 Публікуючи в сьогоднішньому числі газети цей матеріал про Межигірський Спасо-Преображенський військовий козачий монастир, що його запропонували нам краєзнавці нашого району Геннадій Ніколаєнко та Валентина Осипова, редакція «Слова» започатковує цілий ряд публікацій на цю тему, пропонує читачам не тільки ознайомитися з тисячолітньою історією одного з найсвятіших місць України, а й запрошує всіх до обговорення на сторінках нашого видання нинішніх проблем Межигір’я та відродження на цій святій землі Межигірського монастиря, який по праву можна величати Українським Єрусалимом, бо саме ця багатостраждальна обитель з часів Володимира Великого славилась ревним християнським життям і православним благочестям.
Саме Межигірський монастир з ХV століття був у глухій конфронтації до московитів, поляків і до російської церковної влади, що й призвело згодом до його закриття у 1786 році Катериною ІІ.
Новітні нувориші сьогодні готові перетворити Межигір’я в щось на кшталт заокеанського Діснейленду. І кошти знайдуть, і побудують, споганять намолене за тисячоліття місце. Можемо і не сумніватися. Аби й на цьому святому місці множилися їхні статки, підуть на будь-яке святотатство.
Отже, Межигір’я розташоване на високому березі Дніпра всього за декілька кілометрів від міської смуги Києва, в 3-4 кілометрах від Вишгорода, в адміністративних межах сільської ради села Нові Петрівці. Це місце завжди славилося мальовничістю мішаних лісових масивів, численними озерцями, болітцями, з яких витікали маленькі безіменні річечки, ручаї, шлях яких пролягав через яри і схили і впадав у течію могутнього Дніпра. Межигір’я розташоване посередині Придніпровської височини, яка починається від Вишгородського городища і закінчується в Старих Петрівцях в низині, яка колись мала вихід до Дніпра.
Місцина площею до 150 га розташована між горами Пекарницькою на півдні (до 163 м), Вишгородською на півночі (до 120 м), Пекарською з урочищем Хутір (до 160 м) та урочищем Спадщина (до 140 м) на заході. Ці підвищення межують з ярами, що здавна поросли соснами, дубами, вербами, кленами, кущами різних порід, між якими в низинах б’ють джерела, струменять струмочки, час від часу утворюються невеличкі озерця, які живляться зі струмків північно-західного яру, котрий зветься Мочар. Він тягнеться до Межигір’я від місця у Валках, де розташована школа №3, у його улоговині з правіку б’є оте легендарне джерело, яке зветься Двінковою криницею, куди століттями поспіль ходили по воду з відрами на коромислах люди з Валків і Нових Петрівців. Саме з Дзвінкової криниці пив воду Тарас Шевченко, коли мав щастя побувати у Межигірському монастирі в 1843 і 1846 роках, коли усьому світові зізнався: «Якщо і є де рай на землі, то це у Межигір’ї з його Дзвінковою…».
Місцеві жителі розуміють, у якому неповторному місці їм пощастило жити. Ось які думки виникають у небайдужих новопетрівчан, коли мова заходить про Межигір’я. Наприклад, колишня вчителька-пенсіонерка Л.М. Горбач у власних поезіях, які вона щедро дарувала своїм учням, так оспівує ці святі місця:
«Тільки зійдеш на узгір’я,
І побачиш Межигір’я,
Володимира дуби
Підпирають пагорби.
Ось і Спадщина – гора
Кличе нас до джерела,
У Дзвінках (це правда суща)
Для людей вода цілюща.
Нахились до джерелиці,
Попроси в Дзінків водиці.
Хай там горе чи біда,
Змиє з тебе все вода.
Причащався тут Тарас –
Гостем був колись у нас.
Із листів його ми знаєм,
Що назвав це місце раєм.
Навіть марились вночі
Кобзарю оці ключі,
Снилась Дзвінкова криниця,
Жебоніла в ній водиця.
Він ходив по цих стежках
У важких солдатських снах.
Тут поет любив сидіти,
Дзвінковую воду пити.
Йдуть віки у небеса,
А в Дзвінках така краса.
І вода свята тут буде,
Бо творять молитву люди.
Історія Межигір’я тісно пов’язана з давніми поселеннями Вишгорода і його околиць – сіл Нові Петрівці, Валки, Лютіж, Козаровичі, Мощин, Гірки, Чернин, Сваром’я, Старосілля. Останніх чотири села, на жаль, сьогодні не існують, бо розорені і затоплені при будівництві Київської ГЕС (1958 -1964 рр.).
Археологи в 1960-70 роках при розкопках виявили неолітичні поселення (IV-III тисячоліття до н.е.), кургани доби бронзи (II тис. до н.е.), поселення скіфських часів (VII-VI ст. до н.е.).
В часи давньої Русі з північного боку фортеця Вишгород мала укріплення – вали. І ота Пекарська гора, яка і в давнину вже мала Хутір, ото і є Валковий Хутір, де жило в 5-10 хатинах десятків два-три селян. Це були перші жителі майбутнього села Валки, що проіснувало як окрема адміністративно-територіальна одиниця до 1972 року. А назва яру, очевидно, утворилась від слова мокрий, бо струмків у ньому було багато. Один із них витікає із північного боку глибокого і крутого Мочара й кількома каскадами впадає в затоку тепер Київського водосховища.
