Різні життєві ситуації спонукають іноді замислитися над сенсом існування і виокремити найголовнішу мрію. А потім наполегливо досягати її здійснення. Часто-густо виколисувати її у серці протягом багатьох років пошуків, сподівань і непохитної віри у правильності обраного шляху для втілення омріяного.
Саме таке випробування духу пройшов Ярослав Прокопів із Нових Петрівець. Тут його нинішнє родинне гніздо. Народився у мальовничому селі Рунгури Коломийського району на Івано-Франківщині. Певно, ніколи не сподівався, що мрію свого життя втілюватиме далеко від рідного дому.
У далекі роки (1984-1986) йому випала  нелегка військова доля служити водієм БТР-70 на кривавих дорогах Афганістану. Жахи пережитого назавжди залишились незагойною раною і болем за втрачених друзів на чужій землі і в чужій війні. Тоді ж Ярослав присягнув, що пам’ять безвинно загиблих житиме у посадженій власноруч алеї. Шумлять зеленими вітами берізки-красуні у рідних Рунгурах. Про це написав Василь Стефак у книжці «Рунгури» і вмістив фото зеленого дива.
Мріяв Ярослав звести власноруч каплицю, щоб свічка пам’яті про однополчан збирала тих, хто пройшов афганське пекло, допомагала утверджувати найдорожчі життєві надбання: дружбу, відданість, віру й надію для досягнення мети.
Доля привела мрійника у Київ, де на Дніпрових схилах зустрів свою Світлану. Невдовзі його шляхи зійшлися у Нових Петрівцях. Саме тут, на родинному подвір’ї, власноруч із любов’ю звів каплицю – втілив свою давню мрію. У квітні її освятили священики Свято-Покровської церкви Української православної церкви Київського патріархату у Нових Петрівцях Віктор  Мамчур і Тарас Кобевко. На урочистості прибули воїни-афганці, Новопетрівський сільський голова Радіон Старенький, директор Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році» Іван Вікован, небайдужі односельці. Навіть природа раділа за здійснену мрію Ярослава – яскраво світило сонечко, білясті хмарки на блакитному небосхилі, мов янгольськими крилами огортали купол святої обителі. 

Інф. «Слова»
Фото Олександра КОВАЛЕНКА