Головна » 2017 » Жовтень » 30 » У віршах і прозі – мій рідний Вишгород
11:36
У віршах і прозі – мій рідний Вишгород

Вишгородщина багата своїми талановитими особистостями. Скільки художників, поетів прославляють нашу благодатну землю, відшліфовують рідне слово у творчих доробках! Серед когорти митців і Ольга Дяченко, з її виплеканими серцем поезіями і прозою. Бесіда з цією непересічною жінкою ще раз нагадує відомі слова Володимира Сосюри: – Любіть Україну!.. І мову її солов’їну!..
– Ольго Андріївно, розкажіть трішки про себе. Звідки ваші першовитоки любові до слова?
– Я зростала у селі Зарубенці Переяслав-Хмельницького району Київської області. У післявоєнний час у селі було дуже тяжко. Мій поранений батько повернувся із війни, але багато сільчан так і не дочекалися своїх чоловіків та синів. Це наклало певний відбиток на весь уклад сільського життя. Але це нас згуртувало. Ми були як одна сім’я. Відбудовували та зводили нові помешкання толокою, тобто усім селом. 
 Змалечку любила українську пісню, із задоволенням слухала україномовні радіопередачі. Однією з улюблених була «Театр перед мікрофоном». Чудова гра акторів, словникове багатство мови було джерелом наснаги. Ця передача возвеличувала українське слово. Також я дуже любила читати. І в шкільній, і сільській бібліотеці можна було дібрати книжку за уподобанням. Із однолітками інколи влаштовували цікаві ігри «у школу». Я була вчителькою. Загадувала букву, з якої має починатися чи назва річки, рослини або тварини, книжки або фільму тощо. Це були перші мої уроки. Напевне, саме тому мріяла стати вчителем.
Мої батьки не впливали на мій вибір. Вони вважали, що кожен коваль свого щастя, і я повинна обрати свою дорогу сама. 
– То чи вдалося Вам стати вчителем?
– Зі школи дуже любила літературу, гуманітарні науки давалися мені легко. Любила писати твори, не за шкільною програмою. Дуже багато читала. Відчути мову можна лише пропустивши її через серце. Мелодійність рідного слова та прагнення донести його іншим спонукали мене стати вчителем. Я вступила на шкільне відділення Переяслав-Хмельницького пед­училища. І стала вчителем початкових класів. Раніше потрібно було відпрацювати три роки за направленням, тож я працювала вчителем російської мови в киргизькій школі. Це була неймовірна практика. Діти були дуже щирі, і вони нав­чали мене киргизької мови. Особливо запам’ятався епізод, коли один із учнів приніс мені перші проліски. 
Після року вчителювання я повернулася додому, щоб продовжити навчання. Здала всі вступні іспити і мене навіть похвалили, коли я прочитала екзаменаторам власний вірш. На жаль, немала довідки про місце роботи у Київській області, тому ще рік я вчителювала у рідній школі. Все ж закінчила філологічний факультет Київського педагогічного інституту ім. Горького (зараз Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова). 
 – Ольго Андріївно, а які життєві шляхи привели Вас у Вишгород?
 – Я вийшла заміж і оселилася у Вишгороді. Жили ми тоді у маленькому вагончику на так званому мікрорайоні Акація. Коли утворився Вишгородський район  у 1973 році, я працювала коректором у районній газеті «Світло Ілліча» (нині «Слово»). Пов’язати життя із пресою могла і раніше. Мене запрошували у переяславську районку, куди часто дописувала.
Нова стезя мені імпонувала. Навчання в педінституті та педучилищі дуже допомагало, адже основний акцент там був на мові. Фундамент отримала в педучилищі, де мене грамотно і правильно навчили висловлювати свої думки.
Газета «Світло Ілліча» допомогла мені стартувати, але більшу частину свого життя я працювала в газетах «Літературна Україна» і «Радянська освіта» (нині «Освіта»). Там працювати було цікаво.
– А які Ваші особисті творчі здобутки?
