Останній номер газети
Головна » 2013 » Лютий » 23 » Комендант особливого призначення
12:42 Комендант особливого призначення | |
 «Добрий день!» – «Добрий день!» Звичайний комендант адміністративного будинку. Вже потім дізнався про те, що він полковник запасу, офіцер розвідки. Якось сіли, розговорилися і я зрозумів, що переді мною людина цікавої долі й частинка історії збройних сил, про яку не розповісти – гріх. Тож, напередодні 23 лютого, надаємо йому слово: – Народився я на Черкащині, в Уманському районі. Ближче до шкільного випуску, коли постало питання «Ким бути?», в мене з’явилося бажання, навіяне романтикою, стати військовим. Ну й не ким небудь, а саме курсантом-десантником Рязанського училища. Але батьки відмовили: «Хочеш бути військовим – тільки не в десант. Є багато більш цікавих військових професій». Тоді в селі слово батьків було законом, до того ж я займався спортом і радіолюбительством, збирав самостійно радіоприймачі (в той час було багато дитячих технічних журналів). А відтак, вступив до Київського вищого радіотехнічного училища ППО, яке вважалося одним з найкращих у СРСР, на факультет радіоелектронної розвідки. До речі, за цю пораду я все життя був матері дуже вдячний. Це був 1974 рік. Військова людина в державі була в пошані. Оскільки я зі школи займався радіо – вчитись було цікаво, якто кажуть, в охотку.  – Як склалася доля після закінчення навчання? – На останньому курсі ми вже приблизно знали, хто куди поїде за розподілом. До мене доля виявилася прихильною і я, разом з іще п’ятьма молодими лейтенантами, був направлений в розпорядження начальника Головного розвідувального управління Генерального штабу ЗС СРСР. Два місяці додаткової підготовки під Москвою, і ось я вже в літаку, що прямує на Кубу, до Гавани. Місце служби – спеціальний розвідувальний центр (деякі назви та міста в тексті змінені) недалеко від столиці Острова свободи. Загальна чисельність – близько 100 військових. Наш підрозділ розмістився в колишній водонапірній башті. Ззовні – башта як башта, а в середині – кілька тонн найсучаснішої (на той час) розвідувальної радіоелектроніки. Спостерігали ми за Атлантичним узбережжям США, запуском «Шаттлів» на мисі Канаверал, перехоплювали повідомлення зі супутників зв’язку, розвідувальних супутників, переговори екіпажів стратегічних бомбардувальників, фіксували навчання на території США, учбові пуски крилатих ракет з американських підводних човнів тощо. Все, що відбувалося на суші, узбережжі та в атлантичній акваторії Америки та Карибському басейні, було об’єктом нашого спостереження. До речі, мені довелося спостерігати запуск найпершого космічного «Шаттлу», прослуховувати переговори командира з пунктом керування на землі. А потім всю інформацію, яку вони з космосу передавали на землю, ми реєстрували: телерадіоінформацію, данні про експерименти тощо. Кожний їхній запуск, навіть цивільний, мав військове значення з технічної та наукової точки зору. Учбові пуски балістичних ракет з підводних човнів ми теж відслідковували, надаючи в Центр необхідну інформацію: траєкторія, кількість боєголовок, дальність польоту, таке інше. Американці часто давали дезінформацію, перевищуючи свої можливості: замість 4-6 боєголовок казали 10-12, замість 5-6 миль польоту казали до 10. Вони «піарилися» для газет, а ми це виявляли, роблячи аналіз даних. Кілька гектарів території поряд з нашою «водонапірною баштою» були зайняті всіма типами антен, які використовувалися в той час у радіотехніці. Від КВ-УКВ до супутникових тарілок 15-16 метрів у діаметрі. В американських звітах нас називали Центром радіоелектронного шпіонажу, який не давав їм спокою кілька десятиліть. Мені довелося там працювати з 1979 по 1982 роки, а створювався він наприкінці 60-х, після так званої Карибської кризи. – Служба-службою, але ж були й відпустки, вільний від служби час, сімейне життя. Як добиралися до дому, проводили вільний час в Кубі? – Літали ми до Куби й назад 12-годинними перельотами з дозаправкою в Європі, Африці або Канаді. А щоб на молодих кубинок не задивлялися («обліко морале»), відправляли туди тільки одружених. Тому з дозвіллям було все гаразд, сім’я – поруч. До речі, для наших жінок це теж був «курс молодого бійця». Молодих дівчат, які тільки-но вийшли заміж, відірвали від звичного оточення й – на острів, за тридев’ять земель. Відступати нема куди. Ні тата, ні мами, лише кухня, будинок та діти. Притиралися дуже швидко. Моя жінка, Надія Іванівна, летіла перший раз на Кубу на шостому місяці вагітності. Через три місяці, в Гавані, в кубинському військовому госпіталі народила мені доньку Юленьку. Вона й досі інколи хизується перед друзями записом про місце народження – Гавана. Місце нашої дислокації, звісно, було режимне. Охороняли нас підрозділи радянської механізованої бригади, щоправда, перевдягнені в кубинську форму. А по «тривозі» вони висувалися до нас з ящиками з вибухівкою: якщо щось – щоб ворогам не дісталося. Взагалі, місце було гарне: вся позиція в кокосових пальмах, манго, банани їли, як вдома яблука. Ми ще були молоді, веселі, тому відстань від Батьківщини сприймали нормально та й зв’язок з Москвою був найсучасніший, супутниковий, найперші