Головна » 2017 » Вересень » 28 » Український Єрусалим
17:38
Український Єрусалим

Ознайомившись із останніми трагічними сторінками історії Києво-Межигірського Спасо-Преображенського козацького монастиря, вникнувши в багатовимірність тисячолітньої діяльності цієї унікальної обителі, нам залишається зробити висновок, що Вишгородщина з її Межигір’ям була одним із найважливіших духовних місць в Україні. Вишгородська земля завжди поєднувала в собі такі основи, як християнство, державність, військо, культура...
Межигірський монастир в усі часи мав благотворний вплив на територіально близькі села і людей, що тут жили. Ці святі місця завжди притягували до себе увагу як видатних людей усіх історичних епох, так і душі тисяч простих людей, які жили в навколишніх селах, згуртовуючи тут масу духовних особистостей, укріплюючи в людях найкращі риси української ментальності.
Відомо, що в червні 1843 р. Межигір’я вперше відвідав Тарас Шевченко. В цей час на території монастиря діяла фаянсова фабрика. 11-13 червня поет був на плотах, які сплавлялись із верхів’їв Дніпра по Прип’яті. Пізно ввечері 13 червня в день святої Трійці плоти зупинились на піщаній косі біля Межигір’я. Художник Шевченко в цей час працював над серією живописних робіт «Мальовнича Україна». Неповторні краєвиди Межигір’я зацікавили художника, і він деякий час проживав тут, малював Вишгород, Нові Петрівці, Межигір’я. Записував пісні, що їх йому співали місцеві селяни, серед них записав дві балади про Самійла Кішку та Самійла Самуся. Пив воду із Дзвінкової криниці.
Л. Горбач, колишня вчителька Новопетрівської школи, так розповіла про це у своєму вірші «Дзвонкова».
Не чернеча Дзвінкова криниця
І не монастирська Дзвінкова,
Бо колись Тарасові напиться
Вольниці козацької дала.
Та вода дала йому неспокій,
Дар любить людей, за них 
страждать,
В горі буть стожилим і стооким,
Серцем – бачить, Словом – 
розказать.
Не чернеча Дзвінкова криниця
І не монастирська Дзвінкова,
У живій воді душі безсмертя
Україна Синові дала.
Відомий малюнок Шевченка, що зображує загальний вигляд в’їзної брами в Межигірський монастир.
Перебуваючи в засланні, поет подумки чи не кожного дня повертався в Межигір’я, працюючи в Орській фортеці над поемою «Чернець». У його щоденнику є запис: «Якщо і є де рай на землі, то це – у Межигір’ї, з його Дзвінковою». В одному з листів 1844 р. до свого приятеля Я. Кухаренка, отамана Кубанського козацького війська і письменника, поет повідомляє: «Був уторік на Україні, був у Межигірського Спаса і на Хортиці, і скрізь був, і все плакав: сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, бодай вони переказились!».
10 років, протягом яких Тарас Шевченко перебував у засланні в Аральській пустелі, спокутуючи кару за участь в Кирило-Мефодіївському братстві, поет кожного дня бачив тяжкі і світлі сни-спомини про відвідання святих межигірських місць. Тоді ще були живі віковічні Володимирові дуби, що росли на горі над Дзвінковою криницею. За легендою, ці дуби посадив Володимир Хреститель. Їх бачив Тарас Шевченко, сидів під ними, малював тут. Зрубані ці дуби в 1860-х роках орендаторами Межигір’я. А поряд з ними вже тягнулись до сонця молоді дуби, діти Володимирових, що дожили до наших днів. Зараз на тому місці ростуть три дуби. Це потомки Володимирових дубів. Обхват першого дуба  – 4, 37 метра, висота – 22 м, вік – близько 500 років. Обхват другого дуба – 3,8 м, третього – 3,7 м, а висота – по 14 м, віком вони майже 300 років. Ці дуби оголошені заповідними деревами, вони огороджені і мають охоронні знаки. Місцеві жителі часто називають ці дуби Шевченковими. Один із новопетрівських поетів, М. Ніколаєнко, присвятив такі рядки 500-літньому дубу-патріарху:
