Головна » 2013 » Лютий » 23 » Нам пам’ять серця не дає спокою…
12:07
Нам пам’ять серця не дає спокою…
У своєму романі «Сини і дочки Чорнобиля» Іван Бурдак відображає події 1985 року — початку горбачовської перебудови, життєдіяльність його героїв у цей важливий для країни історичний період. Змістовно розкриває суть і характер організаційно-технологічних заходів по забезпеченню оптимальної роботи Чорнобильської атомної електростанції, зокрема четвертого енергоблоку, будів ництва третьої її черги. 

Яскраво, на основі достовірних фактів подаються трагічні для народу події 1986 року — катастрофи на ЧАЕС. Різнопланово показана участь в ліквідації її наслідків героїв книги, серед яких перед читачами постають образи головних дійових осіб роману «Діти війни», події якої розгортаються у 1941-1960 роках. 

Роман – це реквієм жертвам великої техногенної катастрофи на планеті Земля, гімн безсмертному подвигу ліквідаторів, які ціною свого життя й здоров’я врятували людство від неминучої катастрофи.

«Діти війни»

Ось і остання сторінка книги. Дочитавши, поклав книгу на груди та поринув у спогади. 

Три години тридцять хвилин ночі. Думок особливих не було. Боявся розплескати щойно прочитане. Відчув свій подих та навколишню нічну тишу. Поступово почав пригадувати та аналізувати прочитане. «Діти війни». Пише син фронтовика. Пише зі своїх дитячих споминів, розповідей мами, близьких людей та односельців. Кожен з них міг багато розповісти про ці події, так як в багатьох з них така ж сама доля – доля героя книги Олексія Гуренка. Для пересічного читача, можливо, в цій долі нічого особливого – навчання в школі, інституті, а далі – робота в лісопромислових комплексах Архангельської та Вологодської областей, і так до керівника об’єднання союзного підпорядкування. На цій дорозі – шляху зрілості – у головного героя були свої радощі, переживання, тривоги, зустрічі з різними за поглядами, способом життя людьми. Вони мали різні оцінки навколишнього буття. Що тут такого особливого? Але щось незриме не відпускає, не дає так просто відкласти, положити на полицю та зробити галочку, як ще один прочитаний твір про воєнні та післявоєнні часи. І це незриме поступово починає розростатись та наповнюватись невидимими нитками, зв’язувати за допомогою останніх цілістну конструкцію. Реалії починають набирати форму, і перше, що приходить у свідомість – це те, що книга написана людиною, яка проживає в твоєму місті, яка ходить з тобою в одні й ті ж самі закалади – будинок культури, біб ліотеку, дитячий центр «Джерело», міськвиконком. Це твій старший товариш, колега по інженерній діяльності, наставник та великий друг Іван Бурдак – людина, яка не покладаючи своїх рук, не дивлячись ні на які негаразди – продовжує працювати над своїми книгами – «дітьми», які він так лагідно називає. А їх у нього тридцять шість. 

Так, багато в образі головного героя книги – Олексія Гуренка – це з життя автора Івана Григоровича. Але від цього твір тільки виграє. Виграє тому, що письменник описує в романі «Діти війни» долю людини, яку мають десятки, тисячі, мільйони наших людей. І слово Діти – з великої букви. Це не орфографічна витівка автора, а данина поваги до цих людей, серед яких і мої батьки, які в дитячі та юнацькі роки відроджували країну, відроджували Донбас. Якось я спитав у моєї мами, чому дядько Толя, її старший брат, такий малий на зріст? Відповідь була несподіваною: «Це тому, що йому, коли випо-внилось 12 років, плуга чіпляли та прив’язували за плечі, так як руками він не діставав до ручок. І так він з ним проходив до 1945 року, коли виповнилось йому 15 років. Це роки росту дитини і юнака». І вже далеко після війни, в кінці 60-х років, перебираючи папери у бабусі на горищі, я знайшов документ – посвідчення «За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.». І що цікаво, дядько пам’ятав, що його нагородили, але ніколи не надавав цьому значення. Для всього його покоління – покоління Дітей війни – це було буденно, вони всі були в однакових умовах. 