Поряд у Межигір’ї розташоване давнє урочище Княже, межує воно із північним плато, на якому нині закінчується новопетрівська вулиця Межигірська. Княже – це невеличка мальовнича улоговина, оточена з трьох боків зеленими пагорбами, посередині є джерельне озерце, що ховається в заростях високого очерету. Саме тут любили бувати у свій час київські князі, що приїздили сюди полювати на всяку звірину у лісах до Лютежа, древнього міста Маслая, що стояло як північний охоронний рубіж між Козаровичами, Демидовом і Лютежем. Маслай стерли з лиця землі у 1240 році татаро-монголи. А в Дніпрових, ірпенських та деснянських водах ловили осетрів, севрюгу, стерлядь – цінні види риб, яких тоді було багато. А ще тут у ХІХ столітті знаходили люди шматочки бурштину, великих родовищ якого не виявлено.
Хоча в 1844 році під керівництвом професора університету св. Володимира О.І. Сваровського за дорученням Київського генерал-губернатора А.С. Бібікова була організована експедиція для пошуків бурштину у Межигір’ї. У звіті генерал-губернатору Сваровський повідомляв: «Вашему превосходительству честь имею предъявить при сем три куска разных родов отыскиваемого янтаря. Кусочки такой величины местные крестьяне мало ценят, а потому употребляют для курения, но отыскивая большие куски янтаря и продают: один из таких кусков ныне продан в Киев за 7 рублей, другой за 3, несколько по рублю и много по 30 копеек серебром разными лицами…».
Ще північніше урочища Княже розташована околиця Межигірської обителі – Виноградна гора, де у XVI-XVIII століттях монахи вирощували виноград. За відгуками тогочасних людей, з нього робили вино з неповторним смаком. В ХІХ столітті, коли на території занепалого Спасо-Преображенського храму діяла фаянсова фабрика, на крутих схилах Виноградної гори, які виходили на берег Дніпра, робітники відкопували 20-25-метрові шахти і добували сировину для фаянсу – високоякісну глину. Це руйнувало схили і негативно впливало на ландшафт.
Треба згадати і про так звану Брехалівку. Спочатку це місце на березі Дніпра під огорожею Межигірської обителі звалось Пристань, де у XVIII-ХІХ та на початку ХХ століття було місце торгів. На великі свята на пристані були ярмарки, де купці з Києва продавали провізію і всякий крам. Торгували і селяни із навколишніх сіл усім, що Бог послав за невтомну працю на землі. Щось продавали й монахи – хоча б і те виноградне вино. У державному архіві я виявила серед документів виданий в 1900 році губернським статистичним комітетом «Список населенных местностей Киевской губернии». В казенному селі Бірки за цим списком дворів 158, жителів обох статей 746, із них чоловіків 382 і жінок 364. Моїй бабусі Пономаренко Федорі Дмитрівні в цей час було вже 14 років. Її батько Дмитро Іванович родом із Старих Петрівців оженився і жив у Бірках. Довгими зимовими вечорами в 1950-х роках бабуся пряла або ткала і розповідала мені про своє дитинство. Згадувала, що дуже любила, коли її 10-річну, улюблену доньку Федоньку, батько брав із собою на ярмарок у Межигір’я, куди часто їздив продавати сіно. У селі Бірки, що розташувалось у тому місці, де Ірпінь впадав у Дніпро, були розкішні луги із сінокісними травами. Виїжджали ще затемна, Федорка лежала зверху великої копиці запашного сіна, досипала в дорозі, бачила чудернацькі сни – кольорові й ароматні. Їхали до Межигір’я берегом Дніпра. Коні часто пили воду із річки, пирхали й починали заклично іржати, коли сходило сонце. Там, на ярмарку, бабуся вперше почула гру шарманки, ходила в Межигірський храм, молилась Богу.
У «Списку…», виданому 1900 року, читаю: «Запасной продовольственный капитал села Борки составляет 166 рублей 51 копейку. Село имеет оброчную статью – вакантные сенокосы, что делают в год дохода до 100 рублей». Отже, розповіді бабусі в далекому 1956 році документально засвідчили мені, дорослій, у 2010 році. А вже в 1935-1941 рр., коли Спасо-Преображенський монастир і шість його храмів були сплюндровані, коли Пристань перестала приймати човни, це місце стали називати Брехалівкою, бо тут, як розповідають старожили, у теплу пору року збиралась молодь із обох Петрівців та Валків, щоб поспівати, потанцювати, поспілкуватись, познайомитися. Часто розповідали про себе щось придумане, трішки прибріхували – ось вам і Брехалівка.
Геннадій НІКОЛАЄНКО, с. Нові Петрівці, Валентина ОСИПОВА, с. Демидів
Фото Анатолія ЗАЇКИ
(Далі буде)
|
