 Із самого початку керамічний технікум очолював Василь Теофілович Седляр. Технікум займав територію всього колишнього монастиря. Термін навчання складав 4 роки і ставив завдання підготувати для керамічної промисловості фахівців високої кваліфікації. У навчальній практиці цього закладу вперше в Україні було запроваджено техніку декорування за допомогою аерографа. Це давало можливість виконувати складні композиції, використовуючи як тонові, так і контрастні сполучення кольорів. Природне оточення Межигір’я надихало майстрів на створення високохудожніх керамічних виробів. У Межигірському технікумі було створено творчо-виробничий колектив викладачів і майстрів, які зі студентами виготовляли зразки різноманітного посуду з простої і майолікової глини, декоративні посудини, вази, тарелі, куманці, макітри, миски, глеки, чайники. Перші роки виробники міняли посуд у селян навколишніх сіл на продукти. А з часом почали експонуватися на різноманітних виставках. Основним завданням технікуму була підготовка фахівців під гаслом «Від кустарництва – до індустріалізованих засобів у виробництві». Кращі вироби своїх майстрів було вирішено представити у новоорганізованому музеї технікуму, який керівництво навчального закладу створило у дзвіниці Петропавлівської церкви. В 1930-1931 рр. колишній учитель Новопетрівської школи Іван Марчук, який на той час уже був екскурсоводом будинку відпочинку для керівного складу ЦК КПУ, облаштував краєзнавчий музей у Петропавлівській дзвіниці.
У музеї з 12 по 19 липня 1934 р. жила група археологів на чолі з Федором Козубовським, що мала на меті провести розкопки в історичних місцях Вишгорода. За цей тиждень фахівці провели фрагментарні розкопки і на околицях Межигір’я. Повернувшись у столицю, археологи доповіли керівництву: «...У зв’язку із проблемою ДніпроГЕСу-2 біля Вишгорода і проблемою Великого Дніпра взагалі, необхідно інтенсифікувати в районі Вишгорода і Межигір’я науково-дослідні роботи, (...) взяти під захист і охорону весь комплекс споруд у Межигір’ї та у подальшому окремі ділянки його зробити заповідними».
Але повідомлення вчених викликали в уряді абсолютно протилежну реакцію: в кінці літа 1934 р. інженерно-будівельні війська НКВС обнесли Межигір’я височенним дерев’яним парканом, встановили посилену охорону, вигнавши з території усіх цивільних осіб, а через день-другий після закінчення будівництва паркану всі споруди були висаджені у повітря, а стародавнє кладовище було зрівняне із землею. Знищення комуністичною владою Спасо-Преображенської обителі – це злочин не лише проти Бога та Церкви, а й проти всього українського народу, його історії та культури, адже, як ми розповідали у попередніх дванадцяти публікаціях, серед насельників обителі, серед багодійників і відвідувачів цієї святині із 1000-літньою історією було безліч видатних церковних та громадських діячів, а сам монастир завжди був активним учасником усіх історичних подій, що мали місце в Україні і за її межами.
В 1927 р. Київський окрздрав, розробляючи 5-річний план розвитку, повернувся до питання про курортне значення Київщини, що час від часу розглядалося ще з 1919 р. При окрздраві утворилось Київське курортне бюро на чолі з академіком Ф. Яновським. Воно й довело «цінність Київщини як району лікувально-кліматичної станції».
На жаль, задум пристосувати колишній монастир під лікувальний заклад призвів до нехтування святістю місця, до неусвідомлення культурної та історичної цінності старовинних споруд, що завдавало матеріальної шкоди неповторному історичному місцю.
Ні технікум, ні пізніше Керамічний інститут на той час не мали коштів на належне утримання будівель Межигірського монастиря, а місцеві селяни по-хижацьки ночами винищували Межигірський ліс. Тому заступник наркома освіти в УСРР Полоцький та завідуючий управління наукою Коник 15 квітня 1929 р. звернулись до Київського облвиконкому з пропозицією оголосити садибу Межигір’я і будівлі на ній пам’яткою культури і природи.
* * *
Директором Керамічного інституту був призначений комуніст Міллер, присланий з Донеччини і який став на шлях повного знищення монастиря. І хоча в 1931 р. у Межигір’ї при Спасо-Преображенському соборі ще жило 20 черниць, та місця їм для молитви не надавали. В архівах збереглись записи Демида Бурка, мирянина, що на той час був бухгалтером кооперативу у Нових Петрівцях, де він свідчить, що черниці молились під дверима Спасо-Преображенського храму. При храмі Петра і Павла ще існувала парафія, яка об’єднувала «...свідому людність Нових Петрівців». Директор Міллер атакував секретаріат Всеукраїнського центрального виконавчого комітету вимогами закрити всі до єдиної культові споруди, і 22 березня 1931 р. секретаріат закрив обидві церкви, а вже напередодні Великодня Міллер організував суботник, аби «ліквідувати контрреволюцію на території інституту». На порталі Спасо-Преображенського собору були прикріплені гасла «Релігія – опіум для народу» та «Геть попів і монахів!».
