Останній номер газети
Головна » 2013 Травень 11 » Бій за Пірнове
10:26 Бій за Пірнове | |
 Нещодавно, 25 квітня, у селі Пірнове відзначали 70-ту річницю бою за за це село, який провели партизанські загони «Перемога» та імені Щорса. Чому цей бій потрапив у історію війни? Між Києвом і Черніговом було багато німецьких гарнізонів, але великих було два: один у Острі, а другий – у Пірнові. У Пірнові, крім гарнізону, райуправи, була школа поліцаїв, санаторій для німецьких офіцерів, декілька складів, невелика тюрма. Тут знайшли свій прихисток старости сіл, де вже панували партизани. Сюди німці стягували свої війська для удару по партизанах. І тим більш неочікуваним був розгром цього гарнізону. А як це було – описує відомий український письменник, Герой Радянського Союзу, командир партизанського загону імені Щорса Юрій Олефірович Збанацький, який брав участь у тому бою.
«Весна запанувала на межиріччі. Повністю розлилися Дніпро і Десна, переповнилась рудими водами Видра, зазеленіли березняки й вільшина засурмили на болоті журавлі, лелеки кружляли над лісом. Просохли дороги, поменшало багнюки, в озерах зазеленів горицвіт, квіти першінайперші з’явилися в лісах. Дівчата-партизанки збирали їх в оберемок, виплітали вінки, сміялися сонцю і весні, не знаючи того, яка небезпека зависла над нашим партизанським краєм.
До середини квітня 1943 року партизани майже повністю знищили ворожі сили від Києва до Чернігова у межиріччі Десни і Дніпра. Поки що залишався, немов більмо на оці, великий ворожий гарнізон у містечку Пірнов на Десні за тридцять кілометрів від Києва. Тут фашисти оздоровлювали офіцерів, готував кадри для жандармерії.
Ми зійшлися до Гнідаша на чергову нараду. Крім мене та Гнідаша на нараді були присутні командир партизанського загону «Перемога» Степан Юхимович Науменко та представник Центру Петро Федорович.
Науменко доповідав, що в Пірнов весь час прибувають ворожі частини, – не на відпочинок, а ясно, що готуються до наступу на наші позиції.
– Не тільки Пірнов до того готується, – подає голос Петро Федорович. — Не забувайте, що ворожі війська прибувають у Київ, Чернігів, Ніжин. Хмари над партизанським краєм згущуються. Вже давно відомо, що кращим видом захисту є напад.
Ухвалюємо – провести бойову операцію проти пірновського гарнізону. І ми з Науменком почали розробляти план розгрому гарнізону.
Німецький гарнізон у Пірнові всі ці дні спішно підсилювався. Кількома пароплавами з Києва прибув сюди каральний загін під командуванням майора, а з Борисполя разом iз усім своїм гарнізоном прибув гебітскомісар. 3iбралося їx тут понад тисячу.
Ще ніколи невеличкий Пірнов не був таким багатолюдним i галасливим.
Майор в супроводі гебітскомісара, коменданта містечка i голови рай управи Коваля оглядали укріплення Пірнова. Майор залазив у доти, оглядав траншеї.
Гебітскомісар був незадоволений:
– Треба було збудувати траншеї в три ряди.
Сухопарий майор крутить вусики, посміхається:
– Ми не збираємось вести з мужиками позиційну війну. Наше завдання – наступати. Ми повинні знайти їx у лісах i знищити. В нас вистачить сили, хороброcтi й зброї.
Проти цього ніхто нічого не міг заперечити.
Уже два дні ми з Степаном Юхимовичем перебували в невеличкому селі Ровжі, за кілька кілометрів від Пірнова. Зупинились ми в хаті колгоспника Романенка. Син Романенків, Ілько, двадцятирічний красунь, був ад’ютантом у Науменка.
3 нами в село прибув взвод розвідників. Розвідники день i ніч нишпорили біля Пірнова, попід Києвом, а ми розробляли тактичний план розгрому пірнівського гарнізону.
Степан Юхимович Науменко – людина того віку, коли їй можна дати i тридцять п’ять, i сорок п’ять або й зовсім п’ятдесят років. Вище середнього зросту, міцний, стрункий, мов юнак, він був дуже рухливим i енергійним. Просте селянське обличчя, загоріле на пекучих морозах i обвітрене весняними суховіями, було темно-бронзове, посічене густими зморшками на чолі Очі кapi, живі, з вогником i ледве помітною лукавинкою – дивиться на тебе, слухає, а очі говорять: «Говори, говори, я тебе знаю».
