Головна » 2016 » Липень » 21 » Курінь на вулиці Топильній
18:16
Курінь на вулиці Топильній

«Малинові вітрила» спочатку ми  підняли на Лівому березі у приміщенні заочної школи робітничої молоді (ЗШРМ), де я працював за фахом. Характер зібрань літстудії, на противагу жорсткій регламентованості громадського життя, був не зовсім звичайний. Фактично клубна форма, вільний доступ всім аматорам красного слова. Літстудійці читали свої твори з наступним аналогічним вільним висловлюванням, реакцією присутніх. До того ж я намагався весь час піднімати планку якісного спілкування, бо якість – головна ознака поняття культура. Де ви чули, що й тепер в Україні ця властивість людей у повсякденні входила б до шкали показників рівня культури? У давні віки в Атенах (Афінах) філософські школи надавали цьому значної уваги. У Парижі, у Празі у 200-300 разів більше кав’ярень, музеїв, як у Києві сьогодні. Люди збираються там за інтересами – вільно на вільній землі, рідною мовою погомоніти, подискутувати… Сходились ми раз на тиждень: Віталій Різник, Роман Рентюк, Володимир Літус, Леонід Мужук (пізніше відомий кінорежисер, лауреат Шевченківської премії) та інші. До речі, отримав атестат про середню освіту (був один рік учнем XI класу) майбутній народний депутат Верховної Ради Олександр Ємець. До ГЕС цей край славився своїми краєвидами. Тут бували на полюванні Максим Рильський, Борис Антоненко-Давидович (є повість про ці місця), неподалік – Старосільський історико-культурний заповідник, а поруч – знамениті дуби дач АН України, де бували українські вчені, світила світової науки Володимир Вернадський, Олександр Богомолець, Олександр Білецький. Знавці кажуть, що всесвітньо відомий уривок «Чудовий Дніпро…», уривок-епопея Миколи Гоголя із повісті «Страшна помста» – наслідок споглядання ним «дніпророжденного світу» із майданчика церкви Андрія Первозванного… Пріоритети занять: «Самопізнання, націєпізнання, приціл у творчості – називати речі своїми іменами». Деколи наші зібрання перетворювалися у свята поезії та пісні української. Коли ми перебралися у Вишгород, така форма студії була не до шмиги тим, які писали з Ялти: «Я на курорті не можу, я за бетоном скучив», в тому числі керівнику літстудії на залізобетонному заводі літератору-аматору Олександру Пчелінцеву. Виникали непорозуміння, про які вже згадувалось. Зрідка бували на зібраннях Володимир Комашков, розважав присутніх своїми сатирами та жартами,  і знаменитий тоді поет Микола Холодний, якого наприкінці 1965 року вигнали з Київського університету за крамольні вірші та організацію літературних вечорів у столиці. Микола жив певний час у Вишгороді. Його твори майже не друкували, вірші «ходили» самвидавом. «Сьогодні у церкві коні ночують і воду п’ють.  Сьогодні чужим іконам прочани поклони б’ють» 1961 р., «Вмирають поети в душі, а потім в лікарні вмирають. Ховають спочатку вірші, а потім поетів ховають». (На смерть В. Сосюри 1965 р.).
Микола був відчайдушний у творчості і в житті. Тоді його вірші цитували, декламували і мої літстудійці, і автор цих рядків, як він пише в одному з листів: «Другові моєї літературної молодості». Колись у колоніальній УРСР Миколі Холодному не треба було шукати найглибших коренів українського болю. Він сам був, переслідуваний владою червоних чинуш, тим летючим коренем українського болю. Тепер ситуація буває ще дужче  нестерпніша, бо вже іменем своєї держави чиновник-невіглас, перефарбований Лис-Микита штовхає поета знов у нору, в собачу будку замовчування, інтриг. Доля поета трагічна. Про це у моєму дослідженні «Поет у собачій будці» (кн.. «Звени гора української душі). Ось вірш 2004 року, який проливає світло на кінець цього «Танців на мінному полі» в Острі на засланні.