Іван Бурдак пише не в угоду сьогоднішньому уявленню багатьох з наших горе-патріотів, а пише так, як це він бачив, як розповідали йому його товариші, з якими він працював, будь-то в Карпатах, будь-то на півночі тодішньої країни. З призми сьогодення не зовсім сприймаються описані Іваном Григоровичем події «національно-визвольного руху» в карпатських лісах. Автор не аналізує ці події, а тільки наводить приклади, що і таке було, і про це необхідно говорити. «У кожного своя доля і свій шлях широкий» – писав наш Кобзар. Щоб зрозуміти ті події, необхідно бути там та жити в ті буремні роки. Вірою в гуманізм людей пронизані не тільки ці глави книги. Ідея гуманізму притамана всьому роману від першої до останньої сторінки. З тієї пори суспільство змінилось, українська нація зросла та духовно збагатилася. І, як приклад, в 2009 році, я з дружиною, повертаючись з відпустки, вирішили відшукати місце поховання мого дідуся, який загинув під час Проскурівсько-Тернопільської операції в 1943 році. Так вийшло, що точного місця поховання ми не знали, а вказана в похоронці адреса, як потім з’ясувалось, знаходилась за 60 кілометрів. Заїхали в одне село, потім в друге, подібне за назвою. Всюди працівники сільрад чемно, стримано, з повагою розпитували, яку братську могилу ми шукаємо. Коли взнавали, що Червоної Армії, то підвозили до могили, а вже потім показували записи в книгах пам’яті, щоб ми могли пересвідчитися в їхній щирості та відвертості. Просили адресу, електронну пошту, щоб при нагоді повідомити, чи бува не похований такий воїн в сусідніх селах. І ось, нарешті, ми знайшли братську могилу, в якій поховані півтори тисячі бійців Червоної Армії, серед яких спочиває вічним сном і мій дідусь, Андрій Онисимович. Голова сільради, супроводжуючи нас, запросив на День Перемоги. В перший же рік я, двоюрідні брат та сестра, рідні дядько та тітка з Лугащини добираємось 9 Травня на Тернопільщину. Після літургії в церкві, під звуки військового оркестру, на чолі з селищним головою та військовим комісаром, поволі йшли до братської могили. Селище невелике, але колона розтягнулась десь на пів-кілометра. Голова селищної ради привітав приїзжих синів, дочок, онуків та правнуків загиблих та запросив їх на імпровізовану трибуну. Від імені рідних надали мені слово. Коли йшов до трибуни, помітив, що у багатьох жінок сльози на очах. 

«Дорогі мої односельчани! – після цього звернення відчув у багатьох людей здивування. – Так я не помилився – односельчани. Односельчани, – продовжував я, – тому, що нас зріднила ваша земля. Земля, в якій спочиває мій дідусь. Він пішов на війну, залишивши вдома дружину, троє синів та троє дочок….». Після перших слів дехто з них почав плакати. «У мене є свої рахунки до війни. Мій дідусь не прочитав мені жодної казки, не ходив зі мною в поле, на рибалку, не навчив мене майструвати….». Жінки, які стояли в перших рядах плакали, у чоловіків наверталися сьози... Я розказував їм не про себе. Це про їх долі, це про їх важкі буремні роки, роки дітей війни говорив я. Молоде покоління, правнуки війни, дивились на своїх батьків і боялись ворухнутись. Відчув, як десь на підсвідомому рівні відбувається енергетична передача своїм нащадкам батьківського переживання та горя… 

Книга Івана Бурдака «Діти війни» – це літопис душевних потрясінь, стійкості, мужності, цілеспрямованості, віри в прекрасне майбутнє воєнного та післявоєнних поколінь – Дітей війни.

«Сини і дочки Чорнобиля»

Уже декілька разів намагався читати другу книгу із дилогії Івана Бурдака «Сини і дочки Чорнобиля». Якась невидима сила відштовхувала мене від неї. На підсвідомому рівні йде негативна реакція на події, які відбулися в квітні-травні 1986 року. 