зразки. Тільки трубку піднімеш – відразу відповідь. Єдине, що все «колючкою» загороджено. Приїздив до нас якось міністр Революційних збройних сил Куби Рауль Кастро Рус, брат Фіделя Кастро. Ходив по моїй позиції. У нас з кубинцями діяло військово-технічне співробітництво. І, звісно, розвідувальну інформацію, що стосувалася Куби, ми їм надавали. За це нас місцеві дуже цінували. До речі, щоб там про військових не казали, а вели ми доволі здоровий спосіб життя. Я не курив ніколи та й спиртне почав вживати десь після тридцяти. Хоча Батьківщина нас добре забезпечувала різними делікатесами, яких я дома й не бачив. Грузинські вина, прибалтійське пиво тощо. – А де мешкали сім’ї? Як зустрічали свята? Не весь же час у «водонапірній башті» проводили? – Колись на місті нашої дислокації розташовувалося американське селище, а їхні будинки, в яких потім ми мешкали, кубинці називали «касами» (casa – дім, ред.). Наші «каси» – кам’яні будинки з пологими бетонними дахами. У кожної сім’ї – свій окремий. Всі будинки пронумеровані: каса 1, каса 2 тощо. В селищі була своя школа для дітей до чотирьох років. Викладали жінки офіцерів. Доросліших дітей возили в Гавану, в школу, де вчилися діти всіх фахівців з Радянського Союзу на Кубі, військових і цивільних. У нашому селищі мешкали й офіцери механізованої бригади. Їхнє життя було більш демократичніше – піхота. Вони могли собі дозволити випити й погуляти. А за нами було «око та око». ГРУ – самі ж розумієте. Тільки оступився й за 24 години вже вдома з відповідними оргвисновками. Навіть фотографувалися потайки, щоб пам’ять про Кубу залишилася. Це зараз викликає посмішку, а тоді про такий гумор краще було забути. Але й нам давали можливість їздити на екскурсії, бувати в Гавані на «шопінгу». На Кубі є на що подивитися – природа, море, пляжі… Гавана вважається за красою другим після Ріо-де-Жанейро містом в Латинській Америці, а кубинці – народ дуже доброзичливий. Погода взимку не нижче плюс 15. Тропіки! Ну й українець – всюди українець, тим більше, що ми офіційно були «фахівцями з сільського господарства». Намагалися вирощувати редиску, цибулю тощо. Але сонце все нищило, клімат не дозволяв. А от пальму свою я виростив, майже плодів дочекався. Але довелося поїхати у справах, а коли автобусом повертався – побачив двох коней, що доїдають мої банани. Так хотілося свого – але коні випередили. Був у нас свій партком, який займався всім, в тому числі, й організацією свят. Новий рік відмічали двічі: по Москві та по Гавані. Дідом Морозом був секретар парткому. На вулиці плюс 30, сонце, а він одягає на себе шубу, шапку, ватну бороду, бере мішок з дарунками й по касах від сім’ї до сім’ї. Кубинський персонал на це дивився «квадратними очами». Снігурочкою – одна з офіцерських дочок, яка найстарша. Так і вітали. А на 23 лютого улюблена забава – танцювати ввечері після застілля на пласких дахах наших кас. Вилазили самі, затягували наших жінок та музику й танцювали, коли вже потемнішає.  – На скільки я розумію, всіх підряд у такі частини не відправляли. Був, певно, відбір? Та й в радянській формі на Кубу не полетиш. Під кого вас маскували? – Нас, певно, відслідковували з першого курсу. Головними критеріями відбору були навчання та дисципліна. Кандидат обов’язково, як я казав, повинен бути одруженим. Перевіряли, мабуть, «родословну», стан здоров’я, ще якісь моменти. Перевірку проходили наші дружини, їх привозили й на медичну комісію. Коли з’ясували, що моя на шостому місяці вагітності, зважили на мою кваліфікацію та дали добро на зарахування до складу групи «кубинців». Якщо вибір випав на мене, то всім критеріям я відповідав. Був при ГРУ спеціальний магазинчик: одяг на будь-який смак (а це 1979 рік). Спеціально для тих, кого відправляли працювати за кордон. Нас переодягли в гарні імпортні костюми і їхали до Куби під виглядом фахівців з сільського господарства. Ми, в основному, були хлопцями з села, тому під цю роль добре підходили. На жаль, весь цей одяг на Кубі не дуже знадобився: жарко, клімат вологий, тому на місці ми робили собі шорти, сорочки, панами, саморобні капці тощо. – Як склалася військова доля після Куби? – Якщо коротко, то постійно поруч із «супостатом». У Прибалтиці, поруч із Вентспілсом, у прикордонній зоні. Потім – військова академія, Приморський край. Союз розвалився – я повернувся в Україну десь у березні 1993 року. Брав активну участь у розбудові системи військової розвідки України. До речі, відіграв не останню роль при організації випробувань та введені в експлуатацію відомого скандалами розвідувального комплексу «Кольчуга». І можу сказати, що ця станція до 2003 року за межі України ніколи не виїжджала. А скандали – це політика. Загалом відслужив 27 «календарів» та звільнився з посади начальника відділу ГУР ГШ ЗС України. – Що побажаєте сьогоднішнім захисникам Вітчизни? – Уваги з боку держави. А нашим можновладцям – державної мудрості у ставленні до своїх Збройних сил. Якщо військовий відчуває свою непотрібність, це може призвести до дуже тяжких наслідків.
Інтерв’ю взяв Володимир ПОТАПОВ, «Слово» фото з архіву Павла Калашникова та Олексія МОТОЗЮКА | |
| Переглядів: 459 | Додав: komashkov | |