На водах Київського водосховища відбулася знакова подія - історики, представники вишгородської міськради та мешканці затоплених сіл вийшли у Київське море вшанувати пам’ять сіл, затоплених 55 років тому, 11 серпня 1963 року.  
Тисячоліттями понад Дніпром тулилися прадавні села з вибіленими хатками в обрамленні квітучих лугів, озер та розкішних лісів. Риби, звірини, пасовищ – вистачало на всіх з лишком. Тож недарма на цей слов’янський рай накочувалися орди монголо-татар, ляхів, кримчаків. Але як не нищили села чужинці, як не гнітили, вони відроджувалися знову і знову. Тут люди пережили голодомори і репресії, німецьку окупацію, вивезення в неволю, а після звільнення від нацистів у роки Другої світової війни пережили і зачистку чоловіків на фронт –   життя продовжувалося. І жити б людям у цих селах ще тисячі років, ростити дітей, якби не грандіозні плани комуністичної партії – будувати Київську ГЕС. Лише рукотворна водойма назавжди поглинула ці села. Мешканці сіл вважають затоплення і будівництво Київської ГЕС великою помилкою тодішньої влади. Адже це 92 тисячі гектарів затоплених родючих земель, 33 тисячі переселених людей, їхня нетлінна пам’ять про свій родовід. Так одним розчерком пера віковічні села прирекли на загибель.  
Ідея створення каскаду водосховищ і ГЕС на Дніпрі виникла ще 1948 року. Наприкінці 1959-го, після Каховки та Кременчука, хвиля підкорення природи докотилася й до столиці – у районі Вишгорода почалося будівництво гідроелектростанції. Із початком будівництва ГЕС тихе життя глухого Поліського межи­річчя закінчилося. Почали з’являтися бригади, яким місцеве населення дало похмуру назву «гробокопачі»: свіжі могили на бажання родичів переносилися в місця їх майбутнього відселення. А все, що залишилося від давніх поховань, звозили в так звану «братську могилу» під село Лебедівку.  Втім, робилося це не дуже ретельно – будівництво греблі, як усе в СРСР, йшло з випередженням графіка, ударними темпами, і ймовірно, частина поховань залишається на дні Київського моря й досі. Із 1959-го по 1964 рік десятки тисяч робітників із залученням потужної техніки будували гігантське водоймище. Обсяги робіт вражають: було витягнуто майже 16 млн кубометрів ґрунту, використано понад півмільйона кубометрів високоякісного бетону. Колишній головний інженер будівництва Київської ГЕС Ігор Сафронов, розповідав: «У центр усіх завдань ставилося енергозабезпечення багатьох населених пунктів, що аж до кінця 1950-х взагалі залишалися без електрики». 
Нині аквалангісти й підводні фотографи, опускаючись на дно, помічають величезну кількість невивезених дерев, пеньків… Тоді ж, 1964-го, голова державної комісії з приймання водосховища навіть підпису ставити не хотів – будівельники погано провели зачистку дна. На Вишгородщині йшли запеклі бої, і земля понині зберігає чимало снарядів, бомб, мін, тож на дні морському ще з часів Другої світової війни знаходиться чимало боєприпасів. 
 Восьмого серпня на Київському водосховищі, у тому місці, де знаходиться затоплене село Старосілля, на яхті «Дорадо» яхт-клубу «Енергетик» (капітан Андрій Крамаренко) відбулося богослужіння, яке провів настоятель храму Святого князя Володимира Української православної церкви Київського патріархату отець Богдан. Від Вишгородської райдержадміністрації на воду було спущено вінки в пам’ять про ті драматичні події, згадували пращурів, які впродовж тисячоліть жили на цих землях, великого державного діяча – княгиню Ольгу. Старосілля відоме ще з ХІ століття. Тоді село так і називалося – Ольжич. У давнину біля села, на березі Дніпра, росли величезні «Ольжині дуби». Історична експедиція-реквієм завершилася біля «Хреста над морем», якого колишні старосільчани встановили понад 15 років тому. Участь у заході взяли заступник Вишгородського міського голови Трохим Іванов, уродженці Старосілля Віталій Шевченко, директор Новопетрівської школи №1, та  пенсіонер Григорій Кашка, яким під час затоплення села було по 12 років, краєзнавець Володимир Литвиненко. Вони також згадували ті далекі події. 
Навіть сьогодні, більше півстоліття по тому, неможливо передати драматизм тих днів. Люди з плачем залишали прадідівську землю. Перед затопленням сіл руйнувалися хати, вирубувалися сади.  Як сказав провідний науковий співробітник Вишгородського історико-культурного заповідника Вадим Перегуда, у Старосіллі знаходився перший етнографічний заповідник, церква рівноапостольної княгині Ольги. При заповненні водосховища було затоплено багато сіл – Старосілля, Сваром’я, Ошитки, Тарасовичі, Чернин, Новосілки-на-Дніпрі, Окунінове, Новий Глибів, Старий Глибів, Бірки, Ротичі, Борки, Толокунська Рудня, Домонтова. 
Люди ще пам’ятають, як по селах ходили комісії, описували домашнє майно і виплачували так званий еквівалент. Кожному по-різному: 1000-1500 карбованців. Цих грошей вистачало, щоб купити ліс та шифер, але будуватися треба було дуже швидко, наближалася зима. Для тих, хто не хотів добровільно переселятися, переконливим аргументом ставав бульдозер. Для людей переселення стало справжнім горем, тим більше, що багато з них пережили справжню евакуацію у роки німецької окупації. Час переселення теж був обраний невдало. Був травень, все цвіло і пахло. Люди пиляли дерева, плачучи, прощалися, мов із живими. Бували випадки, коли у розпачі чоловік кидав сокиру і вішав на гіллі зашморг. Згідно з офіційною статистикою у зоні виселення (мається на увазі вся територія України, адже будувалось чимало водосховищ) було зафіксовано понад дві сотні самогубств. Бувало, приходить людина додому, а на дверях висить табличка «Хату розібрати до 25 травня». Не встиг чи не захотів – руйнує техніка.
Чим же обернулося грандіозне підкорення природи для України? Чим закінчився «тріумф» на Дніпрі? Відповідь однозначна – екологічною й моральною катастрофою для корінного населення цього древнього слов’янського краю. У переселенців на все життя залишився шрам у душі, коли їх відірвали від рідної землі. Під водою залишилися старовинні цвинтарі, храми, а вони, насильно відірвані від рідного порога, назавжди подалися у світи. Більшість цих людей осіла у навколишніх селах по обидва боки водосховища. Звичайно, переселенцям дісталися далеко не найкращі ділянки землі, та й були вони менші. Та хіба можна порівняти з чимось надзвичайно родючі землі Старосілля, де люди вирощували льон, жито, мали гарні врожаї городини? Славилося село смачними  тонкошкірими кавунами. Старожили кажуть, що якби не море, то ці села могли б годувати м’ясом, молоком і рибою весь Київ. 
Сьогодні дно Київського моря – це місце захоронення радіонуклідів, які щедро осіли після Чорнобильської катастрофи. Створення водосховища все-таки покращило умови судноплавства, воно використовується як регулятор стоку для гідроенергетики, судноплавства, рибного господарства, рекреації. 
 А що залишилося після затоплених сіл? Вода та лише згадки, історія, яка передається з вуст в уста, від батька до сина. Але, звичайно, це не заглушить того болю і жалю, з яким згадують свій квітучий рідний край вимушені переселенці, який час від часу повертається до них лише  у снах. 

Олексій СЛОБОДЯНИК, «Слово»
Фото з архіву та Володимира ЛИТВИНЕНКА