Головна » 2017 » Серпень » 31 » Український Єрусалим
18:34
Український Єрусалим

Про наявність древньої бібліотеки в Межигір’ї свідчить Г.Ю. Сафонова, дружина головного інженера по будівництву урядових будинків і споруд при управлінні справами Ради Народних Комісарів УРСР М.В. Сафонова, який три роки керував будівництвом урядових дач у Межигір’ї. Його начальником на будівництві був гебіст Журавицький, а заступником Сафонова працював Келлер О.Л., начальником АХО – гебіст майор О.М. Щербина. М. Сафонов під наглядом своїх безпосередніх начальників по будівництву брав участь у знищенні межигірських святинь і у побудові нових споруд. Його дружина була на той час вагітна і безвиїзно жила з чоловіком у Межигір’ї. Для неї була виділена кімната у приміщенні дачі С. Косіора. Коли настав 1937 рік і безперервно йшли арешти, люди стали боятися одне одного, і тому вагітна жінка боялася показуватись на очі чужим людям.
«Одного разу чоловік наказав мені, – розказує Густава Юхимівна Сафонова,  – що було віддано наказ, аби на території Межигір’я ніхто не з’являвся, і суботнього вечора на територію заїхала чорна тюремна машина із загратованими віконцями і зупинилась біля дачі Косіора. З неї гебісти випустили двох арештантів. Пізніше чоловік пояснив, що це були смертники, яким гебісти обіцяли зберегти життя, якщо вони виконають те, що їм накажуть». Стоячи на портьєрою, жінка бачила, як на арештантів надягли наручники. У супроводі охорони, серед якої був начальник Лук’янівської в’язниці М.О. Гутман і її чоловік, арештанти пішли в лісові зарості. «Спати я не могла, дуже хвилювалася. Приблизно о другій годині ночі я вийшла з будинку, пройшла трохи в тому напрямку, куди пішла група людей і почула голос свого чоловіка. Пішовши на його голос, невдовзі побачила усіх біля викопаної ями. Арештанти ховали у ту яму книжки, перед цим загортаючи кожну окремо у толь (водонепроникний будівельний матеріал). Ці книги деякий час зберігались у підвалі дачі Косіора. Жінка тихо пішла назад непоміченою. Чоловік повернувся тільки вранці. А Густава Юхимівна вдень пішла на те місце, де сховали книги. Земля була задекорована сухим листям, але ногам було чутно, що вона пухка, тобто недавно копана. Поряд стояла лава, якої раніше не було. Дошка була вкрита фарбою, яка ще не висохла. Через деякий час дружина не витримала і запитала чоловіка про долю тих двох в’язнів, він спохмурнів і відповів: «Їх було розстріляно у той же день у Лук’янівській в’язниці». У своєму зверненні у органи КДБ, яке  Г.Ю. Сафонова зробила у 1980-х роках, вона зазначила таке: «Я впевнена, що, потрапивши на територію Межигір’я, зможу вказати місце, де заховали книги. Зробивши це, я зніму з душі важкий тягар, що не дає мені спокою вже півстоліття. Г.Ю.Сафонова, пенсіонерка». 
Як відреагували на звернення свідка кагебісти, зважаючи на те, що на той час у Межигір’ї ще постійно проживав партійний бос В. Щербицький і територія колишнього монастиря була засекречена, наразі нам невідомо. Можна припустити, що звернення, як і багато подібних цінних свідчень, які б могли пролити хоч якесь світло на долю межигірської бібліотеки, було покладене «під сукно», де знаходяться і по цей час.
Відголоски про Межигірську бібліотеку час від часу виникали в наукових колах України. До журналіста В. Шарова, який проводив журналістське розслідування в кінці 1980-х – початку 1990-х років, якось у робочий кабінет зайшов чоловік, який представився Аркадієм Йосиповичем Слуцьким, колишнім науковим співробітником університетської бібліотеки в місті Краснодарі, і засвідчив, що всього декілька місяців тому він у Краснодарській бібліотеці віднайшов п’ять книг, що належали козацькому Межигірському монастирю, і ще декілька, в яких написано, що вони з Січової Покровської церкви. 
