Головна » 2013 » Березень » 30 » З чого починалася ДЮСШ…
13:01
З чого починалася ДЮСШ…
У ці дні, двадцять п’ять років тому, Вишгородська районна дитячоюнацька спортивна школа урочисто переїхала зі старого бараку, що на масиві «Берізки», до великої просторої новобудови, розташованої по вулиці Грушевського у центральній частині Вишгорода. Усі ці роки керував закладом директор Олександр КОГУТ, який і розповів нашому кореспонденту, як розвивався спорт у районі і з чого починалася ДЮСШ. 

Починав кар’єру Олександр Тихонович звичайним вчителем фізкультури у школі №1 міста Вишгород, займався ігровими видами спорту, аж допоки у 1979 році його не призначили директором ДЮСШ. 

– Розміщувалися ми, – почав він розмову, – спочатку у двох кімнатах невеликого бараку на «Березіках», ділили один будиночок із вечірньою школою. То можна було назвати конторкою. Для історії збереглася фотографія тієї першої будівлі. Вона зараз почесно висить у холі нашої школи. Незважаючи на брак приміщення, у нас добре розвивалися такі відділення, як баскетбол (згодом його замінили на волейбол), легка атлетика і футбол. З 1989 року, з появою басейна, додалося плавання. Відділення, як бачите, залишилися незмінними й досі. Починали ми всього зі 150 учнями! Для порівняння – сьогодні у нас займається майже півтисячі дітлахів. Зайняття проходили у спортивних залах шкіл №1 і 2, а також будинку культури «Енергетик». Спортивному вихованню тоді приділялося багато уваги, тож поступово відкривалися наші філіали у Демидові, Катюжанці, Гаврилівці, Лютежі, Нових і Старих Петрівцях… 

– Розкажіть про будівництво нового приміщення ДЮСШ, чому воно тривало так довго – чотири роки? 

– Зрозуміло, що вічно ми б не сиділи у бараку на «Берізках». Плинув час, школа розросталася, була потреба у власних приміщеннях. У той час будувалося все місто одночасно, а школа не стояла серед першочергових об’єктів. Це було позапланове будівництво. Мені довелося тривалий час збирати різноманітну документацію, дозволи, узго дження, робити плани і все таке інше. Лише у 1984 році приступили до безпосереднього будівництва. Я буквально жив ним. Та оскільки, як я вже казав, ми були позаплановими, кошти надходили не стабільно. Так і будувалися: прийшли гроші – будуємося, закінчилися гроші – призупинили будівництво. Але, як кажуть, світ не без добрих людей, відчутну допомогу ми отримували від тодішнього керівника Каскаду Київських ГЕС і ГАЕС Семена Поташника. Доводилося їздити, вибивати кошти чи просити матеріали. Бував і у Москві, і у Керчі, і у сусідніх Біличах… Отак спільними зусиллями у 1988 році ми добудували нашу спортивну школу. До речі, етапи цього будівництва також можна відслідкувати – у нас є багато фотографій. 

– Скільки випускників ДЮСШ поєднували своє життя із спортом? 

– Багато хто поступав до тодішнього Інституту фізичного виховання і спорту. Однак, мало хто потім йшов далі. Це зрозуміло, адже на зарплату вчителя фізкультури нормально прожити неможливо. У нас є багато майстрів спорту, особливо з плавання та футболу. Але всі вони покинули спорт через фінанси. Радує те, що з наших вихованців виростають здорові люди, які пропагують спорт, ведуть здоровий спосіб життя, привчають до нього членів своєї родини. Мені дуже приємно, коли бачу, як батьки, які колись займалися у нашій ДЮСШ, тепер приводять до нас своїх дітей. Або жінки, які водили своїх дітей, зараз приводять на заняття онуків. Чим більше буде таких династій, тим більш здорову матимемо націю… 


У нелегкі 90-ті роки минулого століття нам теж було несолодко – скоротилася кількість учнів, тренери шукали іншу роботу, з більшою зарплатнею, закривалися філіали. На жаль, був тривалий період занепаду. Зараз, звісно, ситуація краща. Але не всі філіали відновили свою роботу. Багато дітей перейшли грати до ФК «Діназ», з яким у нас, до речі, партнерські стосунки. Але потроху все налагоджується. Хотілося б відродити турнірні традиції. Зараз у районі постійно діє лише один волейбольний турнір ім. Миколи Вознюка. 


Порівнюючи із минулим, сьогодні менше дорослих займається спортом – менше пропаганди і заохочення, а голов не – не вистачає умов. Однак, за моїми спостереженнями, чисельність спортивної молоді постійно зростає. Цьому сприяють, наприклад, деякі сільські голови, вчителі фізичного виховання та активні молоді люди. І це не може не радувати мене як тренера. 

– Хто зараз тренує юних спортсмені? 

– Зараз працює десять тренерів, від яких, чесно кажучи, багато чого залежить. Вони ентузіасти, люблять і турбуються за свою справу. А молоді вчителі не дуже бажають йти сюди працювати. Знову ж таки, через фінансовий бік справи. 

– Тобто різниця між ДЮСШ сьогодні і ДЮСШ років 30 тому – є? 

– Так, і колосальна. Щоб не казали про радянські часи, але були і позитивні моменти. Тоді була стабільність – ми завжди мали форму, інвентар, умови для тренувань. Зараз не так. Тому, що на все це потрібно шукати спонсорів. Якщо дуже пощастить, вистачить ще й на змагання поїхати. Раніше було інакше. Варто згадати тільки літні табори! Пам’ятаю, як у район Жукина вивозили дітей на оздоровлення, відпочинок і тренування. У мене цілий альбом є з тих добрих часів. 

І справді – Олександр Тихонович дістає з полиці не один, а два альбоми, показуючи чорно-білі фото з таборів та змагань. Цікаво, що тренер пам’ятає не лише рік і подію, а ім’я і прізвище майже кожного маленького спортсмена: 

– Це наші чемпіони України 1992 року серед спортивних шкіл областей. А ця команда посіла третє місце у 1994 році. Дітлахам, які засмагають на березі річки, вже по сорок років сьогодні. Їм зараз і самим цікаво поглянути на ці фотографії, і своїм дітям їх показати. Я дуже хочу, щоб спорт увійшов у наше життя, хоча б як раніше. Для цього потрібно, щоб наша держава змінила своє ставлення до спорту, приділяла більше уваги, збільшила фінансування. 

Ольга ПЕТРЮК, «Слово» 
Фото Олександра КОВАЛЕНКА 
та з архіву Олександра КОГУТА
Переглядів: 448 | Додав: komashkov
comments powered by Disqus