Останній номер газети
Головна » 2014 » Листопад » 22 » Спогади. Роздуми. Публіцистика
10:30 Спогади. Роздуми. Публіцистика | |
 Коли до нас прийшла війна у 1941 році, мені йшов уже шостий рік. І навіть тоді, коли ми ще не чули пострілів і не бачили нових наших завойовників, та тривога, яка панувала серед дорослих, частково передавалась і нам, дітям, хоч нам і важко було усвідомлювати усі масштаби небезпек, які несла з собою війна. Були ми занадто малими, аби щось розуміти з того, що відбувалося.
Утім окремі картинки тієї пори закарбувалися у пам’яті з фотографічною точністю, незважаючи на часову відстань у багато років.
Пам’ятаю, що перед приходом німців через село проходило багато біженців. Люди кудись тікали. А ще раніше у центрі села на вигоні біля сільської ради зібралось усе село, себто усе його населення. Там формувалася колона чоловіків для відправки до війська. Йшла тотальна мобілізація. Здається, призову підлягали усі, хто стояв на військовому обліку. Запам’яталося жіноче голосіння, окремі спроби підпилих чоловіків заспівати, перелякані обличчя дітвори і якісь гучні команди організаторів призову. Коли сформована колона залишала село, очевидці пошепки переповідали сусідам і знайомим, що наш сусіда (жив через одну хату від нас), захмелівши, вдарив картузом об землю і запитав невідомо в кого: «А кому ж тепер будуть потрібні мої двоє малих сиріт?»
Кілька років перед тим у нього померла дружина. Згодом він одружився вдруге і навіть встигли нажити спільну дитину. А на той момент його діти від першого шлюбу залишалися з мачухою. Подібні прояви емоцій непоміченими не залишалися. До Сєньки Альшанова (так звали нашого сусіда) підійшло кілька незнайомих людей у цивільному вбранні, блискавично скрутили йому руки, затим укинули його у закриту машину, яка у народі носила зловіщу назву «чорний ворон», або просто «воронок», і з тих пір Сєньку не тільки ніхто більше ніколи не бачив, але й не чули про нього. У представників «компетентних органів» родичі Альшанова скоріше за все просто боялися про нього запитувати, аби не накликати біди на себе.
Такими безглуздо жорстокими були совєцькі «порядки».
А потім прийшли німці. Власне, не прийшли, а приїхали. На мотоциклах. Наше село їм дісталося без бою. Бо на той час совєцькі війська вчасно відступили і були вже десь за Дніпром.
Точно вже не пригадаю, звідки я йшов додому з групою таких самих хлопчаків п’яти-семи років, як і я сам. Важко сказати й про те, чому я був у цей момент з лопатою. Та коли ми несподівано побачили під ногами провід польового телефонного зв’язку, рішення вчинити диверсію виникло колективно і моментально. Оскільки лопата належала мені, то й спробу перерубати провід довелося робити також мені. Та чи то лопата була тупою, чи то провід занадто міцним був, але диверсія нам не вдалася. І – Слава Богу! Інакше, у разі пошкодження зв’язку, нас би німці вирахували за лічені хвилини і тоді спогади про цей епізод писати було б просто нікому. Про те, що німці з нами не панькались би, свідчить хоча б такий випадок. У нас у дворі була яма, у якій ми тримали кролів. Чимось та яма була накрита, а отвір, через який ми кидали кролям їжу (бур’ян, буряки чи ще щось) накривався старою заслінкою від печі. Через цей же самий отвір можна було і злізти до ями, аби почистити її від залишків бур’яну та кролячих нечистот, що власне належало робити регулярно. Очевидно, мама доручила мені погодувати чимось кролів, щось я їм у яму вкинув, і вони всі повилазили з нір, аби підкріпитися.