Шаров став безпосередньо займатися розслідуванням по цьому повідомленню, і ось що він вияснив. У 1794 році кошовий отаман Антон Головатий (через 8 років після розгону Межигірського монастиря Катериною ІІ) звернувся з проханням до царського уряду дозволити перевезти із Межигір’я у Тамань, де на той час осіла деяка частина запорожців, ризницю і бібліотеку Межигірського монастиря, а також Покровської церкви. Прохання було задоволене. За історичними раритетами був посланий поручик Степан Білий. А до Петербурга тим часом вирушив на пошуки ще один представник козацької старшини – Тимофій Котляревський. Йому вдалось знайти кілька книжок і речей із ризниці Межигірського монастиря в Олександро-Невській лаврі. А Степанові  Білому довелось із Межигір’я поїхати ні з чим, бо бібліотека і ризниця зникли з того місця, де він мав їх шукати. 
Судячи з архівних документів, пограбування Межигір’я відбувалося протягом не одного десятиріччя, і було воно як офіційним, так і неофіційним. До офіційних грабіжників, які без жодних перешкод вивозили з монастиря книжки і цінності, відносяться відомі тогочасні магнати і збирачі старовини: графи Г. Потьомкін та В. Мусін-Пушкін.
Таким чином, Степан Білий зміг взяти з Межигір’я лише декілька незначних речей, а зі слів свідків, серед яких був якийсь Остроух, що жив у Межигір’ї, Білий склав великі списки вивезених до нього цінностей (Остроух називав навіть адреси, за якими вивозилися раритети). 
Отже, ясно, що з бібліотекою Межигірського монастиря нічого неясно! Так часто, на жаль, буває у нас, коли мова заходить про великі чи то матеріальні, чи то історико-культурні цінності... А хотілося б нам усім, аби посадові особи незалежної України ще раз підняли це питання і довели його до якогось логічного кінця.
У газеті «Слово» за 22 липня 2017 року ми звернулись до читачів із проханням відгукнутись  на публікацію статей «Український Єрусалим». Через деякий час озвався житель села Демидів Олексій Гнатович Ященко, який розповів, що його діду, Іполиту Даниловичу Мурзаку (1887-1956 рр.), в 1930-ті роки довелось докласти чимало зусиль і талантів до зведення дач у Межигір’ї. Іполит Данилович був унікальною людиною, наділеною багатьма талантами. Про таких людей говорять «самородок». За що б не взявся цей чоловік, все у нього виходило так, як він задумав. Іполит був, як то кажуть, «і швець, і жнець, і в дуду грець». Та найчастіше йому в житті доводилось будувати хати –  і собі, і односельцям, бо дерев’яні роботи давались йому від простих до найвишуканіших, які треба було виконувати найтоншими інструментами: це різьба по дереву. У Демидові до  цих пір збереглись до десятка будинків, які своїми руками у першій половині ХХ століття будував і прикрашав цей самобутній майстер. В кінці 1920-х та на початку 1930-х років Іполит Данилович збудував для своєї сім’ї розкішний на той час будинок, найкращий у селі. В 1932 році  місцеві комуністи, очолювані Л.Л. Васильєвим, тодішнім директором школи, (який перед цим обездолив «куркулів» у селах Литвинівка та Мануїльськ, теперішня Любимівка), розкуркулюючи родину Іполита Даниловича, вигнали його не тільки із власного дому, і навіть із села. Втікаючи з Демидова, сім’я прибилася до Києва, де вони жили у підвалі житлового будинку. А на хліб глава сім’ї заробляв будівництвом. У 1934 році Іполита Даниловича відшукали енкаведисти і наказали, щоб він у тижневий термін підібрав собі бригаду у Києві і Демидові із чоловіків, які, на його думку, мають такі самі навики роботи з деревом, як у нього. Таким чином, демидівський майстер потрапив у Межигір’я, де жив і працював майже три роки. Його дружина, Христина, працювала з ним на території колишнього монастиря, виконуючи обов’язки кухаря, бо була відомою на все село кулінаркою. Вже після смерті свого чоловіка бабуся Христина часто згадувала ті роки та розповідала внукам і правнукам, що Іполиту Даниловичу доводилось займатись опоряджувальними роботами на дачі Якіра. Лобзиком він вирізував із дерева неповторні візерунки, на яких були чудові квіти і дивовижні птахи. А ще з гіркотою говорила, як, мало не плачучи, її чоловікові доводилось тричі переставляти вікно на стіні будинку, яка виходила до річки. Вимогливу дружину урядовця, бачте, не влаштовував краєвид на Дніпро.

Геннадій НІКОЛАЄНКО, Нові Петрівці, Валентина  ОСИПОВА, Демидів

Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 576 | Додав: slovo
comments powered by Disqus