Головна » 2015 » Січень » 24 » За покликом серця
10:25
За покликом серця
Гість нашої редакції – Ілля Богданов, у минулому  старший лейтенант Федеральної Служби безпеки (Росія). Народився у Владивостоці (Приморський край РФ), потомственний військовий. На одній із застав Приморського краю стоїть пам’ятник його прадіду, капітану-прикордоннику.
 
Закінчив Хабаровський прикордонний інститут ФСБ РФ. За особистим бажанням поїхав служити у Дагестан, де брав участь у контртерористичній операції у 2010-12 роках. Повернувся в Примор’я, де боровся з браконьєрством. Неодружений, мав власне житло у Владивостоці. Влітку минулого року перейшов на бік України. Сьогодні – доброволець Добровольчого Українського Корпусу «Правого сектора», воює в районі Донецького аеропорту.
 
– Як сталося, що офіцер ФСБ став одним із тих героїв, якими пишається вся Україна, з гордістю називаючи їх «кіборгами»?
 
– Це був поклик душі та власні переконання. Адже за Майданом спостерігав із самого початку, цілком його підтримуючи. 
 
Мені дуже не подобалося те, що відбувалося останніми роками в Росії. І, відверто кажучи, сподівався, що подібний виступ народу відбудеться саме у нас. Навіть коли навчався у прикордонному інституті, чекав найменшої подібної іскри, щоб її підтримати. Але це сталося у вас. Коли дізнався про події на Майдані Незалежності в Києві та вторгнення Росії в Крим і Донбас і те, що багато з моїх знайомих поїхало воювати на боці «ЛНР-ДНР», зрозумів, що моє місце в Україні, яку треба підтримати всіма силами. 
 
– Із Владивостока твої знайомі їхали на Донбас, щоб підтримати «ЛНР-ДНР»? Невже в Примор’ї своїх проблем мало?
 
– Саме так. З тих, кого лише я знаю – поїхало шестеро. А в цілому – десятки й сотні. Йде мобілізація через російське «казачество» під лозунгами порятунку «Русского міра», хреста животворящого, «Хай живе Новоросія!» і таке інше. І люди «ведуться» або на це, або на гроші.
 
Я їхав в Україну, розуміючи стан українських Збройних Сил і знаючи, що потоку «ополченців-сепаратистів» треба протистояти. Кордон перетнув за 500 рублів хабаря «найсумліннішому» українському прикордоннику.  До речі, тоді (у липні, - ред.) жодного разу ніхто не перевірив ні мої речі, ні документи. Перетинав кордон я з боку Белгородської області.
 
Прибув у Київ з одним рюкзаком з розрахунком запасу до жовтня місяця (3,5-4 місяці, – ред.). Думав, що довше проти такої навали не проживу, десь загину. В Україні я не знав жодної людини. До речі, зараз мене часто запитують користувачі з Росії «Як приїхати в Україну? До кого звернутися?» тощо. Якийсь моральний онанізм. Хочеш їхати – збирай речі і їдь. 
 
– Як тебе зустріла Україна?
 
– Цікаво було побачити на власні очі революційний антураж Майдану – прапори, покришки, барикади, палатки. Але на той час вже розцвів (якщо пам’ятаєте) «алкомайдан». Не було навіть до кого звернутися. Хотів знайти збірний пункт батальйону «Азов» – не знайшов. Відтак вирушив на пошуки штабу Майдану. Там мене відразу зарахували до шпигунів та викликали до СБУ.  
 
Далі – перевірка включно на поліграфі (психофізіологічні тестування за допомогою детектора брехні, – ред.). Це було правильно. Адже я підпадав під категорію «ініціативників», тобто тих, хто перейшов на інший бік з власної ініціативи. До них завжди ставилися з особливою пересторогою, адже мотивація невідома. Це може бути й диверсійна діяльність. Перевірку я пройшов успішно, позитивно для себе. 
 
Після цього була прес-конференція з цього приводу та телеефір на каналі «Ера». У той час через російські ЗМІ розповсюджувалася інформація про масове дезертирство з лав українських Збройних Сил.  І тут такий приклад – офіцер ФСБ перейшов на бік України. 
 
– Як опинився у Донецькому аеропорту?
 
