 Від 1760-х років уряд Катерини ІІ почав активний наступ, спрямований на знищення прав і привілеїв Запорозького Війська Низового. Спочатку територію, що належала запорожцям, Катерина ІІ почала заселяти колоністами: сербами, болгарами, словаками. Козаки звертались зі скаргами до уряду, але цариця ігнорувала їх. Межигірські ченці допомагали козакам, виступаючи кур’єрським пунктом між Січчю та Петербургом. Кожного року козаки посилали в рідну обитель дари і пожертви. В 1764 році кошовий отаман Петро Калнишевський запропонував своїм коштом відбудувати в Межигір’ї стару браму з Петропавлівською церквою. Синод дав дозвіл на це 4 червня 1764 р. Та в ніч на 31 червня в Межигір’ї сталася велика пожежа, якою було знищено багато будівель, згоріли навіть будівельні матеріали, приготовлені для реконструкції, а гроші Калнишевського пішли на зведення келій для братії.
Ще на початку 1760-х років відбувся перерозподіл дванадцяти сіл, які підлягали Межигірській обителі. Храми сіл Євминка, Чернин, Яськова Гребля, Сорокошиці, Глібівка, Ошитки, Жукин одійшли до Козелецької протопопії Чернігівської губернії. А церкви сіл Вишгород, Нові Петрівці, Старі Петрівці, Лютіж, Бірки були приписані до Верхньо-Київської протопопії, тобто залишились належати Межигір’ю.
За архівними синодальними документами можна зробити висновки про значний на цей час моральний занепад межигірського чернецтва: 1769 року ієромонах Сава з монахом Феодором нанесли побої ієромонаху Олексію, за що були покарані настоятелем. Щоб відомстити за покарання, Сава написав донос на монастирське керівництво, розповів про приховане вбивство, яке скоїв монастирський підданий, убивши послушника-запорожця Тимка, та про нерозслідування вбивства підданим Вдовиченком у шинку якогось солдата. Повідомляв також, що у монастирі переховуються біглі злочинці.
5 вересня 1771 року караулом Межигірської прикордонної застави були впіймані мешканці монастирського села Бірки Костюченко та Карпенко, які перевозили через річку Ірпінь на польську територію 601 рубль сріблом. Ці гроші були таємно надані лютізьким начальником ієромонахом Филимоном. Ігуменом Межигірської обителі на той час був Гедеон Слонімський. Після його смерті 26 вересня 1772 року наступним настоятелем Синод призначив Іларіона Кондратовського. В 1768 році його відрядили у Глухів до генерал-губернатора Румянцева, який умовив Іларіона зайняти посаду головного священика 2-ї армії, де він пробув із 1769 по 1772 рік. 15 листопада 1772 року вийшов указ про посвячення отця Іларіона в архімандрити Межигірського монастиря. Під час його нетривалого керівництва Спасо-Преображенською обителлю відбулися великі зміни, пов’язані з долею запорозької парафії та самої Січі. В 1766-1775 роках на землях Війська Запорозького знаходилось 44 церкви, 13 каплиць, 2 скити, які мали автономний устрій. Ось цю автономію методично знищувала Катерина ІІ, підпорядковуючи Сенату запорозькі вільні церкви із подальшою ліквідацією всієї Січі.
4 червня 1775 року імператриця звеліла царським військам під керівництвом генерал-поручика П. Текелія зайняти Січ і все Запоріжжя. Текелія запросив до себе в штаб козацьку старшину на чолі з отаманом Петром Калнишевським і взяв їх усіх під варту. Війську козаків було прочитано «височайший» указ про ліквідацію Війська Січового Низового. До січовиків звернувся архімандрит Володимир Сокальський із проханням не чинити опору, бо це приведе до їхньої загибелі. І більшість козаків склала зброю. Козацьких же керівників арештовано і вивезено до Москви, де Григорій Потьомкін, фаворит цариці, сформулював вирок: усіх старшин заточити в монастирі. Петра Калнишевського відправили в Соловецький монастир, а всіх інших розосередити по сибірських монастирях. Відомо, що серед них були генеральний писар Іван Глоба та суддя Павло Головатий. Цілих 25 років просидів отаман Калнишевський у глибокій ямі, куди потрапив як один із найзапекліших ворогів московської цариці. Це сталося, коли Калнишевський уже мав доволі похилий вік – 85 років. У вічній темряві ями він скоро осліп. Лише 1801 року, вимордований старий і немічний 102-річний чоловік був переведений у монастирську келію, де невдовзі і помер. Мученицьке життя цього непересічного діяча Запорозького Війська Низового є одним із багатьох доказів, як «старший брат» вже півтисячоліття тримає у своїх смертельних обіймах українську націю. 2008 року отаман Петро Калнишевський українською православною церквою Київського патріархату причислений до сонму святих. 2010 року це ж зробила і українська церква Московського патріархату.
Катерина ІІ зробила все за своє царювання, щоб від Січі не залишилось каменя на камені: по-варварськи були знищені всі будівлі, тільки залишилась якимось чудом одна Покровська церква. Землі, якими володіла Січ, цариця подарувала князям Вяземському та Прозоровському.