На мою біду, саме в цей час мимо проходило двоє німецьких солдатів. Зупинилися. Присіли, заглянули у яму і, побачивши десятки два кролів, один з них тут же поліз у яму. Кролі моментально поховалися по норах. Але німець примостився біля однієї з нір і став терпляче очікувати, поки кролі вилізуть з нори. Мені зверху було видно ситуацію краще аніж тому німцю, що сидів у ямі. І кожного разу, коли я бачив, що кріль уже готовий вилізти і попасти до рук окупанта, я чимось стукав по металевій старій заслінці. Кріль лякався і знову зникав у підземних кролячих лабіринтах. Той німець, що лишався на поверхні, від моїх витівок реготав до упаду. Так повторилося може два або три рази, аж поки тому німцю, що сидів у ямі, не урвався терпець. Тоді він щось по-своєму сердито крикнув тому німцю, що був поруч зі мною. Цей холоднокровно узяв мене ззаду за сорочку і, немов кошеня, відкинув метрів на два від себе між кущі квітів, які росли неподалік. Очевидно, все, що відбувалося, мама бачила у вікно, бо вже за мить вона вимахувала кописткою перед обличчям рудого німця, який насмілився скривдити її дитину. Щось мама крізь сльози йому викрикувала, замахувалась на нього кописткою, а той тільки пасивно захищався. Приблизно так само іноді звичайна квочка вступає у двобій з шулікою і боронить від хижака своїх курчат.
Цього разу німцям не поталанило поласувати кролятиною. А незабаром – вони знялися і подались на схід услід за фронтом. Потім у нашому селі зупинилася інша частина, яку, судячи з розмов дорослих, направляли на фронт. Група з п’яти чи семи німців у нашій невеличкій хаті влаштувала собі бенкет. На столі були пляшки, ковбаси, масло, консерви і хліб. А ще, здається, цукерки.
Німці випивали, заїдали, горланили п’яних пісень. Щось пробували грати на губній гармошці. Батько з мамою сиділи мовчки на припічку, а ми утрьох – я і дві менші сестри – сиділи на печі і просили їсти. Мама пошепки умовляла нас трошки потерпіти: «Нехай уже оці нажеруться та підуть із хати, – тоді вже й ми повечеряємо». Та, очевидно, німчура не збиралася завершувати пиятику, а наші благання були наполегливими і безперервними, бо мама встала, дістала з печі солодкого печеного гарбуза, нарізала шматочками у велику миску і подала нам на піч. Можливо, ми знали, або здогадувались, що крім гарбуза більше не буде нічого, тому почали наминати його так, що аж за вухами лящало. Один з німців — може найменш п’яний, побачивши з яким завзяттям ми накинулися на їжу, яка, вочевидь, для нього була чимось небаченим і екзотичним, підійшов ближче, став коліном на припічок, потім обережно взяв двома пальцями шматочок гарбуза, несміливо покуштував його. Затим мовчки забрав у нас миску і поніс на стіл. На наших очах миска вмить спорожніла. Навзамін окупанти нам не запропонували нічого. Так ми у той день і поснули не повечерявши...
Далі два з гаком роки німецької окупації мені нічим особливим не запам’яталися, аж до самого відступу німецьких військ у 1943 році. Не зважаючи на те, що у той час ні газет, ні радіо на окупованій німцями території, а особливо у сільській місцевості, не було, – люди якимось чином отримували інформацію про стан справ на фронті. І все ж коли село з усіх боків оточили підрозділи «СС», для селян це виявилось прикрою несподіванкою. По команді військового коменданта сільський староста з поліцаями попередили всіх, кого було заплановано депортувати до Німеччини. Попередили і мого батька, якому на той час було усього 30 років. Нагадаю, що маючи вроджений порок серця, він не був призваний до війська навіть під час тотальної мобілізації у 1941 році.
Але німці при відступі нікому медичного обстеження не проводили, тому не тільки молодих хлопців і дівчат забрали, а й молодих чоловіків. Атмосфера була настільки гнітючою, безвихідною, фатальною, а люди — настільки незахищеними, що навіть зараз, через багато десятків років після тих подій я знову і знову повертаюся уявою у той, ніби ж давно минулий, час і реально й зримо бачу есесівця навпроти нашого двору і у кінці городу есесівців навпроти сусідських дворів і городів. Скрізь есесівські очі і у кожного на грудях автомат.
