Останній номер газети
Головна » 2013 » Березень » 2 » Живе в селі Ангеліна…
12:30 Живе в селі Ангеліна… | |
 – Як зовуть тебе, дитино? – запитую. І чую у відповідь. – Ангеліна Яковлєва. Тільки я не дитина, а вже доросла дівчина, – відповідає дівча і зупиняє уважний погляд на дідові, – чи правильно я відповіла?! Дід, по суті єдина справді рідна їй людина, ніжно посміхається і гладить онучку по непокірному чорному волоссю. – Так, – відповідає, – рано вона подорослішала. Доля така – ворогу не побажаєш. Це вона сама вигадала, що вже доросла, з огляду на власний досвід відповідей на численні запитання всіляких опікунських служб, відбою від котрих не було ще півроку тому. Зараз, слава Богу, все гаразд. Живемо разом у мною збудованій хаті… Разом їсти варимо. Разом у школі вчимося. Словом, все робимо разом… От тільки батьків не заміниш! – Вони що – померли? – Ні, є речі гірші за смерть, – зараз я так думаю. Хоча, прости мене, Господи… Із цих слів і почалася сумна розповідь про неоднозначну долю трьох поколінь непересічних, як мені здається, людей. Маленька Ангеліна народилася вже в незалежній Україні від миттєвого кохання двох молодих, амбітних і абсолютно безвідповідальних людей. Батько Ангеліни – Кирило, свого часу студент найпрестижнішого в колишньому Радянському Союзі Московського університету, дип ломант та переможець престижних міжнародних олімпіад з хімії, рано пристрастився до чарки. Що тільки не робив вітчим – сьогоднішній дід Ангеліни, тоді діючий полковник, науковець Михайло Іванович Антонюк. І переконував дослухатися власного розуму, і перевів до Києва, щоб був поруч, і роботу знайшов – нічого не допомогло… Зустрів Кирило дівчину біля пивної діжки на перехресті двох київських влиць, привів у батьківську квартиру… Так і з’явилася Ангеліна, залишена від народження батьками на догляд діду з бабцею… Батьків таки позбавили батьківських прав. Бабця – Людмила Дмитрівна – рік тому померла, залишивши маленьку Ангеліну на совісті своєї сестри та її рідні разом з Михайлом Івановичем. Нові родичі признали колишнього чоловіка покійної сестри, але навідріз відмовилися від дитини, мов не наша, як не крути… – З цього моменту і розпочалося наше спільне життя в селі на Вишгородщині, – веде далі свою розповідь Михайло Іванович. Дівчинка, нівроку, розумна. Власне, як усі діти. Але, думаю я, що від виховання і від природного розуму нічого не залежить. Від чого все залежить, для мене залишається загадкою… Адже, що ми не додали Кирилу, сину дружини від першого шлюбу? З дитинства любили, навчали, виховували потрібною для суспільства і відповідальною для сім’ї людиною. А вийшов соціально небезпечний і нікому не потрібний елемент. Гірко усвідомлювати мені це в 75 років. Та нічого я вже й не хочу. Дитину підняти б лише… Дружина любила її дуже, плекала, музиці вчила, однак, померла рано… Пройшов я через всі муки чиновницького пекла. Довелося місяць доводити «зеленим» дівчаткам з опікунського цент ру в Петрівському, що я, полковник, доцент, викладач одного з престижних столичних військових вузів країни, можу мати законне право на опікунство рідної онучки. По суті, сироти при живих батьках! Сором! Ледь не до прем’єр-міністра дійшов… А що казати про простих смертних!? Звичайно, можна показово опікуватися генофондом української нації, безпринципно заперечуючи усиновлення «зайвих» дітей іноземними опікунами, але чи виростуть нещасні наші діти свідомими пат ріотами Батьківщини? Чи робить Батьківщина для цього максимум у їх вихованні, де б вони не зростали. Де б не були? Не з економіки треба починати, а з виховання духовності! Бо саме духовність, котра розуміється, як генетична культура, традиції, пам’ять народу, релігія, обумовлює неодмінно світле майбутнє української нації?! Можливо і не має сьогоднішня освіта більших пріоритетів!
Юрій ГОРОВИЙ, «Слово» Фото автора | |
| Переглядів: 437 | Додав: komashkov | |