Цей дар небесний навіки,
До Бога тягнуться гілки. 
Він зріс на диво в Межигір’ї,
Зберіг духовності довір’я.
Він зріс, де з ним ченці дружили,
Він чув, з яких дзвіниць дзвонили,
Під ним співали козаки,
Він знав Шевченкові думки.
Він в очі пильно всім дивився,
Молитви в небо посилав,
Гілки до Істини тяглися,
Він всі віки на нас чекав.
В 1925-1930-х роках Межигір’я в різний час відвідали Лесь Курбас, Олександр Довженко, Остап Вишня, Юрій Яновський, Володимир Сосюра та багато інших видатних особистостей, діячів української культури і мистецтва ХХ століття.
В 1929-30 рр. в Межигір’ї працював видатний історик мистецтва Федір Людвігович Ернст. Він вивіз із монастиря перед руйнацією і цим зберіг для нащадків велику кількість унікальних портретів та ікон, зняв розміри монастирських будівель, сфотографував їх.
В 1990 р. в Україні було створено урядову комісію на чолі з М. Орлик для археологічних досліджень території Межигір’я з метою перевірки гіпотези існування хоч би залишків бібліотеки Ярослава Мудрого. Археологічні дослідження проводив Інститут археології протягом 1990-1992 років. Керував роботами експедиції НАН України В. Харламов. Та у зв’язку із засекреченням урядових дач експедиція мала досить обмежені можливості доступу до об’єктів досліджень, не були надані плани території і не забезпечувалося необхідною технікою. В 1993 р., вже після припинення досліджень, в доповіді науковому Товариству охорони пам’яток історії та культури, В. Харламов доповідав: «...в результаті археологічних робіт 1990-го року була відкрита площа близько 500 кв.м. Виявлені рештки стін та фундаментів кам’яних монументальних споруд ХVII-ХХ ст., а також залишки підземних ходів та приміщень... В 1992 р. вдалося знайти та локалізувати стародавнє кладовище».
Очевидно, найціннішим у цьому дослідженні варто вважати віднайдення старовинного кладовища. Але, на жаль, воно залишалось у наявності десь до з’яви у Межигір’ї  «донецького пахана» Януковича, який вже в 2007 р. присвоїв близько 140 га території української національної святині через продажництво тодішнього президента та мовчазної згоди місцевої влади, що надала дозвіл на передачу в оренду землі на 49 років ТОВ «Танталіт». Янукович за народні кошти в угоду своїм амбіціям знищив святе місце і збудував те, що зараз маємо, вщент зруйнувавши старовинне кладовище.
Коли з території Межигір’я під час будівництва вивозились сотні самоскидів землі, нею засипався північно-західний схил яру Мочар, де місцеві жителі бачили останки варварськи потривожених святих небіжчиків.
Та інакше до історії Межигір’я ставиться народ, серед кращих представників якого є люди, що їх завжди турбувала доля Межигір’я. В останні роки радянської влади громадські організації Вишгородщини, до яких долучалось Товариство української мови «Просвіта» ім. Т. Шевченка та щойно утворені УПР, Рух, почали влаштовувати пікети під високими парканами, де доживали останні місяці комуністичні владоможці.
Проїжджаючи в Київ у громадському транспорті, ми, пересічні громадяни, з подивом помічали на трасі перед поворотом на Межигір’я великі групи людей з гаслами-вимогами «ЦК КПУ та КПРС, геть із Межигір’я!». Більшість із нас тоді вперше чули слово «Межигір’я», адже абсолютно нічого не знали про це місце. Новопетрівчани ж, предки яких з діда-прадіда пили воду з Дзвінкової криниці, єднались і в 1990 р. біля джерела спочатку спорудили невелику капличку.