Даремно екс-директор колишнього керамічного технікуму Василь Седляр (через деякий час його репресували) із кількома викладачами намагався захистити мистецькі скарби та архів монастиря, але студенти-комсомольці на чолі з вандалом-комуністом вщент розбили барокові іконостаси, створені в XVI-XVII ст. архітектором Андрієм Меленським, знищили розписи італійського художника Антоні Скотті, сапами, лопатами, кирками обдирали фрески, спалили архів, розбили дзвони.
За словами вже згадуваного Демида Бурка, 13 черниць із голосінням втекли із Межигір’я до Києво-Покровського монастиря. А 7 з них, немічних, залишились у страшному розореному Межигір’ї.
За великодній тиждень осатанілі міллерівці на місці розореного престолу у Спасо-Преображенському храмі поставили бюст Леніна, а в бокових нефах – Маркса і Сталіна. На стінах, де донедавна були фрески, з’явились мальовидла «соцбудівництва». В соборі був облаштований студентський клуб. У травні 1931 р. з Києва в монастир заїхала бригада кравців із «швейпрому», яка завершила святотатство тим, що із риз та іншого церковного одягу нашила модних тоді тюбетейок, які носили радянські урядовці. Про це свідчить багато світлин, на яких тодішній партійний ватажок Постишев «сотоваріщі» та їхні діти зняті в цих тюбетейках.
Із 1931 по 1933 роки утрясаються питання переводу Керамічного інституту із Межигір’я до Києва, а ЦК КПБУ 10 грудня 1932 р. на своєму засіданні остаточно вирішує влаштувати у Межигір’ї будинок відпочинку для письменників та митців. Ось постанова цього засідання:
«1) Погодитися з пропозицією Головсоцстраху про передачу у його відання Межигірського будинку відпочинку.
2) Головсоцстрах приймає на себе будівництво та утримання споруд.
3) Оскільки територія, де буде розташований будинок відпочинку, належить до Межигірського державного заповідника, який має ряд пам’яток старовини, попередити Головсоцстрах, що всі перебудови на території Межигір’я мусять проводитись лише за згодою з Комітетом охорони пам’яток старовини.
4) Вважати за потрібне, щоб Межигірський радгосп обслуговував не лише будинок відпочинку, а й постачав частину своєї продукції через оргкомітет для покращення матеріального стану письменників».
10 травня 1933 р. згідно з постановою Ради народних комісарів УРСР Межигір’я було передане республіканській касі соціального страхування УССР для організації будинку відпочинку для письменників. Керамічний інститут за актом, складеним 10 червня 1933 р., передав касі соцстраху все майно, будівлі й ліс. А з 20 червня 1933 р. в Межигір’ї почав діяти будинок відпочинку на 100 осіб. Паралельно проводились роботи з ремонту та благоустрою інших приміщень на території колишньої обителі. На березі Дніпра біля воріт Межигірського монастиря було облаштовано плавучий ресторан. А поряд у селах люди пухли з голоду, вмирали малі діти...
Недовго благі наміри щодо будинку відпочинку здійснювались, бо рішення про перенесення столиці України з Харкова до Києва почало виконуватись. При переїзді до Києва перший секретар Київського обкому партії П. Постишев, оглянувши Київ і Межигір’я, прорік: «З цим безглуздям потрібно негайно покінчити. Київ повинен стати пролетарським містом з індустріальними краєвидами».
І почався «відьомський шабаш», який відомий під горезвісним планом «Реконструкція Києва», жертвами якого стали десятки пам’яток церковно-культурної старовини. Кампанію по знищенню храмів, цвинтарів очолив керівник українського НКВС Балицький. У цьому ж році почалось інтенсивне будівництво великих теплих дач для Косіора, Постишева, Петровського на інших комуністичних керманичів.
Із цього часу Межигір’я набуло статусу «території з обмеженим доступом» навіть для дослідників, тобто стало своєрідною резервацією для партійної номенклатури, яка підняла свої чорні душі і руки на святиню українського народу.
Донедавна ще можна було знайти серед старожилів Вишгородщини свідків тих страшних подій. В 1999 р. в газеті «Вечірній Київ» друкувались спогади Василя Пономаренка, який в 1934 р., будучи 12-річним хлопчаком, дитинство якого пройшло у Нових Петрівцях, разом із товаришем-ровесником гуляли біля Дніпра і були злякані страшенним вибухом, побачивши, як над головами летіло каміння і падало у річку. Тим камінням зі святих соборів «войовничі безбожники», а вірніше, варвари-дикуни, вимостили більше двох кілометрів шляху до траси Київ – Димер, не відаючи, що вони творять... Товщина стін Спасо-Преображенського собору, мурованих із цегли, як свідчать очевидці, була більше як 1,5 м, бо будували його навіки, і тому помирав він дуже тяжко. Перший вибух тільки похитнув стіни, лише десятки наступних перетворили святиню Межигір’я на купи каміння.
