Останній номер газети
Головна » 2014 Травень 8 » Боролися проти спільного ворога
12:12 Боролися проти спільного ворога | |
 У Національному музеї-заповіднику «Битва за Київ в 1943 році» зберігаються анкети фронтовиків, що відвідували музей ще за радянських часів. Тих, хто пройшов горнило війни, тягнуло на місця боїв, де пройшла їх молодість. Свої спогади про фронтові будні, друзів-однополчан, горе втрат та радість перемоги фронтовики залишали на папері – анкетах, що ретельно збирали співробітники тоді ще Державного музею.
Зараз ми часто перечитуємо ці анкети, бо в них справжня історія війни, часто без прикрас та пропаганди. Мене, як співробітника музею, колись здивувало, що чимала кількість анкет належить ветеранам І Окремої Чехословацької бригади, яка в складі 51-го стрілецького корпусу 38-ї армії Першого Українського фронту звільняла Київ у 1943 році. Але написані вони українською мовою, і в адресі ветерана часто записана Закарпатська область.
18 липня 1941 року було підписано чехословацько-радянську угоду про спільні дії у війні. У лютому 1942 року до чехословацького, тоді ще батальйону, почали записуватись добровольці. Але при чому тут українці? Як відомо, Закарпаття було визволене від нацистської навали у жовтні 1944 року і возз’єднано з радянською Україною 29 червня 1945 року. Битва за Київ почалася 3 листопада 1943 року. Як же закарпатці попали до Чехословацької бригади? А було так…
Після розпаду Австро-Угорщини Закарпаття у 1919 році було включено до складу новоутвореної держави – Чехословацької республіки, що в березні 1939 року була розшматована: Чехію та Моравію окупувала Німеччина. Словаччину проголосили так званою самостійною державою під протекторатом Гітлера. Закарпаття, на території якого з’явилось державне утворення –Карпатська Україна, після кровопролитних боїв було окуповано Угорщиною.
З перших днів окупації тисячі закарпатських патріотів було страчено фашистами або кинуто в тюрми та концентраційні табори. У відповідь на небачений терор та переслідування у містах та селах краю ширився опір окупантам, розгортався національно-визвольних рух. Після вересня 1939 року, коли кордони радянської України стали безпосередньо межувати із Закарпаттям, цей рух значно пожвавився, набув нових форм. Однією з таких форм став масовий нелегальний перехід закарпатців через кордон до України. Переходили сім’ями – чоловіки, жінки, діти.
Переходити кордон доводилось з великим ризиком для себе та родичів, які залишались удома. Уряд Угорщини суворо карав перебіжчиків та їх сім’ї. Незважаючи на це, закарпатці поспішали до своїх братів на той бік Карпат. Ішли вони з відкритою душею та добрими намірами і не підозрювали, що на дорослих перебіжчиків чекають сталінські тюрми та ГУЛАГ, а на дітей і підлітків – колонії та дитячі будинки. Тільки наприкінці 1942 року в’язням усміхнулася доля: коли на території СРСР почала формуватись чехословацька військова частина, стало зрозуміло, що найбільш реальним джерелом людських ресурсів для неї є закарпатські біженці, які вважались громадянами Чехословаччини. Тому за клопотання чехів Президія Верховної Ради СРСР у кінці листопада 1942 року видала наказ про амністію закарпатців. На превеликий жаль, цього наказу не дочекались сотні тих, хто навічно залишився у сибірській мерзлоті. Ті, хто живі і могли пересуватися, почали прибувати до Бузулука, на півдні Уралу, де формувалась чехословацька військова частина. Вступ до неї закарпатці не вважали ущемленням своїх національних інтересів, бо розуміли, що об’єднання зусиль усіх націй допоможе швидше очистити батьківський край від загарбників. До речі, національний склад закарпатців був не однорідний. Разом з українцями до Бузулука їхали євреї, росіяни, молдовани та представники інших національностей багатонаціонального Закарпаття.
Після відповідної бойової підготовки, що тривала по 10 годин на добу при тридцяти градусах морозу, чехословацька Окрема бригада була відправлена на фронт. Так вона опинилась на Лютізькому плацдармі, з якого 3 листопада 1943року почався історичний наступ за визволення Києва.
Закарпатцям була відведена ділянка на головному напрямі від західної частини Вишгорода: Пуща-Водиця–Брест-Литовське шосе–бульвар Т. Шевченка – залізничний вокзал–Хрещатик–Поділ.
Ранком 3 листопада земля була оповита щільним туманом, крізь який о 8 годині пішла така сила вогню, якої ще не знала війна. Це була артпідготовка до наступу Першого Українського фронту, у якій брало участь більше 2000 артилерійських та мінометних стволів, з них 500 «катюш». Здавалось, що не витримала й завалилась сама земна твердь…
Ще не вщухла канонада, коли із словами «За Закарпаття» на прорив ворожої оборони вирушили танки із саперами та десантом на броні. Ворог чіплявся за кожен метр землі, але сповільнити наступ було неможливо.
Ось тільки декілька імен закарпатців, визволителів Києва: танкісти Павло Бедзіля, Дмитро Криванич, Василь Несух, майбутній Герой Радянського Союзу Степан Вайда (на жаль, посмертно), сапери Іван Бедей, Юрій Дзямко, Михайло Половка, танкісти-десантники Юрій Банк, Степан Буртин, Василь Гудь, розвідники підпоручика Михайла Оленича (у цьому бою командира взводу розвідників Оленича було вбито), зв’язківці Василя Гафича. Ворожі вогняні точки знищують артилеристи. Героїчно себе проявили Іван Гарагонич, Юрій Копін, Дмитро Драб. Особливо відзначився розрахунок гармати Михайла Воробця. Навіть будучи пораненим, він направляв на ворога снаряд за снарядом. Товариші віднесли його від гармати лише коли він знепритомнів. Зі шпиталю Воробець повернувся без ноги. Проти ворожої авіації працювали зенітки, керовані закарпатськими дівчатами – Маргаритою Дорій та Євою Маркович.
О 4 годині 6 листопада 1943 року столицю України було звільнено. Закарпатці разом з усіма визволителями Києва поклонились вільному Дніпру і вмилися його холодною водою. Не дочекались цієї радості 30 закарпатців, не було серед них і 86 поранених. Імена героїв викарбувані на могилах київських кладовищ.
Але це був ще не кінець. Німецьке командування прагнуло будь-якою ціною повернути втрачений Київ. В операціях по зупиненню контратак ворога в Васильківському та Фастівському районах протягом листопада-грудня 1943 року активно діяла Перша Окрема Чехословацька бригада. Під час цих боїв на полі бою залишилось 33 закарпатці (у тому числі 15 танкістів). Найвищою ціною, життям, вони заплатили за волю і сонце над батьківським порогом. Сущі й прийдешні покоління мають завжди пам’ятати про їх подвиг, пам’ятати, що головне – це не побутові, національні, мовні відмінності, а спільна Батьківщина та мирне небо над головою.
Ольга СУБАЧ,
завідуюча відділом експозиції Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році»
| |
| Категорія: Новопетрівська громада | Переглядів: 465 | Додав: komashkov | |