Головна » 2016 » Березень » 14 » Рушник золотий жіночої долі
13:28
Рушник золотий жіночої долі

 Із кожним кроком невпинного всесвітнього прогресу людство все більше віддаляється від гармонії з природою, усе швидше пролітає й людське життя. Статистика невблаганно свідчить, що не кожному українцю нині щастить дожити до пенсійного віку, не кажучи вже про довгожительство. Але час від часу життєві дороги  приводять до людей, які  багато проживши, не розгубили життєвого оптимізму, блиску в очах і посмішки на обличчі. До людей, у яких можна навчитися найзатребуванішої  науки у всі часи – науки жити, відноситься і Надія Данилівна Мороз, жителька Богданів, яка у ці березневі дні відзначила свій 90-річний ювілей. Вона просто живе і радіє кожному прожитому дню. 
– Не виняток і день народження, який відзначаю в першій декаді березня. В акурат після міжнародного жіночого свята, –  розповідає  Надія Данілівна, уродженка і постійна жителька села Богдани. 
 Слухаючи неквапливу розповідь ювілярки, відчуваю, що її ім’я дуже вдало перегукується як з долею в цілому України, так і кожного її пересічного мешканця. Адже велике її життя по вінця наповнене спрагою  достойного людського існування, цивілізованого, якщо хочете, без поневірянь, знущань і приниження людської гідності, чого вдосталь доводилося відчути.
–  Це зараз, хоча і важко в усіх відношеннях, – і здоров’я підводить, і грошей бракує, і діти не завжди розуміють, та немає приниження, примусу, тотальної брехні і несправедливості одне до одного і з боку держави також, – продовжує пані Надія, – бо як-то було колись? Заможною була наша сім’я, як і всі сусідські. У голодному 1932-му комуністи все забрали, з рідної хати виселили в сусіднє і тоді бідніше містечко Іванків. Пригадую, як мене, шестилітню дівчинку, «доньку куркуля», за визначенням місцевого наймита, з власної хати через вікно викинув, як непотріб, щоб ніхто не смів і дивитися, як нажитим добром чужі люди розпоряджаються. З того часу і розпочала життя з надією на краще. Та довго ж довелося на це чекати. Були і примусові роботи в Німеччині під час війни, і смерть подруг на чужині, і розпач, і сльози… Та все пройшло, минулося, слава Богу.
Сьогодні, хоча часом і сутужно, але хліба не бракує, і коло хати все є. Дякуючи підтримці сільського голови Тетяни Савиченко та депутата райради Олександра Тарана. Ось дровець безкоштовно завезли, і районну газету «Слово» передплатили, і  два ФАПи  справно функціонують, забезпечені ліками першої необхідності. Медики чуйні, доброзичливі. Чоловік Василь ще, нівроку, здоровий. На Покрову 60-річчя подружнього життя відсвяткували.  Діти не залишають без уваги, а онук, взагалі, поряд. Що в поважному віці людині ще треба?
–  Перспективи розвитку та функціонування нашої сільської громади є, – додає Богданівський сільський голова  Тетяна Іванівна Савиченко, яка прийшла привітати ювілярку.  У селі нині більшість мешканців – пенсіонери. Молодь, щоправда, шкодує, що позбулася малої батьківщини. Часом люди повертаються назад. Поки що  тимчасово, на жаль. Але ж майбутнє бачиться, знову ж таки  в надії на здоровий патріотизм молоді, дорослих нащадків селян і їхніх дітей. Для цього і збудували нині дитячий майданчик.   Молодь потроху повертається, але  це справа часу, бо наша цнотлива природа – водосховище, ліс, цілюще повітря таки має прийти на зміну примарним благам, що їх надає урбаністичне місто. Майбутнє цього благодійного куточка української землі залежить нині від кожного з нас: мене, як сільського голови, районних та місцевих депутатів, сільських мешканців, зрештою, які люблять, цінують і бережуть рідну землю, примножують її багатства, піклуються про людей, вивчають помилки минулого і впевнено дивляться в майбутнє. Іноді навіть наперекір тимчасовим негараздам. 
Інформ. «Слова»

 

Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 148 | Додав: slovo
comments powered by Disqus