Ні захиститися, ні втекти, ні заховатися.
До хати заходить два німці. І вперше у житті я побачив, як плаче батько. Він обійняв нас усіх і крізь сльози упівголоса тільки й промовив: «Діти ж мої діточки! Чи зустрінемося ще колись?»
Сцена прощання не була тривалою, бо пролунала різка команда іти – і ми залишилися без батька: мама, я і дві менші сестри, яким було на той час усього по чотири роки.
Забігаючи трохи уперед, зазначу, що навряд чи зустрілися б ми колись із нашим батьком, якби на те не було Божого промислу.
У Німеччині батько опинився у концентраційному таборі. Судячи з фотокартки, на якій чітко було видно табірний номер, батько вже почав пухнути від голоду. Як розповідав батько, багато людей у таборі таки від голоду й померли. Батька врятувало те, що якимось німецьким бюргерам дозволили з числа табірників відібрати собі людей для виконання сільськогосподарських робіт. І хоч працювати доводилося тяжко з ранку до пізнього вечора, зате зникла загроза голодної смерті. А з наближенням до Німеччини лінії фронту і ставлення господарів до остарбайтерів щодень ставало людянішим.
Сприяла зростанню шансів на нашу зустріч із батьком і та обставина, що батько опинився у радянській зоні окупації Німеччини. Отже, після звільнення з німецького полону, батька відразу ж було мобілізовано до радянського війська і, як людину непридатну до, так званої «стройової» служби, його було призначено їздовим, себто «водієм» брички (воза), запряженої парою коней. Що він там перевозив, мені достеменно невідомо. Знаю тільки, що так тривало до кінця війни, після чого батька демобілізували. Але додому, до малих дітей, до родини йому їхати не дозволили. Натомість – після каторжної роботи у фатерлянді – «освободітєлі» запроторили нашого батька на їхню «родіну» – аж на Урал як репатріанта.
Але про це розповідь буде трохи далі.
Наразі ж повернемося до нашого села в осінь 1943 року.
Отож «зачистивши» наше село від молоді, есесівці залишили там лише жінок з малими дітьми і стариків. Якийсь час у селі не було ні німецької влади, ні радянської. І декому з дорослих уже почало здаватися, що стрілянина омине наше село. Та несподівано перед тим як увійти у наше село, радянські війська провели так звану артпідготовку.
Я не дослідник, і мені невідомо, чи були вагомі причини обстрілювати наше село з міркувань тактичних чи стратегічних. Як на мене, то жодних підстав для артобстрілу не було. Але кілька годин ми усі перебували ніби у пеклі. У когось із наших сусідів був у садку величезний льох. І родин, можливо, сім чи вісім у тому льосі заховалися. Угорі над льохом і над селом щось летіло, завивало, вибухувало – і здавалося, що стоїть суцільний гул, а земля дрижить від вибухів і розривів мін. Пізніше, коли нарешті це пекло вгамувалося і настала тиша, звідкись стало відомо, що нас обстрілювали з так званих «Катюш». Ну а коли ще тривала стрілянина, і ми перебували у сховку, який міг захистити нас хіба що від осколків, пам’ятаю, що всі матері попригортали до себе своїх дітей і безперервно тихо молилися. І тут раптом пролунав несамовитий зойк: «Василь! Де мій Василь?». Ішлося про чотирирічного хлопчика, який непомітно вислизнув з льоху. Утім цей шибеник шокував усіх не тільки своїм таємничим зникненням, а й тріумфальним поверненням. Коли ґвалт і паніка ще не досягли апогею, дверцята до льоху прочинилися і на сходах з’явився задоволений Василько, на щось хукаючи і перекидаючи з руки на руку. Виявляється, що він підібрав ще гарячий осколок, що впав поруч із ним, коли він був на поверхні.
Володимир ЛЯХ
Далі буде
| |
| Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 514 | Додав: komashkov | |