– Я активно співпрацювала із місцевими газетами «Світло Ілліча» та «Вишгород», друкувала вірші, оповідання, нариси тощо. У «Літературній Україні» опублікували мою першу добірку віршів. 
– А коли Вас уперше окрилило поетичне слово?
– Напевне, у 13 років. У школі запропонували спробувати себе у ролі поета. І я написала про ситуацію, яка сталася у моїх рідних Зарубенцях. Там вирішили розводити кролів, проте вони порили ями та втекли. Про це і був мій перший вірш.
– А як з’явилася перша збірка віршів?
– Село, у якому я виросла, виселили у зв’язку із будівництвом Канівської ГЕС. Це спонукало мене знову, востаннє, пройти рідними стежками. З любові до рідної природи й людей і народилася моя перша книжка «Зарубенська зоря». Я присвятила її односельцям, де для всіх знайшла теплий рядочок. Ми ще й досі зустрічаємося із зарубенчанами. Моя книжка розлетілася по всіх усюдах.
– Скільки Ваших збірок поезії можуть потішити українського читача?
– Перша книжка «Зарубенська зоря», друга – поетична збірка «Калинові острови». Виданням гумористичної книжки «Привіт з Гондурасу» я завдячую меценатам Валерію Виговському та Юрію Колодзяну. Прозова книжка – «Візерунки долі». Зараз маю багато поезій, зокрема й пародій. Але видавати нині надто дорого. Сподіваюся, що все ж комусь озветься у серці моє слово.
– Звідки черпаєте натхнення для творчості, так би мовити, де воно береться?
– Уважно слухаю радіо, дивлюся телевізор, багато читаю. Дуже дивує недбальство дикторів, які калічать мову, та ставлення деяких творчих колективів до української мови у сучасних засобах масової інформації. Саме наслухавшись усіляких перекручень рідної мови, суржику, якихось вигаданих слів, я вже підготувала збірничок пародій. Просто іноді дивуюся, як можна зв’язати абсолютно порожні слова у поезії, які не несуть ніякого навантаження, і видати на-гора пісню, яку потім «розкручують» недолугі менеджери від шоу-бізнесу.  І мають певний успіх у такого ж невибагливого слухача. Ці пісні ні для душі, ні для серця.
Моєю настільною книгою стало нове видання «Кобзаря» Тараса Шевченка. Також дуже люблю поезію Ліни Костенко. Прочитала недавно «Іван Мазепа» Володимира Сергійчука. Черпаю натхнення із життєвих ситуацій. Мої рядки – це болі і радості мого серця.
– Яким своїм досягненням Ви найбільш пишаєтесь?
– У душі радію, що змогла створити та донести любов до слова і своє слово до людей. Це – з дитинства. Я досі пам’ятаю, як пахла левада, духмянів хліб на столі, тепло родинного гнізда. 
– Ольго Андріївно, а чи вважаєте Ви себе успішною?
– Я не кар’єристка. Хотіла мати скромну, але благородну професію вчителя. Вважаю, що освіта та педагогічний досвід допомогли мені, що я маю відчуття слова, вмію спілкуватися з людьми, дохідливо поділитися пережитим. 
Творити, мати сім’ю – моя найбільша радість у житті. Я досягла своєї мети. Вдячна долі, що маю звання почесного громадянина Вишгорода.
– Скажіть, будь ласка, кілька слів про творчих людей Вишгородщини.
– До 40-річчя Вишгородського району вийшла збірка «Вишгородські передзвони», до якої увійшли твори 27 авторів. Наші поети, майстри слова могли б створити осередок, який формував би літературний обрій Вишгородщини і сприяв би залученню молодих талантів,  популяризував рідне слово. Наша Вишгородщина дуже багата талантами, є декілька юних обдаровань, яким вдається поетичне слово. 
– Ольго Андріївно, щоб Ви сказали читачам «Слова»?
– Сподіваюся, що українське слово і далі сіятиме розумне, мудре і вічне. А «Слово» розповідатиме про гарних людей, подаватиме цікаві новинки і радуватиме своїх читачів. 

Христина БАРАНОВСЬКА, «Слово»

Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 67 | Додав: slovo
comments powered by Disqus