Головна » 2018 » Листопад » 16 » У швидкоплинному житті дороговказом – рідне «Слово»!
10:13
У швидкоплинному житті дороговказом – рідне «Слово»!

Цілих 45 років газета була потужним джерелом інформації. Демократичні чесноти, служіння землякам, прагнення змінити життя на краще  – завжди були домінуючими орієнтирами для нашого колективу. 
Особливу подяку за розуміння та підтримку у нашій діяльності колектив «Слова» висловлює голові райдержадміністрації Вячеславу Савенку та голові районної ради Ростиславу Кириченку, депутатам усіх рівнів, державним установам та органам місцевого самоврядування.  
Щира вдячність усім нашим передплатникам, які, незважаючи на фінансову скруту, й надалі залишаються з нами. У кожне подвір’я у будь-яку погоду «свіжу» газету несуть листоноші. Саме завдяки їм жителі Вишгородщини отримують черговий номер «Слова». Дякуємо їм за це.  Щира вдячність нашим дописувачам. 
Дякуємо всім, що залишаєтесь з нами!

 

З повагою, колектив КП «Редакція газети «Слово»

 

Указом Президії Верховної Ради України від 12 квітня 1973 року на базі частини населених пунктів Києво-Святошинського та Іванківського районів було утворено Вишгородський район з центром у місті Вишгороді. Разом з історією нового району розпочинається й історія районної газети «Світло Ілліча» (з 1991 року – «Слово»), перший номер якої вийшов 15 листопада 1973 року – ці чотири пожовклі від часу сторіночки в редакції трепетно зберігають і донині.
У першому номері колектив редакції адресував до мешканців району такі слова: «Звертайтеся до газети у справах, які вас цікавлять і хвилюють, з пропозиціями і порадами, за які ми будемо вам глибоко вдячні». Газетярі ж, у свою чергу, обіцяли розповідати про передовиків виробництва та про передовий досвід, найповніше висвітлюючи життя і працю району; відповідати на поставлені запитання, відгукуватись на всі злободенні теми, допомагати вирішувати нагальні питання, боротися з негативними проявами у районній громаді. Обіцяного редакція дотримується досі, пишучи літопис Вишгородщини…
Очолити колектив редакції було доручено Андрію Шульзі, який працював до того заступником редактора районної газети у Переяславі-Хмельницькому. Ось що згадує Андрій Йосипович про перші дні: «Приміщення не було, і нам відвели дві кімнати у дерев’яному будиночку на проммайданчику ГЕС. Два столи, три стільці – ось і всі меблі. Тому нашій машиністці Людмилі Болдиревій доводилось ставити машинку на перевернуті догори ящики і самій, сидячи на такому ж ящику, друкувати замітки наших кореспондентів. Кадри шукали по всій області. Більшість творчих працівників жили у Києві. Моїм заступником було призначено Олексія Журибіду – тодішнього редактора багатотиражки «Комсомольська ГЕС». Завідував відділом листів Йосип Цукерман, відділом сільського господарства – Василь Кацімон. Відповідальним секретарем була Таміла Кацімон, яка прийшла до нас з Іванківської районної газети. Кореспондентом працював Олександр Кущов…».
З перших працівників редакції у газеті нині залишився Олександр Петрович Коваленко. Слюсар по ремонту важкої шляхової техніки управління «Гідромеханізації» – з таким записом прийшов він у редакцію на посаду фотокореспондента. «Думав, на рік-два, – згадує Олександр Петрович. – Але нова справа настільки зацікавила, що залишився…  більш як на чотири десятиліття». Воно й правда – нічого не буває більш довговічного, ніж тимчасове, і Олександр Петрович прикипів до цієї роботи душею і тілом, не жалкує, що у свій час так круто змінив свою долю. Сьогодні в районі немає жодного населеного пункту, в якому б він не побував, і, певно, немає в районі людей, які б не знали його особисто, чи, принаймні, не бачили його фото у «районці». Його, як рідного, зустрічають у кожному селі, вітаються з ним, як з ріднею чи добрим другом.