Треба було поспішати. Безумовно, нас у Пірнові менше всього чекають. Вони подумати, навіть припустити не можуть, що партизани готуються піти на таке зухвальство. Вони збираються собі спокійно відсвяткувати в Коваля Великдень, а потім уже рушити на нас i розгромити.
Надвечір план розгрому пірнівського гарнізону був закінчений. Пірнов повинен бути оточений з ycix боків. Для німців передбачався один вихід – в весняну Десну. Але й на другому березi вони не знайдуть порятунку, бо переправлялась туди в засаду бойова група під командою самого начальника штабу загону «Перемога» Микити Корчагіна.
До Ровжів вступив у повному складі загін «Перемога», дві роти загону iменi Щорса, підтягувались озброєні дружини з сіл.
Віддаємо наказ: виводити бойові підрозділи в напрямку Пірнова.
Передові дозори ще звечора залягли на околицях Пірнова. Вони сповіщали через кожні чверть години, що в містечку все спокійно, ніяких ознак підготовки до бою не помічено. Гарнізон жив насторожено, дотримуючись всіх правил воєнної обстановки. Жили всі доти і укріплення – там день i ніч вартували солдати, на узліссі були встановлені секрети з ручними і станковими кулеметами. Можливість вскочити в містечко до перших пострілів відпадала. Ми розуміли – ворог зустріне нас шквальним вогнем. Підійметься тривога в гарнізоні. Успіх залежатиме від першого ривка вперед. Перший постріл – i загальна атака. Партизани повинні ввірватися на окраїну ще до того, поки вci німці вступлять у бій.
Йдемо неширокою дорогою. Вправо i вліво розійшлися партизанські підрозділи. Рівно в три тридцять – кожен підрозділ повинен бути на призначеному для нього мicцi. В три сорок п’ять – обережний рух вперед, такий рух, щоб не тріснула жодна гілка, щоб не задзвеніла зброя, не, вирвався голосний подих з грудей...
В чотири нуль-нуль – атака.
До початку атаки лишились хвилини.
I враз замовкли солов’ї, зойкнула тиша. Зграєю куріпок пурхнула нам назустріч кулеметна злива.
Перша кулеметна черга зірвалась в центрі нашого фронту.
Олександр Бабич i Іван Ємельянов, просуваючись зі своїм підрозділом до околиці містечка, раптом наштовхнулись на замаскований ворожий кулемет. Першим впав на росяну траву смертельно поранений Сашко Бабич. Ваня встиг шпурнути в кулеметне гніздо гранату, але в ту ж мить i сам звалився на друга. Вони загинули в першу хвилину бою.
– Вперед! – котилась команда, i партизани рвонулись у Пірнов.
Партизанська атака була навальною Захлинулись секретні кулеметні гнізда. Але просуватися далі ставало важче. Доти були невразливі i неприступні. Основним силам довелося залягти перед ними. Та в містечку вже діяли наші групи – вони встигли прорватись через вогневу завісу.
В гарнізонi – паніка. В одній білизні, не встигши навіть взутися, фашисти вискакували з будинків. Всюди їx зустрічали партизанські кулі, автоматні черги. Вони валились на порозі, повертались назад в будинки, а ті, що встигли вискочити з будинків, у тваринному жахові метушились по городах, на подвір’ях, шукали рятунку. Деякі кинулись на берег Десни. Шлях до дотів i укріплень їм був закритий.
Та через якийсь час вогонь ворога став більш opганізованим i дошкульним. Групи партизанів, що діяли в містечку, були зв’язані вогнем з вікон, горищ будинків.
Ми ввели в дію свої міномети, Але, головне, треба було задушити хоч кілька дотів.
Степана Юхимовича я зустрів біля мінометників. Biн особисто показував мінометникам, по яких будинках слід вести вогонь. Треба було дивуватись, як міг він бачити щось серед пороху i диму. Його захриплого голосу майже не чути було за безперервною тріскотнею пострілів та лункими розривами мін.
– Храмов, гей, Храмов! – гукав він – Ану, ще пару мінок по отому ось будинку. Он, он, бачиш біля військкомату. Бачиш – дах попроривали, по наших строчать.
Оточені справді перетворили горище двоповерхового будинку на бойову фортецю. 3 горища вони обстрілювали партизанів.
