Останній номер газети
Головна » 2014 » Грудень » 6 » Спогади. Роздуми. Публіцистика
11:16 Спогади. Роздуми. Публіцистика | |
 У 1946 році мама, можливо, порадившись із нашими омельницькими родичами, прийняла рішення продати хату у Камбурліївці, а натомість купити хату у селі Омельник. Аби бути ближче до рідні. У кінці літа ми вже з мамою й перевезли до Омельника у наше нове помешкання свої убогі пожитки.
Пізніше виявилося, що це рішення могло стати для нашої родини фатальним.
Нині вже усім відомо, що у 1946-47 р. р. в Україні було влаштовано черговий штучний голодомор. Якби ми не виїхали із Камбурліївки, то за рахунок власної городини ми, хоч і не мали б ситого життя, та все ж якось би зиму пережили. А переїхавши до Омельника, ми, фактично, прирекли себе на голодну смерть. У Камбурліївському колгоспі на трудодні нараховували всього по 40 (!) грамів зерна на один трудодень.
Навіть якщо цих трудоднів було вироблено 300 чи 400 (а більше їх не бувало), то нам належало отримати усього 12-16 кілограмів пшениці. Майже все, що ми виростили за літо на нашому камбурліївському городі, у нас просто з города було покрадено ближчими чи дальшими камбурліївськими сусідами.
Один Господь знає, як ми пережили ту жахливу зиму і чому не померли з голоду, хоч, фактично, до цього були приречені.
Так починався омельницький період мого дитинства. Мені йшов одинадцятий рік.
Наступала весна 1947 року. Я ще не сказав про те, що восени 1946-го я почав ходити у четвертий клас до Омельницької школи, яка від нас була зовсім неблизько. Оскільки із взуття у мене, крім трофейних німецьких чобіт, які мама ще під час окупації виміняла у якогось німця за літр самогону, більше не було нічого, то до самих морозів я бігав до школи босим. І хоч на насмішкуваті репліки більш пристойно взутих однокласників я вже привчив себе не реагувати, але ходити у цих чоботях з організмом, виснаженим недоїданням, з кожним днем ставало все важче і важче. Зрештою, мама заборонила мені ходити до школи. Один навчальний рік, таким чином, у мене було змарновано.
Ми вже майже регулярно вели листування з батьком. Нам він узимку навіть вислав невелику суму грошей одного разу. Жив він у цей час на Уралі, у місті Магнітогорську. Мама якоюсь своєю жіночою інтуїцією, очевидно, відчула, що батько до нас може уже ніколи не повернутися. І коли нам стало зрозуміло, що найстрашніша пора для нас уже минула і ми вже точно виживемо, мама вдалася до хитрощів. Вона продиктувала, а я написав у листі до батька, що мама й дівчата померли від голоду і я лишився один. Мамі було відомо, що з усіх дітей батько найбільше любив мене і її розрахунок спрацював бездоганно. Незабаром батько приїхав, щоб забрати мене до себе на Урал.
Мені невідомо, чи був він приємно здивований, побачивши усе своє сімейство живими і здоровими, хоч і страшенно виснаженими тривалим голодом. Як би там не було, але батько згодом скосив у городі ту озиму пшеницю, яку я восени посіяв, гуртом обмолотили її ціпами, а зерно змололи на муку. До того ж, хліб витрачали економно, ще й з тих міркувань, щоби нам вистачило його на тривалу дорогу. Ми всі вирушали на Урал.
Звичайно, логічніше було б виїхати у 1946 році, але чомусь не склалося.
У Харкові на вокзалі ми, здається, кілька днів чекали на той поїзд, який мав нас доставити до Челябінська. За цей час хліб у нас «благополучно» украли вночі і далі ми їхали напівголодними. Передбачлива мама умудрилася взяти з собою в дорогу мішок ранніх яблук. У Челябінську прямо біля вокзалу мама усі яблука розпродала і на виручені гроші ми, чи не вперше за всю дорогу, добряче наїлися. А за добу ми вже були у Магнітогорську.
Магнітогорський період тривав трохи менше трьох років, але залишив у пам’яті безліч різноманітних спогадів, вартих того, щоб хоча б побіжно про окремі з них розповісти. По приїзді нас тимчасово поселили у прохідній кімнаті двокімнатної квартири, яку займав якийсь інженер з того заводу, на якому працював батько. Своєрідним «подарунком» на наше умовне новосілля був візит двох жінок з немовлям. Був легкий шок, німа сцена, мамині мовчазні сльози. Мені, одинадцятилітньому хлопчаку, важкувато було усвідомлювати, що те немовля формально було моїм братом, бо було позашлюбним сином нашого батька. Як ця історія, не дуже приємна для нашої родини, зрештою владналася, мені невідомо. Але такий факт мав місце.
Йшов 1947-й, повоєнний рік.
У тодішній державі тривала карткова система розподілу продуктів харчування. Батькові щодня держава виділяла один кілограм хліба, нам – трьом дітям, належало по 300 грамів у день на кожного. Мамі ж, яка поки що ніде не працювала, не належало від держави жодного грама хліба. Таким чином, ми уп’ятьох щодня споживали 1,9 кг хліба. Не дуже густо, але гарантовано.
Обов’язок отоварювати хлібні картки було покладено на мене.
Я пішов у четвертий клас чоловічої школи № 10. Навчався я успішно і, можливо, це послужило приводом до того, що мене кілька разів було запрошено додому до мого однокласника Юри Мамикіна, батько якого був учителем і викладав у нас російську мову і літературу.
Але і в уральському періоді мого життя, у середовищі людей, з якими так чи інакше я контактував, були особистості, які у моїй пам’яті залишили про себе незабутні враження. А ще я ніяк не можу обійтися, щоб не згадати нашу магнітогорську вчительку математики. Звали її Єкатєріна Івановна Рибіна.
Загалом же, уральське наше життя не було ані легким, ані ситим. До того ж, для нас усе там було незвичним і чужим. Нам постійно хотілося додому. І хоча на той час Україна вже була далеко не такою, як про неї говорили у сиву давнину: «Там ясні зорі і тихі води, там край веселий, там люд хрещений», все одно, для нас, нашої родини, Україна була найкращим місцем у всьому світі. Ми майже щодня нагадували батькові, що хочемо додому. Але улітку 1949 року мама народила нам маленького братика, якого ми назвали Іваном. Логіка при виборі імені була простою: у батькової сестри, нашої тітки Каті вже був син Іван, у батькових братів, дядька Василя і дядька Андрія, теж було по Івану. Ця моя проста логіка виявилася для мами з батьком переконливою і рішення назвати новонародженого Іваном було одностайним.
Володимир ЛЯХ
Далі буде
| |
| Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 496 | Додав: komashkov | |