«Лелеки живуть там, де живуть щасливі люди», – цю народну мудрість мені вперше довелось почути ще в дитинстві з вуст своєї бабусі, а пізніше переконатися в істинності цих слів у гостях у дев’яностолітніх Віри Тимофіївни та Анатолія Опанасовича Драмарецьких. Проживши і в горі і в радості 65 років, подружжя не втратило того вогнику в очах, який запалюється у закоханих у перші дні знайомства. У погляді – ніжність, у доторках – тепло, у його руці – її рука, у душі – повага та любов. 
Уже третій десяток років Анатолій Опанасович разом зі своєю дружною живе у своєму затишному будинку серед мальовничих просторів Лютіжа. Їм дуже пощастило, адже жити їм довелось з найкращими сусідами, яких тільки можна знайти – лелеками. 
Чорногузи поселились тут разом із подружжям. Восени відлітали. Весною поверталися назад додому. Для щирої української душі ці птахи стали невід’ємною частиною життя: повірте, у цьому домі про них знають усе. 
Протягом багатьох років Анатолій Опанасович вів щоденник, у якому описував усе про пернатих до найменших подробиць, наприклад, що у лелек своя мова. Стукотом дзьоба птахи спілкуються між собою, вітаються, лякають, висловлюють радість чи гнів. Вони залицяються, вчаться будувати своє житло. Звичайно, лелеки намагаються зберігати все життя одну пару. Але часто з’являється третій, у котрого гніздо знищене або загинув партнер. Загалом, шлюбне життя лелек неймовірно ускладнене, різноманітне і, часом, драматичне, порівняно з іншими птахами. Лелеки – гарні батьки, вони почергово годують пташенят. Молоді птахи люблять разом кружляти у теплих потоках повітря, вони швидко стають самостійними, самі шукають собі поживу.
Одного разу приятель завіз Анатолія Опанасовича на велику галявину, яка вся була заповненою чорногузами, вони проходжалися велично, наче розглядали одне одного. Виявляється, це місце, де молоді птахи відшуковують собі пару.
У рік чорнобильської трагедії перекладини на стовпі зламалися, сиротливе лелече гніздо сповзло й лягло на телефонний дріт. Господар садиби власноруч збудував птахам металеву опору на старому місці. Прилетівши з вирію, пара наносила хмизу та гілля і звила нове гніздо.
Одного разу осіння туга за лелеками, що відлетіли, не припинилася. Чекаючи їх назад додому, господар так і не діждався радісного клекоту. Пара прилетіла, проте через деякий час викинула свої чада з гнізда і відлетіла геть…
Це насторожило чоловіка, і він вирішив дізнатися у чому справа, адже не спроста це було, на його думку. Довго думаючи і перебираючи усі можливі причини, він усе-таки знайшов проблему – поруч збудували кафе, де кожного вечора пускають салюти. Тепер лелеки – це лише спомин, ностальгія…
Така міцна дружба з птахами, то лише невеликий штрих із життя цього славного подружжя. Вони в усьому займають активну громадянську позицію. А що вже до теми української національної ідеї, то й говорити годі. І в тім, що вже 25 років ми живемо в незалежній країні є й їхня заслуга, тому що ні Анатолій Опанасович, ні Віра Тимофіївна ніколи не були осторонь процесів, що проходили в Україні.
У всіх заходах, що проходять у селі та в районі, вони беруть активну участь. Анатолій Опанасович грає на бандурі, Віра Тимофіївна під його мелодії читає вірші та оповідки українських поетів і письменників. Я завжди захоплювалася цим подружжям, та особливо тоді, коли бачила цю пару, яка взявшись за руки йшла селом на прогулянку до Київського водосховища. Як у дев’яносто років можна зберегти такі почуття один до одного, запитувала сама у себе. Якось не втерпіла і завітала на вогник до господарів Драмарецьких на розмову.
Розповідаючи про себе життя, Анатолій Опанасович говорить, що все життя, починаючи з дитинства, жив із Шевченком і з бандурою. 
– Ми пережили колективізацію, ми пережили голод, – почав свою розповідь Анатолій Опанасович. – Ми пережили репресії. Забирали найрозумніших та найталановитіших людей. Це була страшна паніка, тому що йшли в школу і не знали, чого чекати – пропав її директор, пропала вчителька. Розкуркулили двох дуже талановитих господарів, які вміло хазяйнували і давали можливість людям працювати і гарно заробляти. Знищували генофонд господарів своєї землі. Так комусь треба було. Пережили страшну війну. Пережили соціалізм, побудову комунізму, потім «перестройку», Чорнобиль, а потім прийшла так довго чекана незалежність. Батько мій чекав все своє життя цієї незалежності. Його називали націоналістом, і я дивуюся, як він взагалі вижив. Чекали її і ми з дружиною.
– Я хочу наголосити, що моє життя – це і життя моєї дружини. Ми народилися разом, в один рік, в один місяць. Святкуємо наші родини завжди разом. І слава Богу, що нас доля звела. Радіємо один одному. Познайомилися на київському млині, де я працював на той час механіком, а вона як інспектор перевіряла нашу роботу. Так сталося, що я поранив собі ногу, зайшов до лабораторії, щоб надали мені медичну допомогу. У цей час молода Віра Тимофіївна і перевіряла якість нашої продукції. Коли побачила мою рану, з переляку вилила на неї цілу пляшечку йоду. Рана швидко загоїлася, а опік ще довго мене мучив. Та Вірочка не лишила мене, постійно цікавилася моїм здоров’ям. Цікавиться ним й досі (посміхається).
– Все життя ми займалися вихованням наших дітей і виростили гарних талановитих людей. Донька моя подарувала портрет Тараса Григоровича – він на видному місці у нашій світлиці. Вона у мене гарно малює, член спілки художників України. Син – успішний радіоелектронщик.
– Коли була Помаранчева революція, я з фотоапаратом там днював і ночував. Віра Тимофіївна пекла пиріжки, я носив їх, роздавав на Майдані. Раділи цьому, були переповнені надією. Потім виявилося, що залишилися обдуреними. Нова революція – знову пиріжки, знову я з фотоапаратом у диму пожеж на Майдані. І знову – нічого не зрозуміло, за що боролися?
– Я ходив до Межигір’я, ще коли там панував Янукович, писав про це святе місце нашого народу, про монастир, про козацтво, про Дзвінкову криницю. Мене гонили, травили собаками, а я все одно ходив і писав про духовну скарбницю нашої історії.
– Яке нас чекає майбутнє? Не знаю. Ми чекаємо з Вірою Тимофіївною того світлого, доброго, красивого й радісного, до якого ми прагнули все життя. Хочеться побачити його. Поки що не виходить. Мене син заспокоює: «Татусю, чого ти так поспішаєш? Америка будувалася і набувала такого високого рівня 150 років». Ми любимо свій край, бо тут ми народились, уперше зіп’ялись на ноги і пішли у світ тими стежками, які простяглися від рідного порога у широкий світ. Для кожної людини наймиліша та земля, де вона народилась і виросла. Тож і ми любимо свій лелечий край і сподіваємося на краще майбутнє нашої наймилішої у світі України.

Оксана МАРТИНКОВА, 
Вишгородський районний центр художньої творчості дітей, юнацтва та молоді «Дивосвіт»