В 1601-1604 роках полковник Запорозької Січі Петро Сагайдачний мудро вирішив збудувати три ливарних заводи, які забезпечували б озброєнням Військо Запорозьке. Один завод був розміщений у с. Бірках (нині село затоплене водами Київського водосховища), в місці, де річка Ірпінь впадала у Дніпро, у південно-східній частині села. У болотах навколо Бірок добувались залізні руди, що переплавлялись на метал, з якого виливали ядра, кулі та інше збройне спорядження. Готові вироби сплавлялись на козацьких чайках до острова Хортиці. Другий завод був побудований на місці впадіння річки Здвиж у Дніпро. Нині це територія сучасного села Пилява. Третій ливарний завод стояв на місці впадання річки Тетерів у Дніпро. На цих старовинних оборонних підприємствах працювали як надіслані майстри, так і місцеві селяни. Праця місцевих селян на цих заводах знайшла своє відображення в одній з народних пісень, створених у селі Бірки.
Вітер з поля, хвиля з моря,
Ой да довела любов до горя.
Світ в головоньці кружляє,
Ой та на плече орел сідає.
А ти, орле, орле сизокрилий,
Скажи мені правдоньку,
Де мій милий?
– А твій милий на роботі,
На літєйному заводі,
Там він робить-роботає,
Ой да мідні труби-ядра виливає.
Ще й у ХХ столітті на околицях Бірок височіли величезні відвали породи – відходів зброярського виробництва, які місцеві жителі називали «жежуль». У Державному обласному архіві Київської області знаходяться історичні документи, які свідчать, що у лютому 1927 року Бірківська сільська рада приймає рішення про утилізацію жежулю, з допомогою якого вирішено вимостити дорогу з Бірок на північ до села Козаровичі. Більшу частину 1927 року бірківські селяни своїми підводами вивозили жежуль на шлях та робили насип висотою до метра. Обабіч дороги були викопані водостічні канави, у які спеціально приставлений до цього чоловік після дощів спускав воду. Встигли зробити дорогу тільки до річки Ірпінь, а на наступний рік було заплановано робити дорогу до самих Козаровичів, але в 1928 році місцеві комуністи почали організацію колгоспу, забрали у селян коней і волів, тому будівництво дороги припинилось. В 1952-1954 роках один із підприємливих бірківців Антон Капітонович Костюк спорудив собі перший красивий будинок у післявоєнному селі, у якому основою для стін використав жежуль, додаючи його у цементний розчин. Але пожити у новому будинку родині Костюків довелось недовго: в 1962 році їх примусили виїхати в село Лютіж, оскільки рідне село Бірки мало опинитися під водою споруджуваного Київського водосховища.
Після руйнування Запорозької Січі, що у червні 1775 року налічувала 38 куренів, козаки-січовики, військо яких було силоміць розігнане московською царицею, мусили шукати собі пристанище в інших місцях. Значна частина, змирившись із розгоном козацької республіки, осіла в своїх селах та родових помістях усієї України. Найбільший загін із 5000 козаків знайшов собі притулок неподалік гирла Дунаю на території, що в цей час належала туркам, заснувавши так звану Задунайську Січ, що існувала аж по 1828 рік, де козаки уникали закріпачення, яке із Московії цариця почала активно поширювати на українських селян. Якась частина козаків перебралась на Дон і Кубань. У 1828 році 1800 козаків Задунайської Січі на чолі з кошовим отаманом Йосипом Гладким перейшли під Ізмаїлом з турецького боку на бік російських військ. Турки у відповідь на це зруйнували Задунайську Січ. Таким чином, Межигірський монастир позбувся своєї найбільшої парафії і доходів, які вона приносила.
Імператорським указом від 12 жовтня 1775 року в Межигірський монастир був призначений архімандрит Гавриїл Гуляницький, який прибув на місце 27 січня 1776 року і відразу провів ревізію монастирського майна, серед якого найціннішими були церкви з дорогими іконостасами, де срібло і золото прикрашало наявні інтер’єрні складові. Соборна Спасо-Преображенська церква відома тим, що на початку XVI століття її перебудовували як дерев’яну, а освятили, завершивши добудову, в 1555 році. Заново її перебудовували ще в 1611 році, освятивши в квітні 1612 року. Після пожежі 25 червня 1665 року храм дуже постраждав, і відбудовували його до 1686 року, бо з початку перебудови були допущені прорахунки у фундаменті. Отже, Гавриїлу Гуляницькому найбільше довелося опікуватись відродженням головного храму монастиря. Другою церквою за значенням у монастирі була дерев’яна трапезна церква Святителя і Чудотворця Миколая, збудована 1609 р., освячена у квітні 1612 р. На диво, жодна з великих пожеж 1665, 1717, 1764 років не пошкодила цю церкву. Згоріла ж вона тільки 1787 року після розгону монастиря. Дерев’яна надбрамна церква святих апостолів Петра і Павла була зведена 1607 року. 1769 року дерев’яну споруду розібрали і почали зводити новий мурований храм, архітектором якого був Степан Ковнір, видатний зодчий, багато споруд якого будувалось у Києво-Печерській лаврі і в самому Києві. Кошти на будівництво надав Петро Калнишевський. Дерев’яна церква Зішестя Святого Духа (або Богодухівська) побудована в 1675 році, згоріла в 1717 році, відбудовувалась, але остаточно згоріла 1787 року. Благовіщенська дерев’яна церква була побудована на місці старої больничної, але теж згоріла 1787 року. І остання, Печерна церква Святого Онуфрія, існувала ще в XVIІ – поч. XVIІІ століття.
Геннадій НІКОЛАЄНКО, Нові Петрівці, Валентина ОСИПОВА, Демидів
|
