Головна » 2017 » Березень » 16 » Танки з’являються там, де немає бібліотек
19:19
Танки з’являються там, де немає бібліотек

У Вишгородській центральній районній бібліотеці відомі українські письменники, брати Віталій та Дмитро Капранови, презентували  свою книжку «Забудь-річка». У зустрічі взяли участь і працівники та підопічні Вишгородського територіального центру соціального обслуговування.  Мовилося про державу і культуру, минуле і майбутнє української землі.  Роман «Забудь-річка», як наголошують письменники, – розповідь про дві війни: Другу світову і сьогоднішню, світоглядну, що триває на Сході нашої країни. 
За сюжетом троє молодих людей у спіралі долі  йдуть на війну під одним іменем – Степан Шагута. Комсомолець воює у дивізії «Галичина», син офіцера УНР – у Червоній армії, а польський жовнір – в УПА. Вимальовується тут ще й лінія воєнного плину через сприйняття німецьких солдат. Двоє нащадків Степанів через багато років зустрічаються, і між ними спалахує кохання. Повідають одне одному своє життя та родинну історію, і раптом відкриють неочікуване для них передбачення – вони можуть бути близькими родичами! Щоб докопатись до суті, герої намагаються розплутати шляхи трьох доль, які переплелися настільки, що фактично стали однією – долею українця у Другій світовій війні. 
Забудь-річка – язичницький символ, що розділяє світ живих та світ мертвих. Саме така Забудь-річка протекла у роки радянської  влади між поколіннями в українських родинах:  сини, налякані загрозою переслідувань,  відмежовувались від батьків, що хотіли для українців кращої долі, а батьки, в угоду новій владі, «забували» про синів, котрі боролись за вільну Україну. Траплялась така собі добровільна амнезія, і прірва забуття лягала між поколіннями.
Герой роману Степан Шагута – особа у трьох іпостасях, яка у воєнний час проходить кількома дорогами: троє молодих людей, які воюють на різних фронтах.
Задумуючи роман, Дмитро та Віталій замислились і над іншим – як це втілити в книжці, щоб сприймалось не фантастикою, а реальним відображенням реальних подій? Рішення допоміг знайти мешканець Вишгородського району Петро Галицький. Він розповів історію, як їх молодими юнаками мобілізували копати окопи. Але ворог наступав швидко, і невдовзі ополченцям скомандували: розбігайтесь по домівках, бо скоро тут будуть німці. Петрові додому – рукою подати. А одноліток сидить і  плаче: «Мені додому – пів-України, я з Одеської області. Та, крім того, ще й єврей – чи так, чи так загину». Петро пожалів хлопця й віддав йому свої документи. «А як же ти?» – «Та виправлю нові. Мене у селі кожна собака знає!». Отак і пішли по світу двоє Петрів Галицьких, а Капранових – знайшли сюжетний хід книжки.
За задумом авторів, книжка ця і для жінок, і для чоловіків. З погляду жіночого – це  лірично-любовна мелодрама, що розвивається на тлі воєнних подій. А з погляду чоловіка інтерпретація трохи інша – драматично-детективна історія з елементами любовно-ліричних відступів. Крім того, у книжці чимало цікавих фактів про військовий побут кожної із сил, що протистояли одна одній, замальовок щодо традицій і культурних цінностей.
2010 рік – початок роману. О цій порі в українському суспільстві активно почали з’ясовувати  – хто з українців був правий і хто винуватий, на чиєму боці стояв під час війни. Брати Капранови, відмежувавшись від того з’ясування, взялись досліджувати інше – як українцеві в час таких нелегких випробувань вдавалось залишатись УКРАЇНЦЕМ, не втратити власну систему цінностей і власну культуру.
За великим рахунком, презентація книжки,  зустріч у Вишгородській бібліотеці – це був не просто літературно-мистецький захід. Письменники не стільки про власну творчість говорили, скільки про культуру і державу –  це була пронизана болем розмова про історію та розвиток України, про її майбутнє, а ще більше – про сучасне, бо те, що робимо сьогодні, відгукується у майбутньому і формує його. 
Чи не найбільшою проблемою суспільства брати Капранови вважають скорочення чисельності книгарень та бібліотек. У молоді нема вибору між книжкою і пляшкою –  книгарень та бібліотек обмаль, а «генделики» на кожному кроці. І танки з’являються на вулицях там, де немає бібліотек. Де чути голос культури, там мирно, нема культури – там воюють. Показовий факт у сьогоднішній Україні: у Донецькій області ОДНА бібліотека на 10 тисяч дорослого населення, а у Тернопільській – ОДИНАДЦЯТЬ.
І мимоволі згадалась автобіографія Капранових  – ці ще молоді люди навіть не вивчали в школі української мови, вищу освіту здобували у російських вузах і жили тривалий час у Московії. Але «забудь-річка» чи «євшан-зілля» не стерло з їхньої пам’яті і їх сутності українського коріння. Пропагуючи українську книжку, вони допомагають українським авторам реалізовувати їхні проекти через своє видавництво. Подорожують Україною, зустрічаються з читачами, мовлять не стільки про свою творчість, як  через свою творчість ведуть мову про проблеми українського суспільства, про те, що треба робити, аби запанував мир і злагода. Нашим би народним депутатам багато чого у них повчитись –  патріотизму, розуміння проблем, що хвилюють суспільство, бажанню зробити кращим не тільки власне життя, а життя всіх українців. Та навчитися мови, щоб не оскверняти чужорідним «язиком» стіни українського парламенту.
Працівники та підопічні Вишгородського територіального центру соціального обслуговування зауважували  – нам би більше таких політиків, як ці письменники! Тоді б швидше в Україні життя стало кращим!

Галина МАКАРЕНКО
Фото автора

Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 118 | Додав: slovo
comments powered by Disqus