Останній номер газети
Головна » 2014 » Грудень » 20 » Спогади. Роздуми. Публіцистика
10:24 Спогади. Роздуми. Публіцистика | |
 Рік 1955. На останньому курсі навантаження були особливо великі. І тільки під час виробничої практики випало більше двох місяців побайдикувати. Цю переддипломну виробничу практику наша група проходила на залізничній станції Лозова у Харківській області. Почався вже 1955-й. Термін навчання у технікумі добігав свого завершення. Місячна відпустка й останній збір у Кременчуці перед відправкою у доросле життя: невідоме, невизначене і таємниче.
В управлінні Донецької залізниці (яка на той час називалася Сталінською) мені поміняли направлення. Замість вагоноремонтного заводу у м. Попасна, куди розподілили ще кілька місяців тому, мене направили на посаду майстра у вагонне депо станції Щотово Дебальцевського відділку Донецької залізниці. Це мені добряче зіпсувало настрій. Коли ж, прибувши до вагонного депо станції Щотово, я побачив кислу міну начальника депо і почув від нього, що він не любить, коли до нього направляють молодих спеціалістів — хлопців, бо це люди тимчасові, яких через місяць-два призвуть на службу до війська, — від робочого настрою не лишилося й сліду. Коли ж нарешті місяців за півтора мені й справді прийшла повістка до військомату, я відверто зрадів. З великим ентузіазмом пройшов медичне обстеження у райцентрі. Але коли взнав, що для мене місцем проходження строкової служби визначили Військово-морський флот, ентузіазму дещо поменшало, бо в той час термін строкової служби на флоті складав п’ять років. Купив у дорогу пару хлібин, шмат копченої ковбаси, кілограм цукру. Спочатку був райцентр Антрацит, потім був Луганськ (тоді він звався Ворошиловград), а потім — довга і нудна дорога залізницею у вагонах, які в народі звалися «телятниками». Їхали через Білорусь, Новгородщину, а коли в'їхали на територію Прибалтики, було враження, що ми потрапили за кордон. Незвична архітектура, охайні станції, навіть зовнішній вигляд людей різко контрастував з тим, що бачили раніше, до в’їзду у Прибалтику. До того ж в Естонії взагалі, і в Таллінні зокрема усі вивіски були виконані естонською мовою і тільки де-не-де дублювалися російською, але внизу, під естонським текстом і значно дрібнішими літерами. У Таллінні, в екіпажі Балтійського флоту, ми пробули близько місяця. Мені випало навчатися у Пінську (Білорусь) у школі корабельних електриків. Навчання тривало трохи більше десяти місяців. Було цікаво і пізнавально. За цей час рішенням уряду термін служби на флоті було скорочено з п'яти до чотирьох років. Так що навіть за тамтешніх казармених умов нам траплялися приводи для радощів. Було це року 1956-го.
По завершенні навчання, коли випускників школи розподіляли по флотах, комусь дістався флот Чорноморський, комусь Балтійський, а мене запроторили на Сєвєрний (Північний) флот. Корабель мені дістався з назвою «Окрыленный» з бортовим номером №16. Був це ескадрений міноносець, або скорочено — есмінець.
Володимир ЛЯХ
Далі буде
| |
| Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 411 | Додав: komashkov | |