Головна » 2015 » Березень » 7 » Наш український Ієрусалим
11:03
Наш український Ієрусалим
Нещодавно у Нових Петрівцях сталася подія, яка мала б бути знаковою не тільки для нашого Вишгородського району. У Межигір’ї, на місці церкви Преображення Господнього, основного храму із усіх п’яти храмів Межигірського монастиря, відбувся молебень за душами людей, які за роки функціонування монастиря знайшли тут вічний спокій.
 
Межигірський монастир – унікальне історичне явище не тільки для України, а й усього православного світу, адже заснований він був 988 року з благословення самого Володимира Хрестителя.
 
Проіснував Межигірський Спасо-Преображенський монастир як синодальна одиниця і як шпиталь для ветеранів-козаків Січі Запорізької до 1786 року, тобто 798 років. Московський царизм в особі Катерини ІІ ліквідував Запорізьку Січ, закрив майже 800-літню обитель.
 
З 1798 і до 1896 рік на території монастиря працювала Межигірська фаянсова фабрика, на той час всесвітньо відома своїми виробами, які до сьогоднішнього дня широко представлені у Королівський галереї в Англії. 1886 року монастир був відновлений. З 1894-го монастир перепрофільований із чоловічого в жіночий. Очевидно з отаких собі московських міркувань: навіщо збирати нащадків запорізьких козаків в одному місці, аби не згадали, чиї вони діти. З приходом триклятої радянської влади монастир занепав, а на початку 1930-х років варвари з ленінськими партійними квитками знищили всі будівлі, розгребли історичні багатства, надбані майже за тисячолітню історію, зрівняли з землею всі поховання, заборонивши навіть згадувати про Межигір’я, це святе місце, де 2 лютого 1054 року у Спасо-Преображенському храмі відспівали померлого Великого князя Києворуського Ярослава Мудрого. Саме з престолу Спасо-Преображенського храму княжна Анна Ярославна 1048 року взяла Євангеліє, яке привезла до Парижа і на якому до сьогодні приносять присягу французські президенти. Цеглу із розтрощених церков, дзвінниці уклали, заливши асфальтом, у двокілометрову дорогу, по якій до недавніх пір їздило ненаситне, зарозуміле, цинічне мурло, кара сучасної України. 
 
14 лютого у Межигір’ї на місці головного храму зібралося більше 60 людей. Серед них були жителі Києва, Нових Петрівців, Вишгорода, Демидова, Броварів. П’ять священиків із церков Київського патріархату – о. Олег із Козаровичів, о. Василь із Старих Петрівців, о. Іван із Гаврилівки, о. Богдан із Вишгорода, о. Тарас із Нових Петрівців урочисто відправили молебень по усім душам, які упокоїлись у Межигір’ї, уперше за 80 років воздавши їм шану. А серед них є ті, чиї імена записані на історичних скрижалях України. Це Семен Палій, Самійло Самусь, прадід Миколи Гоголя Євстафій Гоголь та десятки інших діячів тієї епохи. Наразі цифра, яка складає кількість похованих у Межигір’ї – 2188. Перед дослідниками історії Межигірського монастиря стоїть нелегке зав­дання: уточнити і кількість, і конкретні імена як чернецтва, так і мирян, поховання яких відбулося у монастирі.
 
По молебні до присутніх звернувся Геннадій Ніколаєнко, незмінний організатор усіх заходів, які проводяться з 2007 року у Межигір’ї. Він продемонстрував зібранню фото розміром 70 на 50 см, на якому 1935 року фотомайстер відобразив панораму ще живого, не пошматованого тротилом Межигірського монастиря. Від одного погляду на цей історичний знімок захоплює дух! 
 
Коли ступаєш ногами на цю землю, мимовільно відчуваєш її високу святість, адже тут в 1843 і 1846 роках бував Тарас Шевченко, пив святу воду із Дзвінкової криниці, оспівав цю обитель у багатьох своїх творах, як літературних, так і живописних. Так, це другий Ієрусалим – забутий, розтоптаний варварами різних часів, принижений самою кількалітньою присутністю недолугого царка. І тому треба якнайшвидше українським людям братися за відновлення монастиря, за відродження слави святих місць, де нам є щастя народитись, вирости і жити сьогодні.
 
Боляче усвідомлювати нашу тупість і байдужість до свого високого історичного минулого. Завдячуючи діяльності таких сподвижників, яким є звичайний новопетрівчанин Геннадій Ніколаєнко, людина без посади і оплати, хто віддає свій час, розум, енергію, а почасти й кош­ти на відновлення пам’яті і величі Межигір’я, у небайдужих патріотів рідної землі з’являється надія, що слава Межигір’я ще воскресне і укріпиться в свідомості українського народу. 
 
Валентина ОСИПОВА, Демидів
 
Р.S. Мушу поділитись своїм «невільним» відкриттям, яке викликало здивування і розгубленість. Працюючи над цим дописом, неодноразово довелось звертатись до матеріалів, надрукованих в Українській Радянській Енциклопедії, рік випуску 1983-й. Ці матеріали красномовно свідчать про ставлення радянських науковців до своєї рідної землі. Розділ присвячений Москві, займає сім сторінок тексту, а Межигірському монастирю аж 19 рядків – стільки ж, як і стаття, де йдеться про Роберта Мугабе, політичного діяча Зімбабве середини ХХ століття. 
Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 226 | Додав: komashkov
comments powered by Disqus