Головна » 2018 » Липень » 26 » Життя прожити – не поле перейти
14:37
Життя прожити – не поле перейти

26 липня відзначила 90-річний ювілей жителька Катюжанки Надія Гаврилівна Погоріла (Павлюк).
Народилась Надія Гаврилівна 1928 року в Катюжанці. В тридцяті роки батьки переїхали в с. Червоне Димерського району (нині с. Володимирівка Вишгородського району). Закінчила чотири класи Руднє-Димерської школи.
Всім відомо, яке тяжке життя було в передвоєнні часи, а особливо під час Другої світової війни! Було і голодно, і холодно, і страшно! 
Колективізація, голод, війна, окупація, знову червоний терор, і знову голод! Дуже тяжкий період нашої історії прийшлось пережити тому поколінню!
80 відсотків чоловіків 1928 року народження не повернулися з фронтів Другої світової війни, тож основна чоловіча робота тоді лягла на тендітні жіночі та дитячі плечі.
Із 1944 року Надія Гаврилівна доглядала колгоспних коней. Під час голоду в 1947 році пішла працювати на пилораму. Молода дівчина не могла справлятись з тяжкою роботою, то була направлена на роботи в с. Трость, де доглядала за молодими лісопосадками. Пізніше працювала в польовій бригаді колгоспу ім. Леніна (пізніше – радгосп «Червоне Полісся») аж до виходу на пенсію.
Надія Гаврилівна має доньку, зятя, двох онуків та двох правнуків.
Начебто коротка та проста біографія… Але за нею – ціле життя людини, насичене радощами та горем, переживаннями та коханням, життєвими труднощами, цікавими фактами. Про один із них не можна не розповісти. 
Далекого 1947 року у Володимирівку зайшла похідна група УПА-Північ, яка тут зупинилась на постій. Хлопці були молоді, веселі, доброзичливі, але виснажені багатоденними переходами по лісах. Цю групу переслідував загін НКВСівців, які йшли по їхніх слідах.
З розповідей очевидців тогочасних подій, люди з острахом, але все ж допомагали «лісовим братам» або «бандерівцям», як тоді їх називали місцеві: хто прав білизну, хто лікував, хто допомагав харчами. Навіть влаштовували вечорниці, на які сходилась молодь з усього села. І ось одного дня їх все ж наздогнав загін НКВС. Між вояками УПА, які перебували на варті, та НКВСівцями зав’язався бій, під час якого один з вояків був тяжко поранений та взятий у полон. Під час допиту він назвався Миколою Зорею (звісно, це був псевдонім). Більше нічого червоним катам він не сказав, лиш попрохав застрелити. 
Його відвели до річечки, де дали напитись води, та на початку села розстріляли, заборонивши місцевим жителям поховати тіло «бандита», щоб собаки та вороння шматували його. 
Тіло Миколи Зорі лежало неподалік обійстя, де на той час проживала сім’я Надії Гаврилівни. Серце молодої дівчини не витримало. «Це ж людина! Це не по-людськи!» – думала Надія. І, попри страх, застереження матері та батька, вирішила поховати вояка. Взяла підводу з кіньми (за якими доглядала на той час), допоміг їй Василь Пилипович Чупрій та місцеві хлопчаки, які взялись копати могилу на краю лісопосадки (де нині розташовується центр села, церква та продовольчий магазин). Мама дала ряднину і хустку, якою Надія накрила лице, та поховала вбитого вояка, що загинув у боротьбі за волю України!
Після цього Надію Гаврилівну викликали до Димерського районного відділу НКВС на допити, дивом їй удалось уникнути засудження та заслання. Хтось із місцевих жителів повідомив каральні органи про те, що дівчина виявила людяність та поховала розстріляного бандерівця. На запитання слідчого «Ти знаєш, кого поховала?», вона відповідала одне: «Знаю, я поховала ЛЮДИНУ, яка повинна спочивати у землі, а не бути пошматованою собаками!». В подальшому дівчину постійно цькували деякі люди та дорікали за її вчинок.
Ось такі люди живуть поряд з нами! З великим серцем, з великим почуттям людяності!
Низький уклін Вам, Надіє Гаврилівно, за Ваш вчинок, який повинен залишитись у пам’яті поколінь та слугувати прикладом для всіх нас, а особливо – для молодого покоління!
Ініціативна група з дослідження діяльності ОУН-УПА у Вишгородському районі в складі історика та краєзнавця Алєксєєнка Григорія Івановича, отамана Вишгородського районного козацького товариства Всеукраїнської громадської організації «Українське Реєстрове Козацтво» Максима Миколайовича Павленка, громадського активіста Олександра Володимировича Бубира, голови Вишгородського районного Товариства репресованих та політв’язнів Надії Богданівни Романів, громадського активіста Олексія Васильовича Матвійчука щиросердечно вітаємо Вас, Надіє Гаврилівно, з 90-річним ювілеєм та зичимо Вам і Вашій родині міцного здоров’я та зустріти ще не один ювілей!

Максим ПАВЛЕНКО
 

Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 503 | Додав: slovo
comments powered by Disqus