Уже не вперше Іван Григорович запитував мене, чи прочитав я книгу. Я розумів, що ця книга, як і перша, написана учасником тих подій, людиною, яка на собі відчула відлуння «мирного атому» – подій по ліквідації наслідків Чорнобильської аварії – техногенної катастрофи. Я розумів, що для автора дуже важлива оцінка його зусиль з боку друзів, тих хто знає цей період, хто був там і на собі відчув наслідки катастрофи. 

І ось, набравшись терпіння, розуміючи, що попередня негативна реакція на роман – це результат біохімічних процесів, які збуджують мозок, – відкриваю першу сторінку. 

«Помітно для всього світового співтовариства, кульгаючи на ліву ногу, йшов по Радянському Союзу тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятий рік». 

Далі, поступово згадуючи ті роки, співставляючи їх зі своїми проблемами (на той час проблемами молодого спеціаліста в проектному інституті), непомітно для себе занурився в події, описані в романі. Книга повністю заволоділа мною і не відпускала доти, поки не перегорнув останню сторінку. 

Усе ті ж самі герої, ті ж характери, але інші думки, зовсім інший їх масштаб. Головний герой Олексій Гуренко – зрілий фахівець, керівник організації союзного підпорядкування, патріот своєї держави, людина, яка мріє про оновлення суспільнополітичного життя та прикладає до цього всі свої сили та вміння. Показана велика любов до рідного краю, до людей – хліборобів, будівельників, вчителів, медиків. Життя набирало нового сенсу. Відходили в минуле страшні події воєнних років. Особлива любов у творі – і цим пронизаний «червоною ниткою» весь роман – це любов до жінки, любов «Сини і дочки Чорнобиля» до матері, до дружини, до доньки. 

«Олексій ніжно обійняв Олександру Максимівну (маму – В.Ф.) за худенькі плечі, пригорнув до себе і гаряче поцілував у розчервонілу від хвилювання щоку…». 

Не обділив своєю любов’ю Іван Григорович і рідний дім. 

«Рідна хата…Батьківська хата… Сімейний храм любові, віри, надії, радості й печалі, родинних традицій. Тут відчуваєш і непідкупну щирість і доброту, злагоду і спокій…». 

«Олексій входив у рідну хату, як у храм, святиню, середовище душевного очищення й утвердження свого права на продовження роду й плідне життя на землі – грішній і праведній…» 

Як красиво сказано. Нема чого додати. Ось звідки нашим педагогам необхідно надавати приклади підростаючому поколінню. Як відомо «міцна сім’я – міцна держава». 

Читаючи далі, бачиш, як події в романі розгортаються все швидше та швидше, градус напруження зростає. В колі героїв з’являються ті, від кого залежать долі мільйонів людей. 

«Центр вимагає від нас провести «чистий експеримент» – говорить один із героїв роману. А далі як за секундоміром: 1.22.30; 1.23.04; 1.23.58… Вибух… Життя багатьох героїв роману в 1.23.58 перетнуло «нульовий меридіан» та отримало новий відлік. Для багатьох з них, на превеликий жаль, цей відлік пішов у зворотньому напрямку. 

Відображені в романі події – це реалії того часу, це епізоди життя ліквідаторів, втілені в душі героїв роману. Це боротьба людей з невидимим звіром – «мирним атомом». 

Серце стискається, частота ударів збільшується, руки нервово, на підсвідомому рівні, чешуть тіло. Ось і остання глава – похорони сина головного героя, ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС. Чомусь дуже сумно… 

«Сонце залишається з людьми. Але серед них уже ніколи не буде вірного сина рідної землі… Я низько схиляю голову перед його світлою пам’яттю, перед немеркнучим подвигом усіх ліквідаторів аварії на Чорнобильській атомній станції у битві зі страшним невидимим ворогом – розгніваним, некерованим «мирним атомом». 

Ось так закінчує роман його автор, Іван Григоровиа Бурдак – письменник, поет, академік, товариш і великий друг. 

Віктор ФЕДОСЕНКО, 
онук війни, син Чорнобиля. (м. Вишгород)
Переглядів: 468 | Додав: komashkov
comments powered by Disqus