Вишгород. До запитання…
Сашкові Дробасі

Добрий день, дорогий мій Сашулю!
Не гнівися на дружній єлей.
Карасями набиту кошулю
Притарганю на твій ювілей.
Вже бензину купив півканістри
І досяг, тріумфую, мети.
Наші друзі пролізли в міністри.
Та, на жаль, і не я, і не ти.
Однокурсник гряде в академіки,
Кабана у столицю потіг.
Ну, а ми приросли до полеміки:
За який голосуєм батіг?
Не хвилює нікого тепер це,
Що покрила поля лобода.
Зігріває засмучене серце
Із Чорнобиля тепла вода.
По слонові запрошують ікла
І на гарну роботу в Ірак.
Мабуть, наша літстудія зникла
І Славка Чорновола барак?
За Дніпром настрополюєш вус ти,
Можеш дівку вести під вінець.
Тільки я на мішкові капусти
На безглуздий чекаю кінець.
             Остерське заслання, 9.VI.04
Читач зі спогаду О.Н. уже знає – за спробу створити свою сферу, свій світок українського культурного мікроклімату, за читання справжньої, не дозованої художньої правди літстудію розігнали. Ще раніше О.Н. і В.К. перебралися до Києва, де продовжували протестну діяльність. 26.06.1968 року О.Н. заарештовано. Я відчув – петля затягується – схоплять і мене. Тож гайнув автостопом зигзагом уздовж Дніпра аж до Ялти – там сестра на студентській практиці… Ловіть вітра в полі… Яготин, Чигирин, Холодний Яр, Капулівка, Чортомлик, Петриківка, Хортиця, Асканія Нова, Бахчисарай…Замість буцегарні… Пінисті буруни життєвого моря… Тебе кидають, щоб ти потонув?! Ти усміхнись (хай їм не спиться) і випірни із золотою рибкою удачі в зубах…
Вернувся до Вишгорода десь після 20.08. Тільки ступив на поріг гуртожитку, вихователька шепче мені: «Хлопці в Києві арештовані, тебе шукають! Тут таке твориться!». Ще прикрість. Захоплена наша таємна цюпка-кімнатка зі всіма моїми паперами… А найприкріше, «визволителів» 600-тисячне військо вдерлося до Чехословаччини! Це стільки, скільки було в Наполеона у 1812 році в російському поході. Прощай навіки соціалізм з людським обличчям?! Як сказав новітнім окупантам студент-чех: «Ми з вами навіки-вічні.. і ні на одну секунду більше, чого ви лізете?!».
Отже, переді мною дилема: або покаяння, або далі гірка комедія. Я творчо вільна людина (і додавав – це елемент гри! – О.Д.) у вільній країні! Така позиція все одно була викликом системі. Хлопці в темниці з кримінальниками. Про це мені розповідав Василь Кондрюков, з яким пізніше ми часто зустрічалися. Що далі? Куди? З ким? Як? Вишгород з наїжаченою партноменклатурою, наповнений годованцями служби безпеки, колишніми службістами: Панфілов, Чиркін, Доломіно та ін. Треба зникати з книжками, з рештками музею. Головне – вирвати з рук спецслужби валізу моїх рукописів… Півроку допитів, профілактичних бесід, зводин (очних ставок). Нас возять на «бобику» без усіляких правових паперів… ми білі негри із гетто у центрі Європи… Живу на вулиці Топильній. Допоміг колега Іван Шакалов і його дружина пані Валентина (колоритні люди захоплювались самвидавом, зокрема «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби).
