Головна » 2017 » Травень » 11 » Український Єрусалим
17:43
Український Єрусалим

Суспільно-політичні події початку правління Петра І справили значний негативний вплив на становище Межигірського монастиря.
На початку ХVII ст. Петро І вже був «вєлікім» (роки його правління 1682-1725 рр). Аби відповідати слову «вєлікій», Петро вирішує історично обгрунтувати древність своєї Московії і поступає як справжній злодій. До того, як він украде назву нашої країни Русь, його держава і в Європі, і в усьому світі звалась країною Моксель, або просто Московією. Проживали в цій країні люди, яких називали московитами. Всі іноземні вчені, мандрівники, філософи, дипломати, які відвідували Московію в XIII-XVII ст, а це Плано Карпіні, Рубрук, Герберштейн, Дженкінс, Павло Халебський – ніколи і ніхто – не називав територію Ростово-Суздальського і Московського князівств, де на початку ХІ ст. стала зароджуватись нова держава, Руссю. Була Київська Русь, яку вже на початку ХІІ ст. стали називати ще й Україною. А населення Московії – це породження угро-фінських племен: «весь», «мурома», «наровата», «ерзя», «марі», «чудь», а також татаро-монгольські племена – й створили націю, яка вкрала нашу слов’янську історію, нашу державну історичну назву «Русь» і по сьогодення користується нашою назвою та історією.
Треба відзначити, що Петро І ніколи не мав глибоких релігійних переконань. Його зовсім не цікавили богословські диспути чи пишнота богослужінь, що було властиве усім його попередникам. Цього царя приваблювали будування фортець, верфей, заснування флоту, розвиток ремесел. Справу погіршили, вочевидь, обставини, що склалися ще на початку Петрового царювання, коли юному Петру довелось боротися зі страшними бунтами фанатичних прихильників старовини, що називали себе старовірами; заколоти неосвіченої черні під виглядом захисту батьківської віри, замах на життя молодого царя і заколот стрільців. Те, що всі вороги прикривалися релігійними мотивами, викликало в царя майже вороже ставлення до духовенства взагалі.
1701 р. Петром І був створений спеціальний «Монастирський приказ», у відання якого переходили всі монастирі на підвладних цареві територіях. 
Шведська або Північна війна 1700-1721 рр. призвела до багатьох історичних несподіванок, одною з яких була так звана «зрада» Івана Мазепи. У самому розпалі цієї війни український гетьман Мазепа, котрий перед цим цілих двадцять років був вірним слугою Петра І, круто змінив свої політичні пріоритети. Він усвідомив, що московський цар та його оточення здійснюють руйнацію автономного устрою України, намагаючись остаточно її ліквідувати. Гетьман збагнув згубність для його держави союзу із Московським царством і вирішив протидіяти Петру І. У 1708 р. Іван Мазепа таємно зав’язав стосунки із шведським королем Карлом ХІІ, вважаючи, що зможе створити з допомогою шведської армії сприятливі обставини для створення української державності. 
Але після Полтавської битви довелось потерпіти крах не тільки шведському королю, а й Івану Мазепі. Ще у 1703 р. Київському митрополиту підпорядкували Межигірський монастир. Цією постановою була скасована ставропігія Києво-Межигірського монастиря, добута ще в 1610 р. ігуменом Афанасієм від Константинопольського патріарха, за якою Межигірська обитель підпорядковувалась безпосередньо Константинополю, а не Київському чи Московському патріархату. 91 рік тривало ставропігійне привілейоване становище Межигірської обителі.
Останні десятиріччя XVІІ ст. ігуменом у Межигір’ї був Феодосій Васьковський (1669-1703 рр.). 29 травня 1686 р. запорожці вже вкотре підтвердили грамотою своє бажання бути у нерозривному зв’язку із Межигірським монастирем: «Не будет церковь божия і наша отлучена от монастыря общежительного Межигорского, поки в Дніпрі воды и нашого войска Запорожского Низового будет».
У 1686 р. Феодосій Васьковський відправив делегацію послів з Межигір’я у складі ієромонаха Іродіона, диякона Гавриїла, монаха Філарета до московського патріарха Іоакима, який до патріаршества сам був монахом Межигірського монастиря. Іоаким прийняв послів і 5 березня 1688 року видав патріаршу грамоту, якою була закріплена взаємозалежність Війська Запорозького Низового і Межигірської обителі. У цьому документі Ф. Вась­ковського називають «Киево-Межигорской ставропигиальной обители предводитель». Паралельно із Межигір’ям уставні грамоти на ставропігію одержали Печерська лавра та Чернігівська єпархія на чолі з Лазарем Барановичем.
12 лютого 1703 року Петро І з подачі екзарха Стефана Яворського наказав Межигірському ігумену Васьковському «бути в послушании» Київського митрополита Варлаама Ясінського, бо причина в тому, що «противность и непослушание являя себя ставропигиею патриаршей, престол же Киевской метрополии уничижая». Відтепер Київський митрополит мав право втручатися у справи Межигірського монастиря. І вже межигірський ігумен Іродіон Жураковський прибув на Січ не як представник Києво-Межигірського монастиря, а як «представитель киевского митрополита и всего духовенства Малой Руси». Отак вперше Київська Русь стає Малой Русью, а Московія – Вєлікой.
Жураковський прибув на Січ наприкінці 1708 р. в складі посольства царського з листом, що мав навернути запорожців до вірності Петру І і відмовити їх від підтримки гетьмана І. Мазепи. Запорожці ж усіх, хто приїхав із Жураковським, зустріли дуже негативно: одного з послів збирались втопити у Дніпрі, а Жураковського звинуватили у шпигунстві і погрожували спалити у просмоленій діжці.
