег, а Леоніда Петровича відсторонили… від роботи. Думається мені, що за порушення правил і усталених методів лікування. Словом, із нас на той час у Києві помер лише один ліквідатор. От і доводиться здогадуватися тепер до чого призводить невігластво та незакінчений професіоналізм совкових московських фахівців та їх поплічників, – завершував свою прижиттєву розповідь Леонід Михайлович Шаврей.
Іван Шаврей 25 квітня у складі караулу воєнізованої пожежної частини №2 з охорони Чорнобильської атомної електростанції заступив на чергування. Вибух застав пожежного в караульному приміщенні. 
– Чергові пожежні у перші ж хвилини кинулися в розвідку до машинного залу станції, де виявилося, що труби пожежних гідрантів порожні та ще й пошкоджені вибухом, тому застосовувати довелося пожежні рукави, які застрягали в розплавленому бітумі поряд з розжареним графітом на даху третього блоку реактора. За якийсь час наше місце на гасінні пожежі зайняв підрозділ лейтенанта Кібенка. Ми ж продовжували боротьбу з вогнем навколо палаючої станції. Я бачив як важко осунувся на бетон поряд зі шматком розжареного графіту Василь Ігнатенко. Ми з Олександром Петровським допомогли йому дійти до механічної драбини, а потім «погасли» й самі. 
Останнє, що запам’яталося, це обличчя Валери Дацька і мого брата Петра Шаврея… Ще запам’ятався Микола Ващук… Далі була Москва і діагноз: гостра променева хвороба з невтішним прогнозом на майбутнє. Нібито на одинадцятий день розпочнеться випадіння волосся з імовірністю частих запаморочень з їх наслідками. Страшною, мученицькою смертю помирали наші хлопці на моїх очах. Я ж вижив після трьох пункцій кісткового мозку та трьох криз, що кожного разу були рубіконом між життям і смертю, котрий я, на щастя, так і не перетнув.
Петро Шаврей. Тривожні події на атомній станції траплялися і раніше, але їх ретельно приховували. Не варто було знати народові на чому тримаються вагомі зрушення на «світлому шляху до кращого майбуття людства». Лише пізніше виявилося, що трималося все те на страху за власну кар’єру, на тотальній брехні та непрофесіоналізм як фахівців-недоучок, так і комуністичних ідеологів та окремих науковців, лікарів, інженерів та будівельників.
– У моєму цеху перша нештатна ситуація трапилася ще у 1984 році. Під час завантаження стрижень зірвався з кріплення і підбив графітову кладку, пошкодивши охолоджувальну сорочку. Сталося значне і небезпечне витікання радіації. Бригада зварювальників з «Львівенергоремонту» взялася усувати поламку в небезпечно забрудненому радіацією місці. Керівництво пообіцяло кожному зварювальнику за це по автомобілю «Жигулі». Попередили, що роботи можна проводити не більше 15-20 хвилин. Та радіація ж не завдає болю, тому і працювали вдвічі більше. У результаті такого «ура-патріотизму» шість автомобілів так і не дочекалися своїх власників. Усі шестеро робітників померли в лікарні. Наступний випадок трапився у турбінному цеху №2. Під час профілактичних робіт на турбогенераторі обірвався ротор, унаслідок чого різко підвищився радіаційний фон. Пошкодження було настільки значним, що відбулося витікання водневої маси. Тоді на станції зняли метровий шар грунту, а замість нього це місце залили бетоном. Пожежні машини ще кілька днів відмивали забруднену територію. Потім їх прибрали до радіоактивного могильника разом з використаним робочим інвентарем.
За час гасіння пожежі на ЧАЕС я «впіймав» 200 ренгенів радіації. Мій брат Леонід – 600. Ще приблизно стільки ж отримав Іван. У результаті чітких, глибоко професійних дій небайдужого лікаря Олександри Федорівни Шемардіної, професора київського Інституту крові професора Леоніда Кіндзельського, вірних своєму обов’язку небайдужих до чужого горя медичних працівників середньої ланки, медсестер та санітарів, нам таки вдалося вижити і подолати підступного ворога – радіацію. За що ми їм щиро вдячні.

Юрій  ГОРОВИЙ, «Слово»