Переді мною багатосторінкова копія справи Василя Кондрюкова, яку йому вдалося дістати у тюрмі у представника спецчастини. В ній зафіксовано хто, що, коли і з ким читав антирадянську крамолу. Моє прізвище фігурує тільки два рази, бо я все заперечував до останньої можливості… Один показовий епізод того суду – знущання… мене до зали не пускають (бо ж можу написати про це, та ще й попаде за бугор. Раптом бачу Василь Стус. Після відомих подій у кінотеатрі «Україна» 4.09.1965 р. Василь виріс у моїх очах до хмар. Вітаємось. Його з тієї ж причини не пропускають на процес. Від нервової напруги розмова не клеїться. Ось мене викликають на судову екзекуцію. Василь: (це запам’яталось назавжди) – Ти тільки багато не говори! Не говори багато!.. Це тільки штрих, як мені тоді вдалося вивернутися  і не потрапити за грати… Хоча… судді, прокурори, захисники були у змові з КДБ, і все було вирішено заздалегідь – кому і скільки. Для охранки дуже важливим був осуд свідками О.Н., В.К. і В.К. Цього їм не вдалося здійснити так, як вони планували. Покарані були так чи інакше не тільки 3+25… Коло значно ширше. Свідків: В. Комашкова, Марію Овдієнко, Надію Кир’ян вигнали з 5-го курсу університету. Людмилу Шереметьєву витурили з 5-го курсу того ж вишу за згадку про неї в одній із карних справ. Потрібне спеціальне дослідження в архівах, щоб збагнути явний і прихований маховик репресій. Мене турбувало видання запланованої ще за рік до процесу моєї збірки. Справа висіла на павутинці. Полетів донос зі школи, що я такий-пересякий. Коли дізнався я про це через десяті руки – виявилося, що це писулька колеги Н.Д. із середньої школи №1 м. Вишгорода.  Видавці схопилися за це. Стався конфуз. Нарешті влітку 1969 збірка віршів «Папороть» побачила світ… у жовто-блакитній суперобкладинці. Перша мить – у мене яскравий проріст радості. Друга мить – радість, захват сягає апогею. Третя мить – заціпеніння, мороз по спині від здогаду: – Це ж не вовчий білет у літературу! Років 14-15 видати наступну книжку було неможливо. 1969-1970 р.р. причетний до книгорозповсюдження Анатолій Купрієнко із Поліського зумів якось видряпати кілька примірників «Папороті» і вручив мені зі словами: – Більшу частину накладу посікли на солому, з чим і вітаю тебе! Пізніше цю збірку знайшов я у книгозбірні Вернадського… без провокативної суперобкладинки. Комуністи вміли замітати сліди…
*   *   *
Наш гурт був розігнаний по всіх усюдах, від Карпат до Якутії. Матір Олеся Сергієнка, відому революціонерку, правозахисницю Оксану Мешко, заслано на берег Тихого океану… Наступала епоха Дубльоньки Першого. Кругом – колоніальний мертвовод. Я тягнув багаторічну лямку учительської солдатчини у ШРМ. Душа не раз стискалася від відчаю: в Україні реалізуватися не дадуть! Найгірші часи настали 1972 року. В січні були провокативно арештовані біля сотні найактивніших з українського Опору. Тиск відбувався і в середині КПУ. З відставкою Петра Шелеста з партії виключено 10-15 тисяч потенційно незгідних. Один з них Григорій Горбач працював у нашій російськомовній ШРМ. Все ж географію він викладав українською. Дирекція дивилася на це крізь пальці.
Пробував я розбудити літературний застій при редакції районної газети. Та це вже була не та вольниця «Малинових вітрів». Все ж часу не гаяв. Ситуацію не вважав за творчу катастрофу (без екстремальних умов поезія не твориться!), занурився у досвід світових національно-визвольних рухів… Школа робітничої молоді була поруч того барака №1, про який згадує у вірші М.Х., де 2-3 роки жив В’ячеслав Чорновіл. Коли заходило сонце, шибки його кімнати №17, розташовані майже навпроти вікна мого класу, де я був керівником кілька років, утаємничено світилися мені незгасним маячком з непроминального минулого ще й,  як виявилося знаками долі з майбутнього.