На зміну Андрію Шульзі у 1985-му прийшов редактор Василь Линовицький. Двадцять років він очолював колектив редакції, саме на його долю випали нелегкі 90-ті, коли треба було не тільки «втриматись на плаву», а й зберегти творче обличчя газети та колектив. Нині Василь Михайлович на пенсії. Заслужений журналіст України, поет і письменник – він і зараз не полишає пера, створюючи літописи трудових колективів району. «На редакторську посаду в редакцію газети «Світло Ілліча» мене було призначено і затверджено в травні 1985 року після «кадрового екзамену» на засіданнях бюро Київського обкому та Вишгородського райкому партії. Тоді іншого шляху не було. З «кондачка» не брали, до кадрових питань підходили ретельно і фахово. Але хочу наголосити на іншому: ні перший секретар райкому партії, ні голова районної ради в діяльність редакції (за великим рахунком) не втручалися. «Наїзди», звичайно, траплялися, але не настільки, щоб це істотно заважало мені чи творчій роботі колективу... Зате дієвість газетних виступів, особливо критичних, була просто фантастичною! Керівників, яких покритикувала газета, заслуховували на засіданнях бюро і навіть на пленумах райкому партії. І це було досить серйозно... У творенні газети, окрім штатних працівників редакції, брали участь десятки, сотні робітничих і сільських кореспондентів. Ми цьому активно сприяли, влаштовували творчі конкурси, нагороджували кращих. У результаті за якихось півтора року тираж газети з 4,5 тисячі зріс майже до 10 тисяч».
Естафету Линовицького продовжила Валентина Миколаївна Яковенко. Ось що вона писала про газету та її творчий колектив у переддень 35-річчя «районки»: «Завжди з трепетом гортаю нашу районну газету, сторінки якої вже пожовкли від часу. Кожний том підшивки, починаючи з 1973 року, – то ціла епоха людських життів і доль. Змінювалися часи, суспільно-економічний лад, і все це знайшло відбиток у своєрідному художньо-документальному літо­писі – районній газеті. За кожним з 44 томів (їх більше ніж 35, бо у 70-80-тих, приміром, «районка» виходила тричі на тиждень, і підшивок довелося робити не одну, а дві) – велика, копітка, але надзвичайно цікава і творча праця колективу редакції. Всі ретрофото працівників, які вдалося зібрати, зберігаються в редакційному альбомі. I кожного з цих людей, яких бачу на знімках, сприймаю, як близького, рідного по духу, адже сьогодні продовжую справу, яка колись для них була головною. Такими для мене є перший редактор газети, шляхетний Андрій Шульга; принциповий і відкритий душею Василь Линовицький – досвідчений редактор, з яким працювала 9 років; толерантний Василь Кацімон – завідуючий відділом сільського господарства; коректор Ольга Дяченко – надзвичайно добра і щира, з почуттям гумору; заступник редактора – інтелігентна, душевна Галина Макаренко, поруч з якою я робила свої перші кроки в редакції і біля якої завжди юрмилася творча молодь. А ось незмінний фотокореспондент газети Олександр Коваленко працює і сьогодні. Майже не змінився – залишився таким же моторним і всюдисущим, веселим і легким на підйом. З 1981 року до сьогодні віддана газеті і ветеран праці, журналіст за покликанням і за фахом Валентина Головань. Ніщо не залишається непоміченим нею. Їй завжди треба бути в курсі всіх новин, докопатися до суті, допомогти тому, хто в скруті. Вже понад 13 років незмінним дизайнером газети є Людмила Загоровська, яка творчо, з почуттям естетичного смаку надає нового, удосконаленого вигляду сторінкам часопису. Не жалкуючи часу і здоров’я, подовгу затримується біля комп’ютера у пошуках нових дизайнерських ідей…».
До свого «срібного» ювілею газета зробила, певно, одну з найвизначніших справ – повернулась до перших публікацій, розповідей про героїв своїх перших номерів. Скільки було радості, хвилювань, теплих спогадів, коли на сторінках знову з’являлись вже знайомі з номерів двадцятип’ятирічної давності герої, розповідаючи, ким стали вони за ці роки, що встигли зробити, які вершини встигли здолати. Газета, по суті, разом зі своїми героями переживала новий виток історії.
Серед цікавих ідей та проектів, які втілила редакція газети, не можна не згадати і літературно-мистецьку студію «Джерело», натхненником і творчим керівником якої тривалий час був завідуючий відділом редакції Володимир Арсентійович Тичина. І поети-початківці, і ті, хто вже мав неабиякий досвід на творчій ниві, із задоволенням поспішали на засідання студії, адже тут вони могли поділитись своїми творчими планами, обговорити свої творчі доробки, вислухати мудрі поради. Причому, студійці не обмежувались лише редакційними стінами – їх із задоволенням зустрічали в школах, трудових колективах. Багато колишніх студійців сьогодні стали справжніми поетами, видали друком не одну книжку.
