Головна » 2015 » Лютий » 7 » Життя у вихорі віденського вальсу
12:46
Життя у вихорі віденського вальсу
Часом здається дивним, що найяскравіше майбутнє проявляється у минулому. Над цим є сенс глибоко задуматися. Адже найзмістовнішою візиткою людини є її діти. Зрештою, у дітях сфокусовані всі досягнення, прагнення, здобутки і недоліки батьків… Чиє у цьому досягнення або провина – то вже інше питання, якого ми цього разу торкатися не будемо…
 
– Я й не знаю, що сказати з означеного вище приводу, – задумливо говорить ветеран, громадський діяч та почесний громадянин Вишгородського району Петро Мартинович Головко, – адже я колишній військовий. Усе свідоме життя віддав армії. Для сім’ї та дітей часу не зав­жди вистачало, проте нащадками я пишаюся, що виросли діти освіченими, гармонійно розвиненими, вихованими, суспільно-активними і порядними людьми. Професіоналами справи, котрій служать.
 
Мова, зрештою, не про здобутки сімейного життя відомого вишгородчанина, хоча у ньому і відображається діяльність ветерана, за що Петро Мартинович і отримав звання «Почесний громадянин Вишгородського району». Звання, що є гідною оцінкою життя цієї людини. 
 
У липні 1927 року особливої події у тому, що у придеснянському селі Вища Дубечня народився хлопчик, ніхто не вбачав. Дитя, то й дитя. Маленька людина… Здіб­ності почали виявлятися у малого дещо згодом. Тягнувся хлопчик до музики, точніше до всього, що мелодійно могло видавати звуки. Самотужки навчився грати на деяких інструментах. Ходив до школи, згодом жив при німецькій окупації. Після визволення Вишгородщини у 1944 році, коли ще гриміла війна, був мобілізований до Радянської армії. Солдатом 786-го батальйону аеродромного обслуговування при військовій частині протиповітряної оборони він зустрів Перемогу. На власні очі пересвідчився у тому, що таке війна. Це, вважає Петро Мартинович, і визначило його подальшу долю: у 1947 році вступив до Київського училища зв’язку, яке закінчив у 1949 році за спеціальністю «телеграфний зв’язок». 
 
І почав вивчати Петро Мартинович військову, так би мовити, географію. Після закінчення училища молодий лейтенант проходив військову службу в Австрії, де з 1949 по 1952 рік служив командиром телеграфного взводу. Потім  була Білорусія, де з 1952 по 1956 рік перебував на посаді командира радіовзводу. Згодом служив у Групі радянських військ у Німеччині (1956-1963 роки), де був  командиром телеграфного взводу та командиром телеграфної роти. А вже потім потрапив до рідних країв – з 1963 по 1975 рік служив у селищі міського типу Десна Чернігівської області. Був заступником начальника штабу батальйону зв’язку, заступником начальника мобілізаційного відділу дивізії, начальником зв’язку полку. У 1975 році звільнився в запас. Нині Петро Мартинович має військове звання  полковника.
 
Після військової служби працював інженером з охорони праці у Київському управлінні експлуатації Київського і Канівського водосховищ (1981-1997 роки) та інженером з охорони праці в ТОВ «Голубий Дніпро» (2000-2004 роки).
 
– У молоді роки я проявляв любов до музики, навчився грі на акордеоні. Навіть у зрілих роках виступав на імпровізованій сцені, зокрема, перед учнями шкіл району. Але любов до музики вдалося реалізувати хіба що через дітей та онуків, – розповідає ветеран. – Донька моя зараз навчає дітей музиці. Син, навпаки – «чистий технар», закінчив Політехнічний інститут.
 
Живий вогник в очах Петра Мартиновича викликають ветеранські спогади про організовані ним особисто справи на честь славних подвигів співвітчизників, що відображено в представленні на високе звання «Почесний громадянин Вишгородського району». Ось про що йдеться у документі: «Головко Петро Мартинович протягом 27 років з моменту заснування організації ветеранів України, вибирався в керівні органи районної організації ветеранів. З 1991 по 1993 рік обирався головою ради ветеранів міста Вишгород. У цей час організував безкоштовні обіди за кошти спонсорів, а коли став заступником голови ради ветеранів Вишгородського району – організував безкоштовні обіди у  Димері та Пірново. Організував установку пам’ятного знака на місці розташування партизанського загону «Перемога» під командуванням С.Ю. Науменка у Чернинському лісництві. Передав у бібліотеку Жукинської школи 105 книжок, а у районну бібліотеку 50 книжок. Передав у товариство Червоного Хреста одяг у кількості 62 найменувань. Вніс 200 гривень на проведення археологічних розкопок біля р. Ірпінь у Демидові. Передав в історико-краєзнавчий музей сім предметів старовини. Постійно проводить роботу зі збору та поповнення зразками друкованих видань різноманітних художньо-історичних експозицій. Має нагороди: орден Вітчизняної війни 3-го ступеня, орден Богдана Хмельницького 3-го ступеня, медаль «За бойові заслуги», медаль «За перемогу над Німеччиною», ювілейні медалі та відзнаки, серед яких – «Почесний ветеран України». Нагороджений також іменним годинником та трьома грамотами Київської обласної державної адміністрації, грамотою районної держадміністрації. Тричі обирався головою ради ветеранів Вишгородського району. Виявив себе як вимогливий до себе і підлеглих керівник. Користується повагою серед членів обласної ради ветеранів та Вишгородського району». 
 
Коли на радіо чи телебаченні звучить мелодія пісні «Весна 45-го року», де є такі слова:  «…Пам’ятає Відень, пам’ятають Альпи і Дунай…», Петро Мартинович згадує дні юності, службу в далекій Австрії. Словом, ніби у тому повоєнному вальсі, крізь роки промчало все його життя… Залишилися лише досвід, мудрість, спогади  та сум за невмолимо плинним часом…  
 
Юрій ГРИМ
Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 113 | Додав: komashkov
comments powered by Disqus