– Я намагався все ж вступити до «Азова», але мене не взяли: «Ви така незвичайна постать… Ми не можемо взяти на себе таку відповідальність…». Кажу: «Хлопці, я тільки заради вас в Україну приїхав!» У відповідь: «Ну, вибачай», – і виставили мене з речами на вихід.
 
Така сама історія була і в «Правому секторі», інших добровольчих батальйонах. Лише коли я звернувся до тих СБУшників, які мене перевіряли, вони допомог­ли мені влаштуватися в батальйоні «Донбас». Це було перед самим Іловайськом. Дивні речі в тому котлі відбувалися, але це тема для окремої розмови. Після виходу з «котла» та переформування частин я опинився у батальйоні «Кривбас». Куди направлений був через місцевий військкомат. Але через проблеми з дисципліною та зловживаннями спиртними напоями це формування у підсумку ніде не воювало, було розформовано, особовий склад переведений до інших частин. Я через місцевих волонтерів вийшов на Дніпропетровськ, на «Правий сектор», де мене направили на базу Добровольчого Українського Корпусу (ДУК ПС). А через добу був уже в Пісках під Донецьком і записався «на чергу» в аеропорт. З часом приїхав Дмитро Ярош. Нас зібрали і покликали вийти добровольців на заміну в аеропорт. Потрібно було п’ятнадцять, а вийшло – п’ять. Відверто кажучи, це мене дещо здивувало, адже всі були такі вмотивовані… Хоча вмирати теж ніхто не хоче.  Ще десять було призначено і ми поїхали до аеропорту. Наша позиція була поруч із метеовежею. Почалась бойова робота, задля якої я і рвався в Україну. Збройні Сили мінялися раз на тиждень, нас – раз на чотири, інколи довше. Але ми не жаліємося – це наша тема, добровольча. Там теж дещо викликало подив, і знову – тема окремої розмови. 
 
– Я чув, що тебе під час відпочинку намагалися викрасти…
 
– Була справа. У листопаді відбулася перша заміна з аеропорту. Я поїхав на відпочинок у Ковель. Там цей інцидент і відбувся. За їхнім (ФСБ, - ред.) задумом мене мали викрасти два громадянина Білорусі, а там, у Білорусі, уже чекали представники російських спецслужб. Але, через певні причини, у них не склалося. Я вже давно чекав на щось подібне, тому – готувався. То й хай їм. 
 
Я хотів розповісти про інше. Я знаю і бачив, як ставляться до ветеранів Чечні та інших операцій у Росії. Будеш звертатися за допомогою – у відповідь: «Йди нахрен, бомжара!». А тут – майже будь-яке питання вирішується позитивно. Ось, наприклад, «відремонтували» мені п’ятнадцять зубів задарма. І взагалі, від шматка хліба до амуніції, від доброго слова до доброго діла, в Україні люди завжди йдуть назустріч.
 
– Як далі складалася служба?
 
– Зараз служу в 7-му батальйоні ДУК ПС. З Пісків перебралися в Тоненьке. Сподобалося, що з минулих помилок робилися висновки і організація служби та життєдіяльності у цьому батальйоні організовані вже на доволі високому рівні. Менше метушні, більше спокійної та планомірної роботи. І артилерія 93-ї бригади вже працює достатньо влучно. Молодці! 
 
– Ти казав, що багато твоїх знайомих воюють за так звану «Новоросію»…
 
– Коли стояли поруч із метеовежею в аеропорту, на мене через соцмережі вийшов мій земляк з Владивостока, який воює на боці «ДНР». Повідомляв, що буде мене штурмувати, а після невдалого штурму ділився «враженнями». Писав, що наступного разу все вийде. 
 
Ті, хто воює в «ЛНР», теж повідомляють, що їздять у відпустки, зокрема, до Москви. Один написав, що помітив цікаву річ: У «ЛНР» наголошують на тому, що вони всі православні, а одне з головних гасел – «Православ’я або смерть». Так у Москві за вигукування такого лозунгу Путін сажає людей до в’язниці. 
 
Розмовляв та перекладав з російської
Володимир ПОТАПОВ, «Слово»
Далі буде.
Переглядів: 180 | Додав: komashkov
comments powered by Disqus