Хоча і кажуть, що двічі в одну й ту ж ріку не ввійти, але Микола Іванович Сергійчук двічі приходив до редакції – заступником редактора, в 2009-2010 роках тривалий час виконував обов’язки редактора, суміщаючи, через відсутність кадрів, ще й роботу відповідального секретаря. Чергові в адмінбудинку звикли, що останнім йде з роботи пан Микола. 
«Робота в редакції дуже цікава, – говорить Микола Сергійчук. – Бо ти завжди у вирі подій, сюди люди йдуть поділитись враженнями від якоїсь події, розповісти про новини. У нас практично ніколи не буває обідньої перерви».
Галина Захарівна Макаренко, яка теж очолювала колектив газети, прийшла в редакцію зі шкільної парти. Юне дівча з довгою русою косою – вона починала свій шлях у газеті з посади коректора. Потім працювала кореспондентом, завідуючою відділом, відповідальним секретарем, заступником редактора – протягом 22 років. У 2010, після деякої перерви, знову повернулась до редакції – вже на посаду редактора. За її керівництва шанована в районі, з добрими старими традиціями «районка», без перебільшення, стала газетою нового зразка і за оформленням, і за змістом. Це неодноразово відзначалось на обласному рівні – щодо висвітлення питань рубрики «Людина. Закон. Суспільство» колективу редакції в обласному конкурсі 2012 року присуджено друге місце, а у конкурсі спортивної тематики «Слово» стало переможцем обласного конкурсу. Втім, і сама газета стала ініціатором багатьох цікавих конкурсів. Протягом багатьох років громадських кореспондентів відзначали у конкурсі імені першого громадського кореспондента Клименка. Багато років поспіль проводився конкурс серед листонош, а в 2012 році цей конкурс вже було проведено і серед багаторічних передплатників газети. 2012 року започатковано і конкурс «Регіональний лідер року», який з неабияким оптимізмом був зустрінутий Вишгородською громадою, адже лауреатів визначали в дев’яти номінаціях, і вшанували людей, які й справді заслуговують на пошану всієї громади району. «Цікавим, з вдячністю сприйнятий читачами, був і наш проект «Календар», – розповідає Галина Макаренко. – Ми випустили кілька календарів – настінний, настільний та кишеньковий з логотипом газети «Слово». Основними їх мотивами стала наша неперевершена природа та життя територіальних громад – День села, випускний, Свято першого дзвоника, освячення нового храму, відзначення державних та народних свят, значимі для усієї громади події… Поряд з газетою – це ще один літопис життя нашого краю».
І від проблем редакція ніколи не ховалась. У горезвісному 1986-му, коли вибухнула Чорнобильська атомна, її працівники були у гущі подій, газета оперативно повідомляла про всі новини з переднього краю.
Багаторічні творчі зв’язки у «Слова» склались з обласною газетою «Київська правда» (яка, на жаль, перестала виходити після свого 95-річного ювілею) – «районка» щиро ділилась зі старшою товаришкою не лише інформаційними матеріалами, а й своїми кадрами – у свій час туди перейшли на роботу Володимир Нифонтович Ткачук та Олександр Сергійович Кононенко. «Робота у «районці» дала неоціненний досвід. Я прийшов сюди із заводського цеху, а вже за кілька років міг з повним правом заявити, що здобув досвіду і знань, які допомогли мені вступити до Інституту журналістики Національного університету імені Шевченка. До речі, на старших курсах викладачі неодноразово зверталися до мене (як до єдиного практика-газетяра в групі) з проханням прочитати першокурсникам оглядові лекції з організації виробничого процесу редакції газети. А знаєте, що завжди найбільш визначальним було у редакції «Слова»? Колектив був дружним, всі  одне одного підтримували, допомагали. Якщо свято – то це весело, з конкурсами, сюрпризами. Якщо робота – то з повною самовіддачею, до вагомого результату», – згадує відповідальний секретар «Київської правди» Олександр Кононенко. 
А в 2013 році «Київська правда» поділилась зі «Словом» своїми кадрами – на посаду заступника редактора прийшов Олексій Павлович Мотозюк, який працював у обласній газеті заступником відповідального секретаря. Він теж деякий час виконував обов’язки редактора. 
У 2013 році колектив очолив Володимир Валерійович Потапов, кадровий військовий, який на той час майже 25 років віддав службі в армії. Коли розпочалася неоголошена війна російського агресора на Донбасі, підполковник запасу знову став в армійські ряди.  