Геннадій НІКОЛАЄНКО, Нові Петрівці,
Валентина ОСИПОВА, Демидів

*   *   *
87-річний уродженець с. Валки М. Ніколаєнко згадує: «Мій батько, 1903 року народження, свою освіту почав одержувати в школі, яка працювала у монастирі. Це місце для моїх предків, для мене, моїх дітей та внуків завжди було і є святим, і тому ще до початку незалежності України ми боляче сприймали те, що свята обитель давно втратила своє призначення. Тому єднались, радились, як відкрити нашим людям правду про монастир, його існування і роль в історії України. Найактивнішими в цьому були О.І. Дробаха, П.І. Сенько. В 1996 р. ми задумали до 155-річчя відвідання Т.  Шевченком Межигір’я встановити біля Дзвінкової криниці меморіальну дошку з рядками із поеми «Чернець». Здійснили ми це у березні 1998 р., чим дуже гордились, адже все це було зроблено силами простих людей, якими керували почуття патріотизму.
В 2007 р. 77-літній М. Ніколаєнко передав свою любов і неспокій, всі піклування про Межигір’я своєму молодшому синові Геннадію. За ці роки біля Дзвінкової криниці збудовано невеличку дерев’яну церкву Преображення Господнього. До 195-річчя з дня народження Шевченка за ініціативи Г. Ніколаєнка встановлено пам’ятний знак у вигляді тризуба, на якому розміщено 72-рядковий уривок із поеми «Чернець».
Жителі Нових Петрівців громадою упорядкували територію навколо Дзвінкової криниці, спорудили дитячий майданчик, облаштували Козацьку галявину, на якій в 2010, 2011, 2012 та 2013 роках в літню пору проводились фестивалі народної пісні та ручних ремесел «Межигірський узвіз», що збирали тут сотні людей з усієї Вишгородщини.
Таким чином, новопетрівські активісти, яким допомагали меценати із Вишгорода та Нових Петрівців, несли інформацію про історію Ме­жигірської обителі. Люди нарешті довідались, які духовні скарби знищив московський імперіалізм та комуністи, що успішно утаємничували все, що стосувалось Межигірського монастиря, вилучивши його з духовного кровообігу нації.
15 листопада 2013 р. ініціативна група за присутності жителів навколишніх сіл та Вишгорода підготувала урочисте встановлення на п’ятиметровий дубовий хрест пам’ятної таблички про спомин духовенства, козацтва та благодійників Межигір’я, що вважали за найвищу честь бути похованими у Межигір’ї. У цьому віками намоленому місці мріяли бути похованими тисячі людей, сподіваючись, що ніщо і ніколи не порушить їхнього спокою.
В 2014 р. Г. Ніколаєнко ініціював молебні на території монастиря, які проходять на місці Спасо-Преображенського храму. Перший молебень в пам’ять усіх похованих у Межигір’ї, а це 688 душ духовенства та понад 1500 козаків і мирян, відбувся 14 лютого 2014 р.
Із багатьох місць Київщини на Шевченківські дні кожного березня за ініціативою громадськості у Межигір’ї збираються патріоти, щоб вшанувати пам’ять геніального сина України, читають його твори. Хори Київської області та київський хор «Просвіта» співають десятки народних пісень та пісень на слова Шевченка. 4 березня 2017 р. перед присутніми виступив народний артист, лауреат Шевченківської премії, Герой України Анатолій Паламаренко. Він прочитав поему «Чернець» та ряд віршів Кобзаря.
Кожен, хай навіть невеличкий захід, що організовується для відродження Межигір’я, вимагає не тільки часу, а й коштів та душевних сил, які невідомо де черпає Геннадій Ніколаєнко, достойний син свого батька. Адже батько, коли був молодшим, вкладав частину своєї душі для відродження слави Межигір’я і передав цей запал своєму прямому нащадку. Зараз Геннадій Ніколаєнко згуртовує навколо себе небайдужих людей, маючи до 40 публікацій про Межигір’я у пресі, близько 30 виступів на радіо «Культура» та телебаченні. Ним у 2012 році написані слова для пісні про Межигір’я, музику до якої створив М. Олійник (молодший).
Одним із найдієвіших помічників у межигірських справах для Геннадія Ніколаєнка з 2014 р. став Дмитро Піркл. Цей чоловік ще 2007 р. із наукових праць видатного українського історика Дмитра Яворницького дізнався про Межигірський монастир і з того часу дуже захопився історією цього святого місця. Спочатку це хобі дніпрянина Д. Піркла привело до Києва, звідки рукою подати до Межигір’я. За ці 10 років Дмитро Піркл став одним з най­обізнаніших людей, якому вдалось не тільки перечитати майже все на улюблену тему, а й зібрати велику колекцію поштових листівок, присвячених історії Межигір’я. В ході колекціонування Дмитро Піркл захопився ще одним способом увіковічення межигірських подій: це – медальєрство. Під медалями розуміються не звичні для нас нагородні нагрудні знаки, а незвичайні мистецькі настольні та монетовидні, на яких медальєр увічнює історичні події, що стосуються Межигірської обителі. Цей молодий чоловік заслуговує на велику подяку і подив від своїх співвітчизників за свої незвичайні захоплення і їх втілення.

Валентина ОСИПОВА, Демидів

Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 67 | Додав: slovo
comments powered by Disqus