Так склалось, що після поразки шведів у Полтавській битві відбувся перехід запоро­зьких козаків під протекцію Кримського ханства. І Межигірська обитель через це позбулась своєї парафії на Січі. У 1717 р. сталася велика пожежа у Межигір’ї, тоді згоріли усі дерев’яні споруди. Вигляд занепаду існував на території монастиря майже два десятки років, поки у 1734-1735 рр. запорожці повернулись під владу Росії і всі їхні зв’язки із Межигір’ям налагодились досить швидко і безболісно.
Московський уряд саме готувався до війни з Туреччиною (1735-1739 рр.) і тому прикладав усіх зусиль, щоб сприяти поверненню Запорозької Січі з-під зв’язку з Кримським ханом. Київський архієпископ Рафаїл Заборовський 7 березня 1735 р. надіслав запорожцям благословення на закріплення їхніх зв’язків із Межигірською обителлю: «Да благоволите по давнему обыкновению по нынешней ласковой обетнице впредь иметь себе и всему войску обители Киево-Межигорской законников и духовных отцов и настоятелей, а самою тую святую обитель в милостивном своем призрении благодетельском содержати». В свою чергу Іродіон Жураковський в листі до усього січового товариства від імені своєї братії дякував козакам за їхню прихильність до монастиря. Лист із Межигір’я привіз на Січ ієромонах Павло Маркевич. Щоб «...всенижайший уклон отдать и благодарение с приветствием и зичливістю временных и вечных благ за таковую благосклонную к обители нашей милость».
30 березня 1735 р. київський генерал-губернатор Йоган Вейсбах отримав від запорожців листа, в якому ті просили, аби з Межигірського монастиря до них у Запоріжжя надсилали кожного року три священики і два архідиякони.
За період з 1709 по 1735 роки, коли козацьке військо перебувало на території Кримського ханства, Петро І своїми указами перетворював церкву своєї імперії в складову частину державного механізму: до Монастирського приказу додав ще й Духовну колегію, у травні 1722 р. вийшов царський указ про встановлення посади оберпрокурора, в обов’язки якого вводилось здійснювати нагляд за діяльністю самого Синоду, всього духовенства і його ієрархів. Синоду та всім його нижчим складовим здійснювати нагляд за всіма єпархіями, а для допомоги оберпрокурору була створена ще й Консисторія, якій приписувалось займатися поточними справами і судом над духовенством.
Термін часу від 1735 по 1785 рік для Запоро­зької Січі прийнято називати Новою Січчю, бо відбувши із Коша в 1709 році після Полтавської битви, січовики повернулись із Криму в 1734 році у зовсім іншу країну. Петро І вже помер, а імператриця Анна Іоанівна милостиво дарувала козакам прощення за перехід до іншого володаря. Це при тому, що злочин переходу до Криму вважався московськими царями одним із найстрашніших злочинів. 
До Запорозького Війська Низового у всіх самодержців було ставлення як до потенційних зрадників аж до ліквідації Січі Катериною ІІ. 
Як військове формування військо було підпорядковане Київському генерал-губернатору, а як територія – відомству Колегії іноземних справ.
У церковних справах Військо Низове стало знову парафією Києво-Межигірського монастиря, та тепер уже київський митрополит брав найактивнішу участь в управлінні церквою на Запоріжжі. Тобто відносини церкви і світської держави зводились до повнісінького підпорядкування «священства» інтересам «царства», що й перетворило церкву в ще одну державну контору, повністю залежну від волі самодержця. 
В 1768 р. на Подолі в своєму монастирському дворі межигірські ченці збудували церкву святого Пантелеймона. Не стільки для себе, як «... от Коша, еже часто бывают... по указным и своим делам знатные старые козаки, и имеют де квартиру и отдох в подворьи монастырском, с которым де бывают иногда немощны что до церквей приходских крайне итить не могут, для треб христианских и в том де подворьи без треб христианских умирают».
Межигірський монастир утримував шпиталь для старих козаків, як було і до 1709 р. За документами 1760-1780-х років кількість хворих при шпиталі коливалась від 5 до 15 осіб.
Як саме відбувалось переселення із Січі до Межигірської обителі, в історичних описах не знаходимо, а художній опис таких випадків даний в поемі Т. Шевченка «Чернець», яку написано у 2-й половині 1847 р. в Орській кріпості, де Кобзар починав відбувати перші роки свого десятирічного заслання.
Літом 1846 р., перебуваючи в Україні протягом двох років, поетові пощасливилось відвідати Ме­жигірський монастир, де 1843 року він був уперше. Невелика за розміром поема присвячена Семенові Палію – Семенові Пилиповичу Гурку, що народився у містечку Борзна Чернігівської губернії в 40-х роках XVII ст., а помер в січні  1710 р. у Межигір’ї, де й був похований. Цей фастівський полковник, керівник визвольної боротьби на Правобережній Україні проти польсько-шляхетських загарбників кінця XVII – початку XVIIІ ст. Опорним центром цієї боротьби було місто Фастів. У жовтні 1689 р. Палій був заарештований польським урядом, а у квітні 1690 р. він утік із в’язниці. У 1699 р. польський Сейм прийняв рішення повністю ліквідувати правобережне козацтво в Україні, у зв’язку з чим полковники Семен Палій, Самійло Самусь, Іван Іскра та Андрій Абазин стали виступати за приєднання до Росії. В 1704 році за сфабрикованими доказами Палія було заслано до Сибіру, звідки він повернувся в 1708 р., а 1709 року після Полтавської битви Палій вирішує стати ченцем Межигірської обителі. Саме цей момент із життя великого бунтівника, запорозького полководця і став темою поеми Шевченка «Чернець»:
«У Києві, на Подолі козаки гуляють,
Як ту воду відром-цебром вино розливають».