Для консультування будівельників був залучений професор М. О. Дамиловський, завідуючий кафедрою архітектурних конструкцій Київського художнього інституту. Він очолив комісію для розгляду питання про можливість перебудування фундаментів та уцілілих споруд, призначених для членів уряду. Досліджуючи міцність одного із фундаментів, де планували зводити будинок для Постишева, робітники натрапили на підвальне приміщення, куди заліз один із них і подав професору Дамиловському із підвалу декілька книг. Дамиловський, будучи професійним знавцем мистецтва і старовини, зрозумів, що ці книги – рукописні фоліанти часів Київської Русі. Та на його вигук: «Це неймовірно! Рукопис Київської Русі! Треба негайно повідомити в Академію наук!», «виконроб» із військовою виправкою НКВДиста холодно і чітко відповів: «Товаришу професор, розпорядження тут даю я! Будова ця термінова. Книги наказую покласти на місце, а отвір замурувати!» Потім звернувся до всіх оточуючих: «А вам усім запам’ятати: все, що тут бачили, не розголошувати».
Так воно й сталося. Тільки професор Дамиловський поділився пережитим зі своєю дружиною Ніною Дамиловською, яка у 1972 році після смерті чоловіка письмово повідомила про це відповідні органи. «...Єдина людина, з якою чоловік поділився всім цим, була я. Але я і до цього часу нікому про це не розповідала. Нині я в такому віці, коли дальніше умовчання може назавжди поховати цю таємницю».
Про це також збереглись свідчення Н. Д. Манучарової, старшого архітектора ІБВ ДПУ, яка робила проект реконструкції двоповерхового корпусу, та професора Я. А. Штейнберга, керівника групи архітекторів у Межигір’ї в 1934-1935 рр.
В 1972 р. збором інформації про Межигірську бібліотеку став займатися М. П. Візир, завідувач відділу рукописів Центральної наукової бібліотеки Академії наук України. Коли зібралася переконлива кількість доказів, він доповів про них академіку П. Троньку (на той час голові правління Українського республіканського товариства охорони пам’ятників історії та культури), який звернувся по ЦК КПУ з проханням про дозвіл на проведення розкопок і досліджень у Межигір’ї. Але через те, що там у 1970-х роках постійно проживав перший секретар ЦК КПУ В. В. Щербицький, дозволу вчені так і не отримали.
А те, що Межигірська бібліотека існувала – це беззаперечний факт. Адже за монастирським уставом завжди існував особливий перелік літератури, необхідний для будь-якого монастиря. Відомо, що Межигірська бібліотека була багатющою і виходила далеко за вузькі рамки монастирського статуту. І. Гізель, визначний учений і просвітитель ХVІІ ст., свого часу заповів свою колосальну книгозбірню Межигірській обителі. Постійно поповнювали бібліотеку монастиря запорозькі діячі, привозячи у монастир книги, хроніки та архівні докумени, добуті у військових походах. У бібліотеці зберігались деякі книги із великої бібліотеки князя Ярослава Мудрого, яка безслідно згоріла у 1240 р. під час татаро-монгольської навали. У Вишгороді, в одному зі своїх палаців князь Ярослав Мудрий працював над першим зведенням законів Київської держави – «Руською правдою». Певно, що частину своєї бібліотеки князь перевіз у Вишгород, адже Євангеліє Анні Ярославні батько-князь подарував у Межигір’ї, проводжаючи доньку на французький престол в 1048 році.
У 1674 році дев’ятим патріархом всєя Русі став Іоаким (в миру Іван Петрович Савелов, народжений 6 січня 1621 р. в дворянській родині в Можайському повіті в Московії). Молоді роки патріарха тісно пов’язані з Києво-Могилянським колегіумом, де він навчався, і Межигірським монастирем, де І. П. Савелова в 1655 році ігумен Варнава постриг у ченці під іменем Іоаким.
У кінці 1780-х років патріарха Іоакима відвідала у Москві група межигірських ченців, через яку патріарх передав братії велику бібліотеку дорогих книжок, супроводжуючи цей акт таким написом: «В прирощение к наследию Ярослава». Цей дарчий підпис свідчив, що патріарх знав про наявність у Межигір’ї книг великого князя.
Геннадій НІКОЛАЄНКО, с. Нові Петрівці,
Валентина ОСИПОВА, с. Демидів
|