Скільки нашого брата в ті роки пішло з рідної хати щасливої долі шукати? Скільки нас, незгідних, на шляхах пошуків розчавлено брутальним імперським чоботищем, яким керувала «разум, чєсть і совєсть нашєй епохі?!» Скільки заколисано байками-бацилами «о свєтлом будущєм?» Скільки залоскочених «ласкательством» посадами, привілеями за компроміс із совістю допомагали окупанту чавити протестантів, і, які не покаялися 1991 року, стали елементом самоокупації 2010-2013 р.р. Ще одна причина того, що незгідні не витримували репресій – вони недостатньо засвоїли досвід Пам’яті Поколінь змагань за свободу.
Особливо універсального поняття для всіх віків, усіх націй – «Я» – щастя» – не буває без «Ми – щастя». Це за великим рахунком, за найвищими стандартами. Хоча кожна людина має право на своє розуміння цього поняття, і на своє щастя. Це зафіксовано, наприклад, в американській Конституції (США – правильніше ЗДА – З’єднані Держави Америки).
Василь Кондрюков вижив. Тоді у 60-ті ми були знайомі, хоч Олесь Н. розповідав мені конспіративно про дії Василя. Останніми роками багато спілкувалися. Він має дар до публіцистики і образного мислення, до поезії (друкувався в часописах і газетах). Вслухаюся в його тихе потаємне слово, «що горить у горлі порохом сухим…». Один із секретів його виживання – в гаслі старовинного поета, звідки його родинний корінь: «Розкрий скорій темницю слова «я» і скажи: «Ми» і зацвіте земля». Не раз згадуємо Тарасові гіркі роздуми про долю… 
Я сирота, мій голубе,
Як і на чужині.
Чого ж серце б’ється, рветься?
Я там одинокий.
Одинокий... а Украйна!
А степи широкі!
Там повіє буйнесенький,
Як брат, заговорить; 
Там в широкім полі воля; 
Там синєє море 
Виграває, хвалить Бога, 
Тугу розганяє; 
Там могили з буйним вітром 
В степу розмовляють…
І констатуємо – поетова пророча сила в злютованості в його душі понять «Я» і «Ми».
Закінчую есей-роздум віршем із шухляди з того затемненого часу, який проливає світло не тільки на мої тодішні настрої.
Курінь на вулиці Топильній,
Де жити випало мені.
Мороз на вулиці трижильний
Курить у мене в курені.
В щілину Марс зміїно зирить.
На шибах видиться мені,
Мороз малює дивний ірій..
Хоч зимно в рідній стороні.
Столітник геть мій ніби мертвий – 
Уже розп’яттям на вікні.
Невже душа моя, як мерва, 
Згорить у підступах брехні?!
А парткрутько: – Давай без критики!
Сваритися навіщо нам!
Та обіцяє благ корито,
І звісно їх – напополам. 
А поруч Київ многотрудно
Розпалює вогні живі.
Та ген летять на Місяць люди…
Ні, враже, я іду на ви.
                      Олександр ДРОБАХА.
                      Липень 1969-1972 рр.

Уточнення 

до матеріалу, опублікованого в №27 за 9 липня 2016 року в рубриці «Гарячі сліди історії» під назвою «Києво-Вишгородський процес. Український опір 1960-х років, Вишгородський аспект».
Слід читати: стор. 2, 2 абзацу тексту, 10 рядок зверху:  «Треба людей будити»; 2 колонка 16 рядок зверху –  легальна (незаборонена), напівлегальна, конспіративна; 20 рядок зверху –  позанаціональне буття – животіння; стор. 7, 1 колонка, 3 третього абзацу –  Трохимук; 13 рядок – Вірш цей – не соцреалізм!; прізвища в тексті : Я. дзиґа, М. Горбаль.

Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 143 | Додав: slovo
comments powered by Disqus