Перша міна розірваласъ біля порога будинку, друга i третя – на горищi. Заклубочились стовпи чорного диму, а через хвилину захитались над будинком червоні язики полум’я. Вцілілі гітлерівці заметались по горищу, мов пацюки на потопаючому судні, проривались через димову завісу, падали додолу.
Ворожий oпip слабшав. Партизани зайняли вже половину містечка.
Взвод Бориса Маркіна просувався до будинку Коваля. Гебітскомісар i майор зустріли партизанів вогнем. Тільки Маркін переступив nopiг кімнати, як з-за дверей, мов укус гадюки, – автоматна черга. Поранений Маркін все ж таки встиг кинути в кімнату гранату. Будинок захитався від вибуху. Майор з гебітом закінчили свою кар’єру
Іллю Романенка Степан Юхимович послав з особливим завданням – врятувати заарештованих. Тюрма була захоплена, в’язні звільнені. Вони вийшли звідти зі сльозами на очах. А вслід за ними пронесли на плащ-палатці хороброго Науменкового ад’ютанта.
Було вже дванадцять, коли з засади на Десні від Києва повідомили, що на річці з’явилось кілька ворожих катерів. Бронебійники, що були в засаді, не розгубились, зустріли передовий катер влучним пострілом з протитанкової рушниці. Вцілили в бензобаки, катер вибухнув і за кілька хвилин сховався під водою. Інші катери розвернулися, постріляли трохи Вишгородщина партизанська Бій за Пірнове по берегу і зникли за вигином ріки.
Бій перекинувся в другу частину містечка. Тільки тепер я помітив, що високо в небі світить сонце, що день на диво чудовий. Годинник показував годину дня.
Науменко сидів на пні. Починався суд над зрадниками. Першими судили пірновського бургомістра Коваля, і його помічника Титаренка. Потім судили поліцаїв пірновської районної поліції.
Постало питання, що робити з курсантами пірновської школи поліції. Гітлерівці організували цю школу, виловлювали по селах хлоп’ят, слали в цю бурсу, прагнули перетворити на яничарів. Майбутні поліцаї потрапили в полон, сиділи тепер на горбку ні живі, ні мертві, дивились на партизанський суд. Але, попередивши, що кожному буде те саме, що належить за зраду, коли він підійме зброю проти свого народу, взявши слово честі з хлоп’ят, які пообіцяли, що їх більше й шворкою не затягнуть ні до яких поліцейських шкіл, наказали їм розбігтись по домівках. Мов вітром здуло з горба, за кілька хвилин і слід їхній простив.
Було пів на третю, коли загони покидали Пірново. Над пожарищем уже кілька разів пролітав літак-розвідник, і вже коли в палаючому містечку не лишилось майже зовсім партизанів, налетіли ворожі літаки – почали бомбувати. Бомбували люто, нещадно. Спересердя перемішували із землею трупи тих, хто не вистояв супроти партизанської сили.
Ополудні до пірновського берега пристали пароплави. До смеркання вантажили трупи. Повезли до Києва в подарунок гауляйтеру.
Загін імені Щорса пішов попід Десною на Жукин. Загін «Перемога» ішов назад через Ровжі.
Ми з Науменком під’їхали до санчастини. Обійшли поранених. Їх було понад сорок. Підходячи до крислатих дубів ми зняли шапки. На возах покоїлись наші бойові друзі. Поряд, як i в житті, тепер вічним сном спали Сашко Бабич i Ваня Ємельянов.
В тіні дубів, на плащ-палатці, лежав Ілько Романенко. Легенький вітерець грався його розкішним волоссям,на грудях спокійно лежали воскові руки.
Науменко витер шапкою сльози.
– Бойовий хлопець був... Комсомолець.
Більше сорока кращих бійців своїх загубили в тому бою наші роти. Їх поховали на партизанському кладовищі біля Чернинського лісництва. Тільки Олександра Бабича та Івана Ємельянова ми взяли до свого обозу, привезли на околицю рідного Сашкового села Сувид та за старовинним звичаєм поховали їх під зеленим дубом в одній могилі.
В наступні дні ми аналізували пірновський бій. Розвідники уточнювали, скільки ворожих солдатів, офіцерів та запроданців було знищено, якої шкоди завдали партизани ворогу. Можна було бути вдоволеним – близько тисячі ворогів знайшли собі смерть, було знищено чотири склади з боєприпасами та продовольством.
Це була найбільша і за масштабами, і за відповідальністю армійського характеру бойова операція».
| |
| Категорія: Пірнівська громада | Переглядів: 1576 | Додав: komashkov | |