Із 2015 року колектив редакції очолює молодий, перспективний керівник Ірина Віталіївна Литовченко. 
…Володимир Володимирович Рубчак, Надія Семенівна Кирилюк, Валентина Олексіївна Большакова, Михайло Миколайович Проценко, Лідія Григорівна Баранникова, Надія Богданівна Проценко, Олексій Олексійович Рудич, Людмила Ізмайлівна Копилова, Катерина Медвідь, Тетяна Русланівна Заріцька, Катерина Володимирівна Олексій (тривалий час районне радіомовлення було у складі редакції газети «Слово», сьогодні дирекція радіомовлення, яку очолює Катерина Володимирівна, відокремлена структура) і ще багато інших творчих і нетворчих працівників, які ніколи не ділили загальну справу на «моє» і «ваше», а спільно турбувались про те, щоб до читача надходила цікава, з різносторонньою інформацією газета, в якій би можна було знайти відповіді на всі запитання… Анатолій Якович Яцюк, Таміла Павлівна Кацімон, Микола Миколайович Маричевський, перший редактор Андрій Йосипович Шульга, на жаль, не почують від вдячних читачів сьогоднішніх заслужених слів подяки за свою роботу – вони відійшли за межу вічності…
Склад редакції в останні роки поповнили молоді працівники, котрі хоч і є лише наближені до журналістської роботи, або й зовсім від неї віддалені, але стали професіоналами у цій нелегкій справі, знайшли своє місце і в журналістиці, бо у цій професії досить важливими є комунікабельність, вміння зацікавити співбесідника розмовою, розговорити його, дати об’єктивну оцінку подіям і фактам, чого їм не позичати…. Оксана Андріївна Шупик – серед інших тем особливо полюбляє спортивну тематику, тому й не дивно, що і в змаганнях вона не лише як спостерігач, а й як активний учасник. Наталя Петрівна Василенко (нині керуючий справами Вишгородської міськради) з успіхом вела рубрику «Дім. Сад. Город», а щоб вести подібну тему належним чином, треба самій бути доброю господинею, квіткарем, садівником… З-під пера Ольги Сергіївни Петрюк найчастіше виходили  матеріали соціально-економічного характеру.
В останні роки в редакції працювали досвідчений журналіст Юрій Горовий (нині покійний), юні дарування Марина Погорєлова та Анна Зацерковна, які набиралися в редакції першого життєвого та журналістського досвіду. Зараз «видає на-гора» цікаві, різнопланові  матеріали студентка університету імені Грінченка Христина Барановська.
Від тижневика до тижневика, який потрапляє у поштові скриньки кожної суботи, працівники «районки» працюють над черговим номером, аби дати читачам цікаву і потрібну інформацію.  Втім, слово «працюють», можливо, було б більш доцільно замінити на слово «створюють», «плекають» чи «вимальовують». Адже саме такі слова певною мірою можуть відобразити той процес, коли події і факти, пропущені через серце, лягають на сторінку друкованими рядками…
Давно минули ті часи, коли газета була чи не єдиним джерелом інформації. Надворі ХХІ століття, зараз кожен громадянин, особливо молодий, має у руках смартфон, а він заміняє ВСЕ – і газету, і радіо, і телебачення, і стаціонарний телефон, і бібліотеку… Вже не потрібні шкільні підручники – все можна помістити на маленьку флешку. Тут можна знайти слушну пораду лікаря, агронома, інженера, кухаря… В ньому навіть є ліхтарик. Можна проводити багатомільйонні банківські операції не встаючи з ліжка… Можна, можна, можна…
А якщо ваше доросле дитя працює десь аж в Америці, то ви можете з ним поговорити, поцікавитися здоров’ям, поділитися останніми новинами свого села по скайпу.
Отож, шановні читачі, настають такі часи, коли друковані видання об’єктивно стають непотрібними. Друкована книга, газета, журнал виконали свою історичну місію на цивілізаційному шляху розвитку людства і повинні відійти, як все відходить у природі. Але ми, люди, які віками творили друковане слово, поширювали знання, закарбовували історію – залишаємо після себе велетенську духовну спадщину для нащадків.
 «Слово» теж внесло свій скромний внесок у літопис часу – залишаємо після себе історію Вишгородщини, закарбовану у підшивках за 45 років життя нашої газети.
А що далі? Далі колектив працюватиме для читачів стільки, наскільки дозволять об’єктивні історичні умови. Таке нині життя періодичного видання, отож будемо надіятися на краще.

Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 94 | Додав: slovo
comments powered by Disqus