Пригостивши щедро усіх, хто його проводжав аж до Межигірського Спаса, потанцював сивий козак:
«Свята брама одчинилась, козака впустили.
І знов брама зачинилась,
Навік зачинилась козакові.
– Хто ж цей сивий
Попрощався з світом?
– Семен Палій, запорожець,
Лихом недобитий».

І потягнулись спокійні келійні дні, які колись для запорозького рубаки були недосяжними. А зараз:
«Іде чернець у Вишгород
На Київ дивитись.
Та посидіть на пригорі,
Та хоч пожуритись.
Іде чернець дзвонковую
У яр воду пити».

Довгими ночами чернець Палій згадує всі свої бої за козацьку волю, сибірські сніги у засланні, зради і ворожу підступність. Закінчується ніч і: 
«...до утрені завив з дзвіниці
Великий дзвін. Чернець мій встав,
Перехрестився, чотки взяв...
І за Україну молитись 
Старий чернець пошкандибав».

Із насельників Межигірського монастиря цікавою особистістю був ще один дуже відомий представник  козацького війська. Це Євстафій Гоголь, один із предків Миколи Гоголя. Життя і боротьба Остапа Гоголя стали джерелом для геніального письменника при створенні повісті «Тарас Бульба», в якій прослідковується багато аналогій в реальному житті Остапа Гоголя і його літературного прототипа Тараса Бульби. Остап Гоголь –  соратник Богдана Хмельницького, цілих 27 років був полковником Війська Запорозького. Коли польський король Ян ІІІ Собеський і його гетьман Яблуновський вирішили створити у прикордонних з Росією містечках з українців, які жили на підлеглих Польщі територіях, козацьке військо, що б захищало польські кордони, то центром такого новоутворення було обрано містечко Димер. Польський король призначає наказним гетьманом Правобережного козацтва могилівського полковника Остапа Гоголя. Остап Гоголь прибув у Димер у 1676 р. разом із тисячею козаків, що розмістились у самому Димері та навколишніх селах.
А на Лівобережній Україні гетьманом був Іван Самойлович, підданий московській імперській владі, що вела підривну роботу з метою переманити військо О. Гоголя на Лівобережжя. Поляки теж звали лівобережних козаків переходити під владу Польщі.
Остап Гоголь намагався захищати інтереси українського населення, докладав багато зусиль для збереження козацького устрою на Правобережжі. Наприкінці 1678 р. Остап Гоголь відійшов від військової діяльності, ставши ченцем Межигірського монастиря. При цьому він подарував обителі срібну булаву, бунчук, військову хоругву, шаблю, каптур, два напрестольні Євангелія, срібний хрест, кадильницю, чарку, ризи, ікону Богородиці з дорогим перлинним окладом. 5 січня 1679 р. Остап Гоголь помер і був похований у Богодухівській церкві Межигір’я.

Геннадій НІКОЛАЄНКО, Нові Петрівці, Валентина ОСИПОВА, Демидів

Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 120 | Додав: slovo
comments powered by Disqus