Останній номер газети
Головна » 2015 » Квітень » 25 » Живемо завдяки героям
11:36 Живемо завдяки героям | |
 Кожен рік віддаляє нас від скорботного для України дня 26 квітня 1986 року. Наступні після аварії події щільними нашаруваннями ховають деталі доленосних для багатьох українців перших днів і місяців ліквідації наслідків катастрофи.
Тому безцінними залишаються спогади і свідчення очевидців і учасників наймасштабнішої для України і світу техногенної катастрофи. Сьогодні ми надаємо слово тим, хто з перших днів і годин вступив у бій з невидимим ворогом – радіацією. Залишився живий і, зрештою, переміг біду.
Нещодавно напередодні пам’ятної дати зібралися учасники, які вціліли після катастрофи, за святковим столом одного з банкетних залів. Святково вбрані, переважно немолоді люди з державними нагородами на грудях. Генерали, пожежники, правоохоронці, лікарі та безпосередні виконавці ліквідаційних робіт.
Пригадую, як слово взяв один генерал. Парадна форма, орденські планки та поважний вигляд. Він довго згадував відомі події, не обходив гострі, маловідомі кути і зупинився на деталях захоронення в землю аварійного реактора.
– Цього якраз і не було через відсутність аварійного сховища! – прохопилося у когось з присутніх, – бо якби було, то не знадобився б і поверхневий саркофаг.
– Але ж за технологією, – спробував заперечити виступаючий, – мало б бути!..
– То ви насправді там були, чи мали б бути за технологією?! – розбурханим вуликом озвалося застілля.
Для цікавих скажу, що сьогоднішній генерал таки там був. Брав участь у ліквідації в якості майора-інтенданта. Усе інше вичитав з підручників та популярних брошур-інструкцій, якими тоді були наповнені полиці магазинів, як зараз Інтернет-мережа.
А в той самісінький час справжні герої-чорнобильці сиділи поруч зі мною. Мовчали і, мабуть, заздрили, що не вміють так смачно і красиво розказувати байки, подобаючись неукам, котрих це лихо обминуло…
 Олександр ОХРІМЕНКО, полковник у відставці, нині пенсіонер, житель Вишгорода.
Напередодні, у п’ятницю, 25 квітня разом з колегами-пожежниками вирушили на рибалку. На Прип’ять. Обране місце розташовувалося недалеко від мого рідного села – Старі Шепеличі. У десяти кілометрах від станції, де я служив лейтенантом-пожежником разом із колегами – такими ж жовторотими випускниками пожежно-технічного училища. До світанку, близько другої години ночі, у районі нашої станції ніби спалахнула зірниця. Та й згасла. Зараз і не пригадую точно, але, здається, супроводжувалася вона нібито одним чи двома підземними поштовхами… Коли почало розвиднятися, на місці, звідки раніше бачили зірницю з’явилася біло-синювата хмарина, що і змусило нас прийняти рішення: терміново податися на станцію.
Хлопці з паралельного пожежного розрахунку вже були задіяні в роботі. З усіх боків лунали команди, пожежники оживляли рукави для подачі води та зривали зі стендів інструменти. Люди пересувалися немов п’яні. Я побачив колегу Володимира Правика і ледь упізнав. Він уже підхопив смертельну дозу радіації, що позначалося на всьому: і на обличчі, і на рухах, і на мові. Виглядало все це смертельною втомою і погіршенням загального стану здоров’я аж до сильної нудоти. Лунали команди командира нашого підрозділу майора Леоніда Телятникова, які змусили й нас, поки що не задіяних, відразу влитися у загальний процес гасіння пожежі. З’явилися незнайомі люди. Санітари, медики. Згодом міліціонери, військові…
Для друзів моїх, лейтенантів Кібенка і Правика, це було останнє бойове чергування. Далі – санчастина, лікування в Москві, жахлива смерть і поховання на Митищенському кладовищі в суцільно бетонній могилі без тривалих прощань і з обмеженою кількістю присутніх. Генерал Леонід Телятников помер у 2004 від раку. Ми часто відвідуємо його дружину, яка мешкає з сім’єю на Оболоні у Києві.
 Василь ІВАЩЕНКО, полковник у відставці, живе і працює у Вишгороді.
– Я потрапив до Прип’яті вранці 26 квітня з пожежної частини Димера, де проходив службу. Вночі 26-го нас підняли по тривозі і повідомили, що на атомній станції в Чорнобилі аварія. Запам’ятався сизий стовпчик диму над станцією і тихий, мирний квітневий ранок, який ніяк не віщував біди. Хіба що вже вертольоти зеленими джмелями порушували досвітні сни мешканців міста. Пізніше ожили вулиці. З’явилися люди, діти на майданчиках, весільні пари, які урочисто прямували до ЗАГСу. Щоправда, порушували ранкову тишу ще й сирени швидких, котрі «бігали» в напрямку станції. Уже під вечір нам оголосили, що маємо терміново приступити до повної евакуації міста. Підігнали автобуси. Уранці 27-го почалася евакуація і подальша моя служба по охороні громадського порядку міста, що вже за якісь години нагадувало пустку. Треба було попереджувати прояви мародерства, навмисного псування залишеного майна і матеріальних цінностей у зоні радіоактивного лиха, запобігати розповсюдженню «мирного» атому, що вмить перетворився на агресивно небезпечне сміття. Що ми і робили протягом найближчих місяців. Щоденно і якісно. Незважаючи часом на втому, хвороби та щосекундну, але невидиму небезпеку, втрачаючи здоров’я та друзів. А в цілому пишатися та хизуватися виявилося нічим.
Нові виклики висунуло сьогодення. Люди занурилися в інші проблеми. Лише одинаки згадують і шанують сьогодні подвиг юних героїв – лейтенантів Володимира Правика, Віктора Кібенка, пожежних Миколу Ващука, Василя Ігнатенка, Володимира Тішуру, Миколу Мітенка, десятки солдатів-строковиків, які гасили уламки радіоактивного графіту на даху четвертого енергоблоку. Царство їм небесне і вічна пам’ять, бо живемо завдяки Героям!
Юрій ГОРОВИЙ, «Слово»
| |
| Переглядів: 479 | Додав: komashkov | |